“Від квартири залишились самі ключі”: історія переселенки з Сіверська, яка втратила все, заради чого працювала роками

Мешканка Сіверська Тетяна їздила на заробітки, щоб купити квартиру та облаштувати побут. Коли почалось повномасштабне вторгнення, жінка втратила все, заради чого працювала багато років. Зараз Тетяна мешкає у дітей та розповіла, як змогла впоратися з думкою, що тепер безхатня.

Далі — розповідь 62-річної переселенки з Сіверська Тетяни Сущевої від першої особи.

Залишилась одна, але зі всім впоралась і сподівалась більше не працювати

Я мешкала у Сіверську з самого дитинства. Чоловік помер ще 2004 року від серцевої хвороби, і мені ближче до літнього віку захотілося жити вже не в своєму будинку, а купити квартиру.  Я сама купила квартиру, ремонт там був не дуже, тому оновлювала все, від підлоги до стелі. Меблі та техніку теж всю нову купила, від пральної машинки до холодильника. Також зробила індивідуальне опалення, встановила свій котел. Все було нове: і килими, і шпалери.

Гроші в мене були, бо до відкритого вторгнення я їздила на заробітки у Москву — спеціально щоб купити квартиру та зробити в ній ремонт. Усі роботи я закінчила лише за 3 місяці до 24 лютого.  Доводилось відмовляти собі в чомусь, тільки щоб зробити побільше для оселі.

Я мріяла, що більше не буду працювати, відпочиватиму вдома. Мені пропонували ще поїхати на заробітки, але мені вже нічого не треба було. Все було добре, поки не почалась відкрита війна.

Дорога в евакуації була важкою, спали сидячи

Діти телефонували та умовляли поїхати до них у Київ одразу як почалась повномасштабна війна. В якийсь момент навіть почали залякувати, мовляв “ти хочеш, щоб у вас було як в Бучі?”.

Зрештою вони переконали мене покинути Сіверськ. Тоді ще з міста ходили евакуаційні автобуси. Зателефонували діти, кажуть: “Все дізналися, завтра о 9 ранку щоб була в автобусі”. Вранці 6 квітня я побігла на евакуаційний рейс, охочих виїхати тоді було багато.

Приїхали в Краматорськ десь о пів на одинадцяту, дочекались евакуаційного потяга та почалась посадка. Як же це було довго та складно, людей було багато, волонтери розподіляли їх з розрахунком на те, кому куди треба їхати. Спочатку запускали тільки дітей з мамами, потім родини. А нас, пенсіонерів, посадили в кінці вже так, що ми на одній лавці по 4 людини сиділи.

Дорога була дуже довга, потяг їхав повільно через загрози обстрілів. Якщо ми зазвичай доїжджали до Києва за 11 годин, то тоді їхали 24 години. Але зупинок ніяких не було, ніхто ніде не виходив.

Спали просто сидячи. Їли тільки те, що взяли з собою — в поїзді, звичайно, ніхто не годував, навіть хоча б чаю або води не було.

Перший шок був, коли вгатили по Краматорському вокзалу, де я тільки була

Тільки я встигла виїхати, як наступного дня вокзал у Краматорську, де я була, потрапив під обстріл.

• Зазначимо, Краматорський вокзал обстріляли вранці 8 квітня, а Тетяна покинула Сіверськ 6 квітня. Тоді на вокзалі на евакуацію очікували кілька тисяч мешканців Донеччини та Луганщини.   Від удару окупантів “Точкою-У” загинула 61 людина і 121 дістала поранень.

Це був перший раз, коли так потужно обстріляли і люди загинули. Мені тоді донька сказала, що я “народилася у сорочці”. 

Коли я дивилась відео з наслідками обстрілу, то побачила в кадрі бочку, в яких раніше квас ще продавали. Я ось стояла тут зі своєю сумкою та їла, що взяла із собою. Потім бачу: стілець, на якому я сиділа, чекала потяг. Усе в крові, все побите, а я тільки-но тут була. Мене аж трясло від шоку.

Сподівалась, що “пронесе”, але потім було ще одне потрясіння

Час від часу я проглядаю чати в телефоні про Сіверськ, де що бомблять: то дитячий садок, то школу, то будинків багато. Я хвилювалася за свій дім, але думала, може мене “пронесе”.

Десь приблизно в середині липня з’явилось відео: мій будинок по вулиці Молодіжній побитий, горілий. Не знаю, чим вони стріляли, але там балкони горіли, у квартирах все погоріло… Так прикро було, я ж тільки встигла закінчити всі ремонти, ніяких речей, нічого не взяла з собою.

Пожежних частин в нас не залишилось у Сіверську, гасити полум’я немає кому. Перед вторгненням нам у місто привезли нові пожежні машини, але після 24 лютого вивезли з міста. Та навіть якби вони й були на місці —  гасити ж не було чим. 

Так мій будинок і згорів, та й не тільки мій — у Сіверську жах що коїться. Якби я знала, що таке буде, то зібрала б речей та може поштою відправила б доньці.

• Окупанти зруйнували пожежну частину у Сіверську — ДСНС

“У Сіверську дійсно вже немає пожежної частини, через важкі бої та відсутність водопостачання в місті немає змоги брати воду для гасіння пожеж. Тому керівництво ухвалило рішення передислокувати підрозділ з міста”, — підтверджує слова переселенки Тетяни представник Бахмутського районного управління ДСНС Станіслав Балдін.

Полум’я було таке, що побутова техніка розплавилась

Сусідка там залишилась з 4 поверху, я її попросила сходити та подивитись, що там хоч залишилось у моїй квартирі. Вона подивилась та потім каже: “Тань, все, що в тебе залишилось, — це попіл. Нічого в тебе не залишилось”.

Від деякої побутової техніки залишилась просто пляма на підлозі. Плитка вся полускалась, ні дверей, ні вікон. Це ж яка там була температура? Розплавилося все. Тепер все, що в мене залишилось від моєї оселі, на яку я стільки заробляла, — це ключі. Я так плакала, ви б знали. Прикро, що навіть своїм дітям не встигла показати, на що я так довго працювала.

Будинок тетяни. Відео:Тетяна Сущева

До знищення будинку справно платила за комуналку, бо не хотіла боргів після повернення

Добре, що отримую пенсію від держави. Крім того, оформила ВПО. Коли це зробила, одразу нарахували мені 6 тисяч гривень за 3 місяці. Гуманітарну допомогу отримую 2 разі на місяць. Купую одяг потихеньку, від кросівок до шапки.

Весь цей час до останнього моменту я продовжувала сплачувати комунальні платіжки. Думала, я ж отримую субсидію, треба віддячити, та й не хотіла, щоб борги були.

Однак ось вже півтора місяця не отримувала ніякої допомоги. Хоча інші знайомі отримують весь цей час. Зателефонувала на гарячу лінію, пообіцяли розібратися. Головне — не сидіти склавши руки.

Наче цього було мало — в будинок влучили вдруге

17 серпня знову був потужний обстріл (хоча там щодня бомблять потужно), і ось по моєму будинку знову влучили. Десь чверть будинку знесло. Я дивилась на відео, там знесло 1 та 2 під’їзд, а мій 3 наче ще стоїть, але сенс від того попелу.

Я дитина росіян і більше ніколи не повернусь у Росію

Батьки в мене росіяни, але потім вони приїхали в Україну, і я народилась у 1959 році в Горлівці. Але тепер росіяни знищують нас, українців. Я мала російське свідоцтво про народження, а коли змінювали паспорти, я записалась як українка, тому я і всі мої діти тепер записані українцями. Як наче знала, що ми ворогами станемо.

Хоч я все і втратила, але навіть якщо буде можливість, більше я нізащо в Москву на заробітки не поїду. Хоча я там просто доглядала за жінкою, не росіянкою. Ця жінка з Сіверська, просто колись у неї стався інсульт, а її донька, яка була у Москві, забрала її туди.

Прийняла безхатність, бо не одна така

Було складно усвідомити себе безхатньою. Але зараз я вже не хвилююсь, бо дивлюсь по телебаченню та в телефоні, що не одна я така.

Про повернення в Сіверськ тепер казати немає сенсу, бо мені нема куди повертатись. Поки моя квартира була ціла, я думала спочатку, що, може, наш будинок вціліє. А тепер як побачила цей попіл — мене туди більше не тягне. Буду тепер жити з дітьми. Зараз я мешкаю з ними в Києві, вони допомагають. Без них не знаю що й робила б.

Але коли закінчиться війна, я обов’язково поїду на могилу моїх чоловіка та доньки. Крім кладовища, куди їхати?.. На попіл цей хіба що подивитись.

***

Ми вже розповідали про бахмутянку Тамару Леонтьєву, яка зустріла початок відкритого вторгнення Росії у неврологічному відділенні. Жінці було настільки зле, що вона не могла ходити. А виїхати з рідного міста наважилась заради тяжкохворого сина, коли в дім сусідів влучив снаряд.

Читайте також:

• “Ми поїхали від війни і потрапили на війну”: як переселенець з Бахмута став свідком обстрілу у Вінниці
• Внесок у перемогу: переселенка з Торецька створює авторські торбинки, щоб допомогти ЗСУ (ФОТО)
• “Легко не буде, але життя рідних того варте”. Як вчителька з Соледара разом з дітьми будує нове життя на заході України