Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
До початку повномасштабної війни Іванградські печери біля Бахмута відкривали відвідувачам як частину туристичного маршруту “Шлях, позначений сіллю”. І хоча це місце окуповане вже майже чотири роки, до нього досі можна повернутися віртуально. Автори маршруту створили аудіоекскурсії кожним його населеним пунктом для цифрового простору памʼяті “МеморіДім”, і розповідь про історію печер стала доступною всім. Як розробляли екскурсію та її цифрове продовження ділиться гід Григорій Соколовський, який працював над її створенням.
“Якщо в цьому місці повністю вимкнути ліхтарики, ви опинитеся в абсолютній темряві та тиші. Уже за кілька хвилин можна відчути дивовижну ілюзію невагомості, яка одразу зникає, щойно світло знову зʼявляється. Єдине, що може порушити це відчуття — звук від падіння крапель зі стелі шахти”, — розмірено розповідає голос у навушниках.
Колись цей фрагмент екскурсії до Іванградських печер — підземних галерей колишнього гіпсового рудника неподалік від Бахмута — відвідувачі могли почути наживо. У момент занурення в найглибшу точку їм пропонували вимкнути ліхтарики, і на якусь хвильку люди опинялися в непроглядній темряві, ніби й не розплющували очі.
Дорогою до цього місця їм розповідали, як наприкінці XVIII століття місцеві чоловіки обʼєднувалися в артілі по 15-20 людей і йшли сюди “ламати любастр”, аби підзаробити після закриття казенних солеварень. Як пізніше їх витіснили приватні алебастрові заводи, а потім — уже націоналізовані більшовицькі. Не оминали увагою й те, як після закриття рудника в порожні виробки повернулася природа.
“У глибокій тиші та стабільному мікрокліматі Іванградських печер масово зимували кажани, багато видів яких суворо охороняються і занесені до Червоної книги України. Справжній скарб ховався і на поверхні рудників. Місцевий степ вкривала ділянка з рідкісними червонокнижними рослинами”, — продовжує голос, розповідаючи про життя печер після завершення видобутку.
Нині їх можливо відвідати лише подумки. Але історія цього маршруту не зникла — вона залишилася в одній із 14 аудіоекскурсій, створених для цифрового простору пам’яті “МеморіДім”. Її основу склали напрацювання Григорія Соколовського — співробітника Бахмутського краєзнавчого музею і гіда проєкту “Шлях, позначений сіллю”. Саме він до повномасштабної війни водив групи підземними галереями й загалом прописав не одну унікальну екскурсію для проєкту. Його напрацювання також склали основу маршрутів Бахмутом і Соледаром, які включали в себе не лише відвідування загальновідомих місць. Через повномасштабне вторгнення скористатися ними вповні відвідувачі не встигли, але ці екскурсії тепер теж доступні в аудіоформаті.
“Я дістав усі свої фото. Щоб там не прибрехати щось, передивився літературу щодо якихось технічних моментів, наприклад, температури в печері чи висоти галерей. А так в основному я відтворював усе з памʼяті. Отак ліг увечері й почав згадувати, із чого все починалося”, — каже він.
“Тільки ти мені покажи перший раз, як це робиться”, — відповів Григорій своєму другові, краєзнавцю Михайлу Кулішову на пропозицію стати гідом. Це був 2020 рік. Михайло разом із колегами саме запустив проєкт “Шлях, позначений сіллю”.
Нині, згадуючи той період, співробітник музею з усмішкою розповідає: маршрут Іванградськими печерами насправді запамʼятав із другого разу. Михайло показав основні елементи екскурсії: наприклад, перед входом потрібно провести безпековий інструктаж, а в самих печерах зупинитися біля водойми в одній із найглибших галерей, вказати на гіпсові кристали, купол та інші цікаві місця. А вже наступну екскурсію Григорій проводив сам і потрохи додавав до неї своє.
“Провів одну екскурсію — поставили запитання. Наприклад, чим відрізняється алебастр від гіпсу. Тоді ти читаєш літературу і вже на наступну додаєш те, що в тебе питали минулого разу. Тим паче, Іванградські печери кожного разу різні. От ідеш галереєю, а там конденсат на стелях. Він буває жовтого кольору, буває срібного. І я кажу: «Оце Іванградське золото, а це Іванградське срібло»”, — каже Григорій.
Чоловік розповідає: такі екскурсії були його хобі. Хоч він і відвідував спеціальне навчання для гідів проєкту, намагався самостійно вдосконалювати навички, спостерігаючи за іншими екскурсоводами. Після робочого дня в музеї Григорій шукав історичні факти й легенди. А на вихідних водив людей печерами, уже розповідаючи їм не тільки про гіпс як будівельний матеріал, а й про сировину для “білої магії”, адже він вважався заспокійливим каменем. Усе ж, каже, найкраще, коли екскурсія цікава і тобі, і людям.
Уже наступного року відвідувачі були тут регулярно, а на маршруті зʼявилися свої традиції. Так, попри інструктаж, не було жодного разу, щоб якийсь турист не вліз у воду в глибині печери. А ще відвідувачів постійно супроводжував місцевий пес Бублик. Галереями вони ходили разом.
“Як одна група йшла, собачка чекала в печері, поки не приходила інша — тоді знову з нами ходила. Причому їсти не просила, а просто гуляла. Знаєте, ніби реінкарнація. Ото наче людина перетворилася на собаку, і, щоб не сумувати, гуляє разом із людьми”, — згадує екскурсовод.
Узимку в Іванградських печерах було затишшя — екскурсії водили нечасто, аби не заважати рідкісним кажанам. Останню Григорій провів десь за два тижні до відкритого вторгнення.
“Завдяки такій флорі та фауні цей природно-індустріальний комплекс готувався офіційно отримати статус місцевого заказника. Робота зусиллями небайдужих громадян активізувалася та набирала реальних форм саме напередодні подій 2022 року, а тому, на жаль, так і не була реалізованою”, — раптом каже голос і повертає слухачів до реальності.
Уже майже чотири роки Іванградські печери перебувають під російською окупацією. Що з ними зараз, невідомо. На думку співробітника музею, цілком можливо, що печер уже й не існує — постійні вибухи під час боїв і спричинені ними вібрації ґрунту могли призвести до обвалів. Але уявити себе посеред підземних галерей або біля порослого степом входу можна. Майже автентична екскурсія печерами із фотографіями доступна всім.
Григорій Соколовський зазначає, що на відміну від інших екскурсій, які він проводив для “Шляху, позначеного сіллю”, інформацію для аудіопутівника майже не обтинав. У маршруті памʼяті так і залишилося вісім зупинок — саме стільки їх було в повній екскурсії (коли відвідувачами були діти, туристичний маршрут трохи скорочували, аби не втратити їхню зацікавленість). Тільки затримуються слухачі на кожній тепер менше.
“Кожна зупинка триває від півтори до трьох хвилин. Це спеціально для аудіоекскурсії, там є свої стандарти. Якщо розповідати довше чотирьох-пʼяти хвилин, людина потім не слухає, їй не цікаво. Але вживу це, звісно, займало більше часу: треба ж пофотографуватися, показати якусь рослинку, байку про шахту розповісти”, — зауважує Григорій.
Коли автори “Шляху, позначеного сіллю” запропонували йому переповісти свої екскурсії для “МеморіДому”, колишній гід впорався із завданням буквально за тиждень. Щовечора він занурювався в часи, про які колись розповідав наживо, і це давало йому змогу подумки повернутися додому. І тепер, коли його викладені на папері напрацювання вичитали й озвучили у студії — автори проєкту навмисне відмовилися довірити цю справу штучному інтелекту, аби зберегти людяність маршруту, — зробити це може кожен. Лише треба, щоб настав потрібний час.
“У 18-20 років ти переважно не цікавишся історією, але коли тобі вже за 40, це інша справа. Можливо, хтось захоче поностальгувати, щось послухати, почитати. Якщо навіть хтось один зробить це, подивиться фотографії і потім скаже: «Ой, а я тут жив і навіть не знав про це», — буде добре. Тому це важливо на майбутнє”, — підсумовує Григорій.
Послухати аудіоекскурсію Іванградськими печерами або іншими ділянками колишнього туристичного маршруту “Шлях, позначений сіллю” можна на сайті “МеморіДому”. Вони доступні для кожного його населеного пункту за посиланням.
Ця публікація здійснена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну”, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
Програма “Партнерство за сильну Україну” — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.
Ця публікація підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну”. Зміст публікації є цілковитою відповідальністю ГО “Центр підтримки громадської активності «Крила»” і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її Фінансових партнерів.
Раніше ми розповідали про мирноградця Дмитра Полієнка, який видав фотокнигу “Донбас тихий, вільний” про життя Донеччини до відкритої війни.