Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Мало хто знає, що на місці сучасних Бахмута та Соледара колись вирувало мілководне море. Воно залишило по собі поклади кам’яної солі, які у XVI столітті виварювали донські козаки, а у XX — видобували потужні промислові комбайни. До 145-річчя “Артемсолі” пропонуємо історичний екскурс у розвиток солевидобувної промисловості у Бахмуті та Соледарі, а також чи опинилися запаси, яких мало вистачити на сотні років, на межі катастрофічного затоплення та обвалу через війну.
Усі історичні факти журналістам Вільного Радіо розповів комунікаційник державного підприємства “Артемсіль” Володимир Низиєнко. Додатково ми використали інформацію з книг “Белая шахта” Актана Гільгендорфа і “Ступки — Четвертий вимір” від ініціативної групи “Бахмутська сіль”.
Історія покладів солі в районі сучасних Соледара та Бахмута починається орієнтовно 295-299 мільйонів років тому, коли був перехідний період на межі кам’яновугільного та пермського періодів. Тоді на території сучасного Соледара плескалася морська затока. В умовах мілководної лагуни й формувалися соляні пласти: водойма випаровувалася, а концентрований соляний розчин осідав шарами.
Загальну площу, на якій виявили поклади солі, оцінювали в 45 км².
“Колись тут шуміло прадавнє море, яке згодом висохло, залишивши поклади солі. Через роки їх покрив шар землі, тому для виявлення солі довелося копати. Запаси такі значні, що за всю історію роботи соляних копалень гірники видобули лише до 10%. Не просто так одна з наших шахт діяла аж у Парасковіївці (село за 5 кілометрів від Соледара, — ред.). Навіть у Бахмуті є запаси! Наша техніка на полях підземних пластів солі заходила аж під Бахмут”, — говорить Володимир Низиєнко.
На радянських мапах та документах підземні соляні пласти позначали як “Артемівське родовище кам’яної солі”. Тут і видобували хлорид натрію — сіль, яку згодом переробляли на харчову, кормову та технічну.
Задокументована історія солевидобування в цьому регіоні почалася у XVI столітті з Бахмута. Тоді люди помітили, що вода у колодязях має дуже солоний смак. Із джерел брали насичений соляний розчин — рапу, після чого виварювали її на вогні й отримували першу бахмутську сіль.
Її отримували з неглибоких колодязів із соляними джерелами, біля яких сіль потім виварювали. У 1704 році було близько 20 солеварних колодязів у Бахмуті.
Втім, старі Бахмутські солеварні припинили роботу у 1782 році. На той момент промисел давав не більше 40 тисяч пудів солі і зазнавав збитків, а після Кримської війни посилилася конкуренція з сіллю з Криму. Тому за розпорядженням російського державного діяча Григорія Потьомкіна солеварні ліквідували, а майно продали з торгів.
У першій чверті XIX століття геологи отримали наказ з’ясувати, звідки біля Бахмута з’явилася рапа. Тоді виникло припущення, що під землею залягають масивні соляні пласти. У пошуках цих скарбів фахівці почали бурити свердловини в різних частинах Бахмутського повіту. Результати бурінь підтвердили гіпотезу науковців: під Бахмутом та на кілометри навколо є багаті поклади кам’яної солі. Тоді з’явилися перші шахти, видобуток із яких виявився значно ефективнішим, ніж випарювання води.
Наприклад, 1870-х роках біля Бахмута під час дослідницьких бурінь знайшли пласт солі завтовшки понад 19 метрів на глибині близько 146 метрів. Після цього відкриття розпочалося активне заснування нових підприємств.
Представники “Артемсолі” вважають прабатьком підприємства “Брянцевську копальню”, яка розпочала роботу у 1881 році.
Та більш розвинутою у ті часи була інша шахта. Її історія почалась з інженера Дмитра Чернова, який орендував понад 1000 десятин землі біля станції “Ступки”, яка на північ від Бахмута, для пошуку солі. Буріння розпочали у 1882 році, а в червні 1884-го дослідники дісталися соляного пласта. Після цього Чернов залучив інвесторів і знайшов партнерів у Нідерландах. Голландські майстри виготовляли на поверхні кам’яні кільця для шахтного ствола: кожне складалося з 20 однакових каменів-клинів, які дуже точно підганяли один до одного. Потім ці кільця поетапно опускали в шахту, де з них монтували водонепроникне кріплення, яке захищало виробки від підземних вод.
Рудник мав назву “Петро Великий”, і вже у 1888 році сучасники вважали його надзвичайно добре оснащеним. Там працювала підйомна машина потужністю 110 кінських сил, діяли системи захисту клітей, дробильна фабрика, млини, сита, вентиляція та парові котли.
На території сучасного Бахмутського району тоді діяло чимало соляних шахт. Частина з них належала приватним власникам, серед яких були представники російського та французького капіталу. Наприклад, французькі підприємці побудували “Харламівську копальню”.
Працівники тоді отримували за день роботи від 70 копійок до 1 рубля. У XX столітті за ці гроші можна було придбати кілограм яловичини або 10 кілограмів хліба.
Втім, машини впровадили не всюди. На деяких шахтах умови праці залишалися важкими: гірники працювали ручними інструментами, а для перевезення вагонеток із сіллю запрягали коней, які тягнули вантаж по шпалах до підйомного стовбура.
Крім коней тоді застосовували скреперну установку, яка складалася з ковша, канатів та приводної лебідки. Ківш захоплював роздроблену сіль і волочив її по ґрунту виробки до місця завантаження.
До революції 1917 року на соляних копальнях застосовувати буровибуховий спосіб видобутку. Гірники вручну бурили отвори у соляному пласті, закладали туди порохові заряди з ґнотом і підривали їх, щоб відколоти соляні брила. Потім сировину перевозили та підіймали на поверхню, де робітники вручну дробили її кувалдами або дрібнили у механічних соляних млинах, як було на шахтах, якими володіли нідерландці.
Після більшовицького перевороту соляні шахти на певний час зупинили роботу. Комуністи тоді усунули від керівництва солешахтами представників іноземного капіталу, а усі соляні шахти в окрузі націоналізували та закрили, залишивши працювати лише рудники над місцями залягання найтовстіших шарів кам’яної солі. Через брак належного догляду закриті соляні шахти почали занепадати: підземні води затоплювали виробки, а на поверхні з’являлися провали.
Відновити видобуток згодом удалося не всюди. Зокрема, шахти імені Свердлова, Володарського та Шевченка зазнали таких критичних підтоплень та пошкоджень, що повернути їх до ладу вже не змогли.
Варто зазначити, що сіль — це міцна порода, тому в шахтах завжди залишали товсті стовпи-цілики, які тримали на собі всю вагу верхніх шарів землі. Тобто соляні шахти не потребували додаткових дерев’яних чи металевих підпірок, на відміну від вугільних. Проте, коли в шахту заходить вода, вона з часом розчиняє сіль. Через це опорні стовпи зникають, що й призводить до масштабних обвалів.
У березні 1917 року на соляних рудниках вперше встановили 8-годинний нормований робочий день. Проте вже у 1920 роках влада зобов’язала соляників безкоштовно працювати кожну суботу по дві додаткові години як благодійність.
У 1920-х роках радянська влада вирішила розширити видобуток солі до промислових масштабів. Для цього фахівці обрали найперспективніші ділянки родовища кам’яної солі. Інші приватні шахти ліквідували, оскільки державний бюджет не мав коштів на їхнє відновлення, а потреби в конкуренції між підприємствами керівництво не бачило. Так поступово постало одне велике підприємство з видобутку солі. Гірники проводили роботи на глибині від 200 до 300 метрів.
У 1922 році солерудник “Брянцевська копальня” перейменували на честь Карла Лібкнехта, одного із засновників комуністичної партії Німеччини. Таку ж назву отримало і робітниче селище.
У 1924 році керівництво закрило рудник “Петро Великий”. Тоді чиновники пояснювали це загрозою обвалу: у шахті з’явилися тріщини, після чого в березні 1925 року вони припинили водовідлив, і підземні води остаточно затопили виробки. Проте матеріали преси 1920-х років свідчать, що навіть без загрози руйнування влада все одно планувала ліквідувати рудник через обмеженість ринку збуту солі та неможливість утримувати всі дореволюційні підприємства району.
Сіль використовували не тільки для приготування їжі. З неї отримували соду, хлор та нашатирний спирт, її застосовували у виробництві мила, консервуванні риби, м’яса й масла, а також у металургії та виплавці алюмінію.
У період з 1924 до 1929 років керівництво модернізувало виробництво — гірники замінили ручні інструменти перфораторами та рубальними машинами. Видобуток солі складався з п’яти етапів: спочатку робітники спускалися у соляні виробки, потім відколювали глиби від пласта, підіймали їх на поверхню, подрібнювали й нарешті завантажували готову сіль у вагони.
Рудник №3 почали будувати у 1929 році, а завершили роботи вже після Другої світової війни — у 1947 році. Працівники цієї шахти видавали на-гора 1,2 млн тонн солі на рік.
Загалом підприємства відновили видобуток солі на шахтах уже за 3 місяці після завершення Другої світової війни.
Після війни у СРСР виникла гостра потреба в профілактиці нестачі йоду в організмі людей та пов’язаних із цим хвороб. Тому у 1957 році на підприємстві запустили видобуток йодованої солі. Перший цех тоді виготовляв за рік 60 тис. тонн такої продукції.
Наступний стрімкий поштовх у видобутку стався у період з 1958 до 1965 років, коли шахтарі збільшили обсяг видобутої солі на третину порівняно з попередніми роками. Саме в 1965 році на карті України з’явилося місто Карло-Лібкнехтівськ (майбутній Соледар).
У 1970-х роках на підприємстві повністю відмовилися від вибухового способу видобування солі. Фахівці провели в шахти електромережу, що дозволило гірникам застосовувати спеціальні гірничі комбайни.
Саме об’єднання “Артемсіль” створили у 1976 році, згуртувавши п’ять шахт під єдиним началом. Підприємство так назвали через назву “Артемівського родовища кам’яної солі”.
У наступні десятиліття шахтарі впевнено нарощували обсяги відвантаження солі: у 1985 році колектив видавав 6,8 млн тонн на рік, а у 1991 році — 7,2 млн тонн на рік.
У тому ж 1991 році Карло-Лібкнехтівськ отримав нову назву — Соледар.
Зі здобуттям Україною незалежності обсяги видобутку дещо знизилися й у 2016 році становили понад 2 млн тонн на рік. Попри це, підприємство зберігало статус одного з найбільших виробників солі не лише всередині країни, а й на теренах всієї Центральної та Східної Європи.
Після 2022 року підприємство спочатку зупинило виробництво, а згодом потрапило в окупацію. Станом на літо 2026 року росіяни досі утримують контроль над цією територією.
Варто зазначити, що після 1917 року, коли гірники припинили роботу, підземні води швидко затопили виробки й розчинили поклади солі. Тоді рудники обвалилися, утворивши соляні озера в районі Красної Гори, що на північ від Бахмута. Схожі ризики існують і в 2026 році.
Адже російські удари ракетами та авіабомбами залишають по собі глибокі вирви, на дні яких завжди проступає волога. Це ґрунтові води, які за лічені дні заповнюють підземні приміщення та шахтні пласти, якщо фахівці не забезпечують постійне відкачування.
У Соледарі ж вже понад трьох років немає електропостачання. На кадрах з міста, які публікують росіяни, вони демонструють лише пошкоджені наземні споруди “Артемсолі” — наразі ніхто не знає, в якому стані перебувають самі шахти.
“У часи Другої світової війни війська підірвали наші копальні в Парасковіївці. Це спричинило провали на сотні метрів, які миттєво заповнили підземні джерела. Влада оголосила цю територію небезпечною зоною і наполегливо просила людей туди не ходити”, — розповідає Володимир Низиєнко.
Точно спрогнозувати, у якому стані перебувають шахти зараз, чи не наповнює їх вода і чи не загрожує їм масштабний обвал, без безпосереднього доступу на місце подій просто неможливо.
Нагадаємо, історія бахмутського краю та Соледара щільно пов’язана з видобутком солі і тут є чимало історичних та культурних цікавинок. Журналісти Вільного Радіо готували 3 факти про місто соляників, яких ви могли не знати.