Післявоєнна відбудова, науково-технічна революція, незалежність України, початок війни на сході та повномасштабне вторгнення у 2022 році — це все вплинуло на становлення вишів Донеччини. Про ці етапи ми поговорили з істориком Валерієм Богуненком. Він, як і виш, де він викладає, мусив виїхати з Донеччини через відкриту війну.
До Міжнародного дня студентів розповідаємо, що пережила вища освіта українського сходу за останні понад 70 років.
Закінчення Другої світової війни у 1945 році стало переломним моментом для Донеччини. Регіон, як і вся країна, потребував кваліфікованих фахівців для відновлення зруйнованої економіки.
Уряд, розуміючи цю потребу, 1946 року ухвалив постанову про впровадження заочної форми навчання. Це дозволяло здобувати вищу освіту без відриву від виробництва.
“З’являлися гуртожитки, сформувалося типове радянське студентське життя, яке можна побачити у фільмах з деяким нальотом гламуру”, — розповідає викладач кафедри вітчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов Валерій Богуненко.
Тоді в Україні впровадили заочну форму викладання у 76 закладів вищої освіти з тих, що діяли тоді у республіці. Саме ця форма навчання допомогла тисячам людей поєднувати роботу та здобуття знань.
Особливу роль у цей період відіграли технічні виші, які орієнтувалися на промисловість регіону. Наприклад, у 1958 році заснували Український заочний політехнічний інститут, який пропонував навчання на 8 факультетах і готував спеціалістів за 52 напрямами. Його філії, зокрема в Бахмуті, допомогти багатьом отримати доступ до освіти навіть у невеликих містах.
“Найважливішими на той час були будівельні та інженерні спеціальності — це інженери-металурги, механіки, фахівці з машинобудування. Тобто потреба була в професіях, повʼязаних з важкою промисловістю. Через це і виші такі створювали, наприклад, машинобудівний, металургійний, політехнічний”, — розповідає Валерій Богуненко.
Також, за його словами, державі були потрібні фізики, адже після того, як американці вигадали атомну бомбу, зміцнення обороноздатності стало однією з найважливіших задач повоєнного СРСР.
“Потрібні були й філологи, щоб елементарно читати іноземну літературу. Тому на Донеччині й відкрили Горлівських інститут іноземних мов”, — ділиться Богуненко.
Відкриття нових вишів, як і будь-які зміни сприймалися з ентузіазмом, зазначає співрозмовник, адже тоді в суспільстві панувало прагнення до відновлення та віра в те, що “завтра буде краще, ніж учора”. Наприклад, переселення з комунальних квартир у хрущовки стало справжньою мрією. Попри те, що сьогодні такі квартири здаються тісними й незручними, тоді вони символізували прогрес: окреме житло, власна кухня, санвузол — це було радістю для багатьох людей. Однак життя все ще залишалося скромним.
“Цей період сприймався як час великих змін. Однак реальне життя студентів залишалося непростим. Один із них згадував: “Я ходив в одних тапочках і на пари, і на танці. Мене навіть дражнили — “хлопчик у тапочках”. Просто не було за що купити інше взуття”, — пригадує Богуненко.
Колективний образ тодішнього студентства можна побачити в радянських фільмах, додає він.
“Наприклад, у фільмі “Операція “И” та інші пригоди Шуріка” був студент Шурік. Він показувався як інтелігентний, трохи незграбний “очкарик”, який закохується, живе скромно, харчується кефіром і булочками та підпрацьовує. І це не приховувалося: студентам доводилося шукати підробітки на виробництві, будівництві чи в інших сферах, бо життя було важким”, — зазначає Валерій Богуненко.
У 1950-1960-х роках на Донеччині, як і в усій Україні, розпочався новий етап розвитку вищої освіти. Попри тимчасове скорочення кількості вишів через фінансові труднощі, кількість студентів зросла вдвічі — з 201,5 тисячі у 1950 році до 417,7 тисячі на початку 1960-го.
Тоді ж на Донеччині працювали дев’ять закладів вищої освіти. В обласному центрі розташовувались університет, політехнічний інститут, медичний інститут, інститут радянської торгівлі та музично-педагогічний інститут. У Горлівці працював педагогічний інститут іноземних мов, у Слов’янську — педагогічний інститут, у Краматорську — індустріальний, а в Маріуполі (Жданові) — металургійний.
Наприкінці 1970-х років почалася комп’ютеризація. Вона повільно впроваджувалася, але поступово змінювала матеріально-технічну базу закладів вищої освіти. Також розвивалися лабораторії, з’являлися нові методи навчання й дослідження. Цей етап став важливим у модернізації освіти.
Саме в ті часи в умовах науково-технічної революції заклади вищої освіти активно розширювали свою матеріально-технічну базу та додавали нові спеціальності. На початок 1980-х років в УРСР вже готували фахівців за 360 спеціальностями.
З проголошенням незалежності України у 1991 році система вищої освіти вступила в нову епоху. Законотворці ухвалили низку важливих документів, які заклали основу для реформ. Зокрема, Закон України “Про освіту” у 1993 році та “Про вищу школу” — у 2002, які створили умови для розвитку сучасної освітньої системи.
У період автоматизації виробництва технічна освіта втрачала популярність, а на її місце прийшли прикладні дисципліни — менеджмент, маркетинг, правознавство, програмування, розповідає Богуненко.
За його словами, попит на інженерів знизився через модернізацію виробництв і закриття застарілих підприємств, а багато людей здобували технічну освіту лише формально. Традиційна гуманітарна освіта також поступалася місцем прикладним напрямам.
Ще однією важливою подією для української освіти стало приєднання України до Болонського процесу у 2005 році. Це дозволило інтегрувати українські університети у європейський освітній простір. У цей період з’явилося чимало приватних освітніх закладів, а також продовжували зростати державні.
На кінець 2010 років в Україні працювали понад 280 університетів, академій і інститутів. Донеччина залишалася важливим освітнім регіоном із такими закладами, як Донецький національний університет, Донбаська державна машинобудівна академія, Приазовський державний технічний університет та багато інших.
У 2014 році через анексію Криму та окупацію частини Донбасу Україна вперше зіткнулася з потребою перевезти виші з окупованих територій. Серед таких — Горлівський інститут іноземних мов. Виш мусив переїхати двічі: спочатку до Бахмута, а потім — до Дніпра.
У 2014 році, коли на сході почалася війна, на 8 факультетах Горлівського інституту іноземних мов вчилися майже 3500 студентів, розповідає доктор філологічних наук, професор кафедри світової літератури, заступниця директора з науково-методичної роботи інституту Тетяна Марченко.
“В 2014 році нам сказали в “ДНР”: “Скажіть, спасибі, що ви виїхали живими. Ви не вивезете навіть скріпки”. Тоді ми нічого не вивезли, виїхали в чисте поле. А в Дніпро виїжджали під обстрілами, що вдалося взяти з собою — вивезли”, — згадує Тетяна Марченко.
До Дніпра інститут евакуювався на початку квітня 2022-го. Окрім персоналу та студентів, першочергово з Бахмута вивезли документи, які містили будь-яку особисту інформацію. Також евакуювали обладнання.
У Дніпрі розмістилася лише адміністративна частина вишу. Інші співробітники роз’їхались по різних куточках України, а дехто виїхав за кордон. Навчання проходить дистанційно.
В евакуації працюють й інші виші Донеччини. Наприклад, Донбаська державна машинобудівна академія з Краматорська переїхала до Тернополя, Українська інженерно-педагогічна академія перебралася з Бахмута до Харкова. Заклади з донецьким корінням можна зустріти у Вінниці, Києві, Хмельницькому, Луцьку та інших містах України.
Раніше ми розповідали, що у 2025 році держава передусім намагатиметься підтримувати вступників, пов’язаних з аграрним та ІТ-секторами. Контрактників з гарними результатами НМТ підтримуватимуть грантами на часткову оплату навчання.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
