Олена Ковтун 17 років прожила в Бахмуті та працювала у приватному кабінеті майстром манікюру. Війна та хвилювання за доньку змусили родину Ковтунів покинути Бахмут та евакуюватись у Харків. Пройшов лише місяць і Олена посеред міста потрапила під обстріл росіян. З неї дістали до десятка осколків і вона проходить реабілітацію. Олена поділилась з нашими журналістами своєю історією евакуації та досвідом життя під час війни.
Далі — розповідь 39-річної переселенки Олени Ковтун з Бахмута від першої особи.
На початку [відкритого вторгнення] було наче нормально, однак обстановка розпалювалася, важку техніку стягували до Бахмута і в місто було все більше і більше прильотів, особливо вночі. Влучання почались і по центру міста, тому було дуже страшно, коли вже літають ракети над головою. В мене є дитина, вона підліток, їй 15 років і я дуже хвилювалась про те, щоб вивезти її з Бахмута. Однак вона ж неповнолітня і ми не могли відправити її одну.
Ще на рішення евакуюватись вплинуло те, що ще весною було більше людей. А після травня людей все менше зустрічалось на вулицях і стало якось моторошно. Ми не тільки відчували себе самотніми, а й було страшно просто сходити кудись.
Тому як би ми не хорохорилися, всі ми люди і в якийсь момент стає дуже страшно та спрацьовує інстинкт самозбереження.
Бахмут я покинула 11 липня. Ми не звертались про допомогу до волонтерів. Знайомі мого чоловіка виїжджали і підвезли нас. Нам це нічого не коштувало навіть.
Ми припускали, що ситуація розвивалась не в тому напрямку і швидко не повернемось в Бахмут. Дивлячись на невдалий досвід знайомих, які евакуювались без теплих речей, ми взяли з собою хоча б зимові речі і найнеобхідніше. Хоча нічого суттєвого з майна взяти не вдалося — все залишилось вдома.
Поїхали саме у Харків, тому що тут мешкають моя мама і тітка. Мешкаємо тепер в районі Холодної гори, який вважається спокійним, особливо у порівнянні з центром Харкова та Салтівкою.
Дитина тепер дистанційно навчається у 18-й бахмутській школі. Я ж як приватний підприємець залишила свій кабінет в Бахмуті і влаштувалась працювати у харківський салон краси. Думаю мені пощастило ще з моєю діяльністю, не всім переселенцям вдається швидко знайти роботу на новому місці.
На районі працюють всі магазини, у парках та скверах багато людей гуляє постійно. Однак, треба завжди бути насторожі.
10 серпня я приїхала на роботу раніше, в мене був деякий вільний час до початку робочого часу і я вирішила погуляти по району. Я його ще погано знала і як раз хотіли подивитись.
Близько 10 години ранку від станції метро “Наукова”, де працюю у салоні, я пішла пошукати Сумський ринок, який я до речі так і знайшла тоді. Коли я повинна була дійти вже до нього — раптом прилетіли декілька ракет.
Зачепило мене осколками просто через те, що я проходила поряд. Найближчий вибух був неподалік від мене, може десь в 50-100 метрах від мене, важко сказати. Я бачила як після вибуху почав підніматися дим, все це почало клубочитися і пил, листва, каміння і все інше — полетіли мені в очі.
В 20 метрах від мене, були ще люди: жінки, дівчина приблизно мого віку, які просто сиділи та відпочивали, хлопець курив та пив пиво, військовий ще стояв і пив каву – всі вони постраждали від обстрілу. Ще поряд проходила мама з донькою років 5 десь на вигляд і дівчинку також поранило осколками. Скупчення людей було, бо поряд був магазин і тут стояли столики на вулиці, де відпочивали жителі.
Підсумок обстрілу, під який я потрапила, був такий: 4 людини вбило одразу на місці і 11 дістали поранень, серед яких була і я. В якому стані були люди я не можу сказати, бо від вибухів піднявся такий пил, що навколо нічого взагалі не було видно.
Чим саме вгатили я не впевнена, може касетне щось, але точно можу сказати, що з мене потім витягали саме металеві осколки, а не скло наприклад.
Коли самі осколки летіли в мене — це було не чутно, я не відчула нічого навіть. Не було болю або інших якихось відчуттів. Просто в якийсь момент я побачила, що одна зі сторін мого тіла вся у крові. Пізніше, коли я зігнулась та присіла, то побачила, що в мене на лівій руці вище зап’ястя, там де рука йде на вигин, дірка. Виявилось це теж не все і я ще побачила на лівій нозі поранення. Дірки були такі, що я кістки свої бачила.
Тільки тоді я і усвідомила, що поранена, бо болю дійсно ніякої не було чомусь. Пояснити це я не можу. Я би не сказала, що була в шоку, істериці чи паніці, я навіть не плакала. Гарно усвідомлювала події і пам’ятаю все.
Мені здається, що осколки так входять та розривають тканину нашого тіла, що це відбувається без болю. До того ж мені кістки тільки на руці пошкодило, а в інших місцях тільки м’які тканини постраждали і може через це не було болю. Від лікарів чула фрази: “загинув миттєво від осколка”, я це розумію, як те, що це відбувається без болю.
Коли відбувається обстріл — ти нічого не встигаєш зробити. В мене іноді питають: “Ви хоч впали?”. А я пояснюю, що по-перше, коли йде розрив, звук вибуху оглушає. А по-друге, це відбувається так швидко, що ви не встигнете відреагувати та впасти.
Через деякий час, поки я сиділа, приїхала швидка та забрала мене у 17 лікарню.
Біль прийшов пізніше, коли мене забрали в лікарню і почали діставати з мене осколки. Це десь пару годин вже встигло пройти. Лікарі сказали, що мені пощастило, бо такі осколки дуже часто влучають у важливі органи. Наприклад один з осколків на руці застряг просто між кістьми, якби осколок влучив горизонтально, то просто переламав би мені кістку. В плечі осколок теж застряг не перебивши ні сухожилля, ні чогось іншого важливого.
А осколки були не маленькі. Наприклад один був розміром 3 на 4 сантиметри. Він застряг між лопатками на спині та між грудною клітиною, але до самих легенів не дійшов. Лікарі сказали, таким легко вбиває людей і його до речі так і не витягли, щоб не пошкодити щось важливе. Коли я детальніше спитала, мені пояснили, що для того, щоб витягти осколок, доведеться розрізати тканини аж до грудної клітини, тобто дуже сильно різати треба було мене і сенсу немає це робити.
Мене запевнили, що він з часом вросте та обростатиме тканинами і все, так і буду тепер жити з ним. Єдине про що попередили: це коли буду літати за кордон, то буду пищати на металодетекторах.
Поранення затягувались перший тиждень, щоб закрити хоч ці глибокі дірки, бо там м’яса навіть не було. Далі ми чекали, щоб там наросло м’ясо і тільки десь ще через тиждень наклали перші шви. Зняли шви через 10 днів. Рука, як сказали, буде гоїтися десь ще півтора місяця, бо там кістки перебиті та потріскані. Наразі можу лише пальцями порухами, а стиснути пальці, взяти щось — нічого не можу робити. Плече з рукою вже більш-менш стає в норму, я вже і ходити почала, рухаюсь.
Загалом підсумок такий: один найбільший осколок в лівій руці, середній в лівій нозі, ще в плечі та праве передпліччя — але ці маленькі. Дістали з мене щонайменше 6 осколків, але було ще багато маленьких, я не бачила скільки точно. Пару з них я попросила залишити собі на пам’ять.
Хоч в мене і сталась така подія, я не можу радити комусь їхати чи не їхати в якесь місто. Зараз час такий, що обстріл може відбутись і відбувається у будь-якому місті. Ніякий населений пункт в Україні наразі не застрахований від прильотів ракет. Так, у Харкові вибухи бувають частіше, ніж в багатьох інших містах країни. Однак вони бувають у Дніпрі тому ж і кожен може зараз потрапити в таку ситуацію.
Для довідки:Окупанти знищили критичну інфраструктуру Бахмута і наразі в оселі неможливо повернули світло та воду. Також немає можливості вивозити сміття. Ситуація продовжує погіршуватись, тому всіх, хто ще залишається в прифронтовому місті міський голова закликає негайно евакуюватися.
Як казала моя бабуся: від війни не можна втекти, її треба пережити. В мене є різні знайомі, які покинули Донецьку область і також постраждали від обстрілів і навіть є такі, хто загинув.
Однак це не значить, що треба сподіватись тільки на вдачу. Закликаю всіх бути обережним дуже.
Ми мешкали в районі “Алеї троянд”. Там залишились батьки чоловіка, які просто не змогли все покинути і відмовляються евакуюватися. Оселю нашу поки не знищили і батьки чоловіка, яким за 60 років, охороняють її, бо їм важко розлучитися з майном. Просто поїхати та забрати їх силою не вдасться, бо там характер не той.
Про повернення в Бахмут не можу нічого сказати, якщо хата вціліє, то будемо думати.
***
Нагадаємо, ми розповідали про мешканку Сіверська Тетяну, яка їздила на заробітки, щоб купити квартиру та облаштувати побут. Коли почалось повномасштабне вторгнення, жінка втратила все, заради чого працювала багато років. Зараз Тетяна мешкає у дітей та розповіла, як змогла впоратися з думкою, що тепер безхатня.
Читайте також: