Бахмутянка Тамара зустріла початок відкритого вторгнення Росії у неврологічному відділенні. Їй було настільки зле, що вона не могла ходити. Її син теж має проблеми зі здоров’ям — він щодня страждає від нападів епілепсії. На евакуацію родина наважилась лише тоді, коли в дім сусідів влучив снаряд. Зараз Тамара з сином облаштовуються на новому місці та розповіли нам свою історію.
Далі — розповідь 82-річної переселенки з Бахмута Тамари Леонтьєвої про себе та її 49-річного сина Олексія від першої особи.
Проблеми сина йдуть з дитинства — була післяпологова травма. Перший напад епілепсії в нього стався у 5 років. З кожним роком вони ставали частішими, і в 7 років сину зробили першу трепанацію на правій стороні черепа. Через 3 місяці прийшов час робити другу операцію на лівій стороні. Але під час операції в нього почався напад, і це все зіпсувало. Після цього стан Олексія погіршився — напади почастішали.
Для довідки:Трепанація черепа — це хірургічна операція, під час якої утворюється отвір у черепі. Таку операцію проводять, щоб мати доступ до внутрішньочерепних утворень для їх видалення.
Олексій постійно потребував догляду. Але одного разу я зламала руку, і мені довелось оформити його у психоневрологічний інтернат. Там його прийняли на 2 роки, поки не у мене не закінчилась реабілітація.
Пенсія була маленька, тому доводилось виживати. Пізніше по догляду за сином додали соціальну допомогу в 1200 гривень на ліки, але цього не вистачало — вся моя пенсія йшла на ліки йому та мені.
Довго боялась оформлювати на нього якийсь статус інвалідності. Він і так з дитинства стояв на обліку у дитячого психіатра. Лікарка пропонувала оформити статус людини з інвалідністю, а я думала: ну молодий же. Не хотілося псувати біографію, я думала, що все це пройде.
Пенсію по інвалідності другої групи ми отримали, коли Олексій перейшов на облік від “дитячого” до “дорослого” психіатра.
Коли ми привезли його до лікаря, він оглянув сина — а в нього голова сто разів розбита і навіть розколота та зашита була. Тоді лікар дав статус інвалідності 1 групи підгрупи “А” та затвердив його недієздатність довічно.
Для довідки:До підгрупи “А” першої групи інвалідності належать люди з виключно високим ступенем втрати здоров’я. Це люди, які надзвичайно залежать від постійного стороннього догляду чи спостереження. До цієї підгрупи також відносять людей, які фактично не здатні до самообслуговування.
Зараз син падає по декілька разів на день. Напади бувають різні: то сильні, то слабкі. Під час сильних нападів він падає та все ламає у хаті. Столяр, якого я потім кличу ремонтувати, каже, що йому вже час прописатися в нас.
Під час сильних нападів в Олексія просто неймовірна сила. Наприклад, одного разу він схопився за кочергу, яка з палець завтовшки, та погнув її рукою. Коли напад закінчився, я кажу: “Льоша, розігни її назад”. Скільки він не старався — не зміг.
У нашій хаті все в решітках. Є плита з решіткою, щоб син не впав на неї, коли вона увімкнена. У туалеті зробила решітку, потім таку саму зробила у ванні, щоб з неї не падав, якщо напад стається. Шукала будь-які кути та спилювала їх, щоб ніде не було нічого гострого.
Бувало, голову розбивав, йому один-другий-третій раз зашивали. Сказали, що якщо четвертий раз розіб’є, то вже шкіри в нього не вистачить, щоб зашити.
У сина бувають періоди, коли нападів немає, але тоді він не може спати. Просто по 3 дні ходить по хаті з закритими очима, поки все ж не засне.
У часи, коли немає нападів, він у мене нормальна людина, просто трішки “повільний” та зубів немає спереду. Ставити щелепу йому заборонили, оскільки при нападі він може травмуватися нею.
Коли почалась масштабна війна, я лежала у неврології. Мені було зле, мала проблеми з нирками, ногами, тиском, ходити не могла. Мені ще тоді лікар казав евакуюватися, але я відмовлялась. У Бахмуті ми прожили ще кілька місяців, і весь цей час я не наважувалась виїжджати.
Одного разу в липні мені знайома дівчина каже: “Пів години у вас ще є, щоб вирішити, їдете ви чи ні” (бо був вечір, а вранці документи треба було передавати). І тоді я вирішилась остаточно й почала збирати речі, тому що через одну хату від моєї якраз нещодавно знищили будинок. Це підштовхнуло мене кинути все та поїхати.
За тиждень до того, як ми евакуювалися, в мене вкрали пенсію. Зателефонували й кажуть: “Ми з ПриватБанку, ви така то? Ви просили про допомогу”. Назвали всі мої дані, попросили сказати останні цифри картки, я їх сказала, а потім кажуть код. Я навіть розуміла, що не можна це казати, але це був як гіпноз якийсь, і я назвала цифри. Так шахраї вкрали все, що було на карті.
У нас був скутер, хотіли його продати, щоб було за що жити. Але поки знайшовся покупець, пройшло 3 дні, й ми вже евакуювалися з Бахмута. Добре, що в мене було пару тисяч, на які ми й виїхали.
Як я збиралась — це окрема історія: ніякого зимового одягу, взяла якісь босоніжки, які ніколи не носила. Зате взяла три пари ножиць, чотири пари окулярів — точно дах їхав, бо я й не пам’ятаю, як збиралась.
Вранці ми викликали таксі, а потім пересіли на “швидку”, яка мене та сина повезла у Покровськ. Там Льошу на каталку поклали, а мене посадили на візок.
Далі — евакуаційний потяг, який повинен був довезти нас до Львова. В дорозі “Лікарі без кордонів” опитували нас про хвороби. Виявилось, що вони роблять відбір, кого куди розподіляти. Через деякий час нам сказали: “Готуйтесь вставати, о 5 ранку будемо виходити у Хмельницькому, там є неврологія для хворих з епілепсією”. Нас розвантажили та на “швидкій” відвезли у Хмельницьку обласну неврологію, де поклали у різні палати.
10 липня ми приїхали. З першого ж дня нам допомагали: хоч ми прибули в неділю, нам поставили крапельницю. У понеділок почалось обстеження таке, що мені й не снилось, як наче нас у космос відправити зібралися. У хребті виявили порок. Мене періодично турбував чи то радикуліт, чи ще щось, точно сказати не могли. І тільки коли мені вже тут зробили знімки, травматолог виявив проблему: один із хребців розкладається, не вистачає кальцію. Тепер мені необхідно пів року пити дуже дорогі ліки — вся надія на волонтерів, які записали назву і, можливо, знайдуть їх. Якщо сказати по-народному, мені будуть “цементувати” хребці.
Лікарі тут дуже добрі, допомагають, я їм дуже вдячна, бо мені тут дійсно навіть краще стало вже, хоч лікування і не закінчила ще. Тепер я хоч з палицею ходити почала, бо ж я не ходила, а повзала до цього.
У лікарні в Хмельницькому у Льоші почався період без нападів з безсонням. І ось він почав ходити по лікарні з закритими очима, “бабах” — вдарився у стіну. Один з пацієнтів побачив це і як здійняв ґвалт: “кого це ви поклали, він у вас наркоман і алкоголік”. Тільки коли прийшов лікар і я почала розповідати йому всю історію хвороби, цей пацієнт почув і розплакався — стало соромно, що образив мене й Льошу. Він подумав, що син просто косить від армії та придумує хворобу.
Олексій полежав у лікарні 3 дні. Потім запросили психіатра, який сказав, що з епілепсією його треба переводити в іншу лікарню. Я запевнила сина, що все буде добре, що я підлікуюсь і приїду до нього. Але може щось не так сказала, бо була ще у важкому стані після переїзду, і напевно він якось це сприйняв, як наче я його кинула. Син почав хвилюватися, напади стали частіші, й він потрапив у реанімацію. Мене до нього не пускають, не кажуть ніяких подробиць, тільки сказали, що у Льоші набряк мозку. Він там без свідомості, його годують через зонд.
В мене вже не той стан, щоб доглядати за сином. Коли закінчимо лікування та нас випишуть, думаємо піти у будинок для людей з інвалідністю, я згодна на це. Нам потрібна професійна медична допомога. Хоча є ще варіант у пансіонат піти, там з нас як з переселенців за проживання будуть брати 75% від пенсії. В будь-якому разі додому поки не можна, хоч наш будинок і цілий. Сподіваюсь, колись у рідне місто до хати, до друзів повернемось, а там хто зна, може безхатніми станемо.
***
Допомогти родині Леонтьєвих можна за реквізитами: 5167 8032 1733 9436.
Ми вже розповідали, як бахмутянка Ірада Гасимова стала однією з тих, хто евакуювався “в нікуди”, аби врятувати дітей. А через місяць в її оселю прилетів російський снаряд.
Читайте також: