Підтримати
Роман Тимчак портрет 2
Фото Романа Тимчака

“152-й снаряд розірвався у метрі від мене, а на мені жодної дірочки —  так же ж не буває”, — каже 40-річний підприємець Роман Тимчак, який народився та усе життя жив у Званівці Бахмутського району. Зараз його рідні краї росіяни руйнують прямо на очах тепер вже військового Романа. І він їм протистоїть з другого дня після вторгнення. Ми розпитали вихідця з Донеччини про його рік на фронті. 

 

До вторгнення Росії Роман Тимчак був підприємцем з села Званівка під Бахмутом та не мав бойового досвіду. Зараз він боєць на псевдо “Грузин”, який пройшов пекельні бої у рідному краї та втратив усе майно, що мав.

“Я прожив рік на “нулях” в Бахмуті та Соледарі, з них 9 місяців в Бахмуті. І я живий. Ви не уявляєте, це така удача (сміється,- ред.) Живому буть за рік отаких движух, це… У мене було десь 4 ситуації, коли я думав, що все, кінець. Годин з 7 я думав, що живу у паралельній реальності — не міг повірить, що живий. 152-й снаряд розірвався у метрі від мене, а на мені жодної дірочки —  так же ж не буває. Під вечір тільки почало “попускати”, — розповідає загалом боєць. 

Роман Тимчак портрет
Фото з особистого архіву Романа Тимчака


Роман став до війська добровільно 25 лютого 2022, воює у лавах 109 бригади тероборони. 

“Прийшов до військкомату, а там нікого немає й від руки листочок: “Всі, хто бажає захищати Батьківщину, їдьте записуйтесь до тероборони до Часів Яру за такою-то адресою”. Я поїхав до Часів Яра, і за 2 години у мене вже був автомат у руках. До воєнкомату повернулись лише за кілька днів (тоді нам почали завозити мобілізованих)”, —  розповідає боєць. 

Він каже: те, що з Росією “бійка неминуча”, він знав та планував діяти саме так, як вчинив. Рахунки з цією країною-окупантом у родини Тимчаків особисті й тягнуться вже не перше покоління. У 1950-х за наказом московсько-окупаційного режиму батьків Романа Тимчака депортували з села Ліскувате на Львівщині у степове село на Донеччині.    

“Таке розуміння в мене було з самого дитинства. Ми настраждалися від росіян — мама дорога! Ця війна у нас йде третє покоління”, — каже чоловік. 

24 лютого 2022 саме туди, на Львівщину, на історичну батьківщину своєї родини, Роман з братом відправили своїх дружин з дітьми. Зараз обидва чоловіки воюють. 

Андрій та Роман Тимчаки
Брати Тимчаки, фото з особистого архіву Романа Тимчака


“В окопах на першій лінії від бійця не залежить взагалі нічого” 

За цей рік Роман Тимчак воював у Бахмуті, Соледарі та Макіївці Луганської області на Кремінському напрямку. 

“У Соледарі я був на позиції, яка називалась “мінус один”. Це коли “нуль” позаду, а ти в оточенні ворога. Там ми билися за будинки та під’їзди”, — каже чоловік. 

До вторгнення Росії Роман був невійськовою людиною: в армії не служив, розвивав нічні клуби у Сіверську, Званівці, Лимані. Розважав людей у курортний сезон біля моря.  

“Всі тусовки, всі фестивалі — це все я, людина-свято, веселий чоловічок”, — розповідає про себе Роман.  

Роман Тимчак на дискотецы
Роман Тимчак, “людина-свято”, фото з архіву родини


Тепер же він про будні веселого розповідає мало. Бачив багато горя.
Для себе зробив висновок: в окопах на першій лінії від бійця не залежить майже нічого. 

“Від професіоналізму чи якихось набутих навичок — у цій війні немає, с*ка, ніякої різниці! Тому що по тобі постійно працює ар-ти-ле-рі-я. І тільки Богові відомо де від тебе впаде той снаряд, де той уламок полетить. Тебе всі бачать, дрони літають. Ти можеш розраховувати тільки сам на себе та на того, хто біля тебе”, — розповідає військовий про свій досвід.  

Звісно, укриття в бліндажі захищає бійця, проте, за його словами, бліндажами облаштовані не усі позиції. Тому під “вогняним валом” окупантів на Бахмутському напрямку у лавах ЗСУ дуже багато осколкових поранень. 

“До нового року 90% загиблих це все від артилерії — “Градів”, “Ураганів”, танків, мін, касет — все це осколкові поранення, несумісні з життям. І відсотків 10 — то “стрілкотня” (внаслідок стрілкових поранень, — ред.). В моєму підрозділі, мабуть, усі були 300-ми (пораненими, — ред.) по декілька разів”, — розповідає захисник. 

Роман Тимчак з ТрО
Роман Тимчак з побратимами з ТрО, фото: пресслужба Міноборони


Він додає,
більшість бійців звикає до обстрілів, “прильотів” та вибухів. 

“Ти вже не смикаєшся та чуєш “свій” вихід, який летить в тебе. Ти розумієш вже який “твій”, який “не твій”. Бувають такі дні, коли по тобі луплять-луплять, і тобі стає вже пох*р — уб’ють тебе, не уб’ють —  тобі вже все одно. А коли затишшя наступає, страх повертається”,  —  розповідає захисник зі Званівки. 

“В окопах під обстрілами я думав тільки про доньку й про дружину”

Роман каже, в окопах під Бахмутом йому було найстрашніше уявляти свою родину беззахисною. 

“Ти переживаєш не за свою загибель фізичну, а за те, що не зможеш помогти своїй сім’ї. Як твоя дружина далі з дитиною будуть виживати, бо будинок зруйнований, а бізнес втрачений. Постійно, коли сиджу в окопі, коли артобстріл потужний йде — ото вдягаєш на себе каску, той бронік, забиваєшся в той кут. Воно все трясеться, пилюка, іскри, і ти думаєш тільки про доньку й про дружину”, — розповідає наш співрозмовник.  

Нині його дитині 4 рочки. 

“Я був у шпиталі, її бачив, і відпустки в мене були. Вперше я її побачив  —  пів року ми не бачились. Тоді вона мене підзабула, не впізнала. Але зараз все добре. Вона знає, що я на війні, що тато захищає Батьківщину, і поки війна, ми додому не можем їхать”, —  додає Роман.

Роман Тимчак фото Армія інформ
Роман Тимчак на фронті під Бахмутом, фото: АрміяІнформ


Окрім обстрілів російських військових, бійцям неабияк заважає погода. 

“У Макіївку на Луганщині ми потрапили у мороз мінус 19 градусів. Дуже сильно врятували окопні свічки та хімічні грілки для рук та ніг, це все волонтерське. Була сирість, вогкість, нам видали резинові чоботи, а в бліндажах було сухо”,  —  каже воїн.

З власного досвіду бійця: організм на війні мобілізується. 

“Я міг довго не спати. Був бій 18 годин, 30 годин на ногах. На шістьох у нас був літр води, ти не їси, не спиш, не сидиш  —  нічого, і нормально. Але потім тебе замінюють, ти дві доби відпочиваєш, миєшся, наїдаєшся, лягаєш спати. І через дві доби наново те саме”, — розповідає Роман.

Бій з російськими окупантами на бахмутському напрямку

Попрати щось йому вдавалось лише коли підрозділ виводили ще далі від лінії фронту. 

“Миєшся з пляшки води або вологими серветками. Бувало таке, що ми не милися місяць. З пляшки зуби почистив, серветками обличчя та під пахвами протер, — все, на цьому твоя “мийка” закінчилась. Це Бахмут в мене такий був”,  —  каже він. 

Палити на фронті можна, тільки аби ворог тебе не побачив, каже Роман.

Через величезні втрати у лавах ЗСУ вираз “фортеця Бахмут” його дратує. Він вважає, що варто було відступити на більш укріплені рубежі.

“Тут двояко: його треба утримувати, бо це наше місто, ми стримуємо тут ворога, він не йде далі, й інші міста ще мають ще шанс дочекатись зброї та поповнення. Він невигідний, він незручний. Що заважає укріпить неймовірним чином Часів Яр на бугру, копати окопи, те саме робити, тільки 10-ма кілометрами західніше?”,  —  вважає боєць. 

“Званівку окупанти криють обстрілами”

Захисник зі Званівки стежить і за ситуацією в рідному селі, адже постійно поруч. 

“Все майно, що будувалося та збиралося, — все втрачене, нема нічого. Навіть землі немає. Званівку “криють”, хата брата Андрія зруйнована вщент — там 4 стіночки і все, все розбите й вигоріле. Моя хата пошкоджена, але ще є, точніше була. Зв’язку ж немає. Клуби всі згоріли й в них все погоріло. Багато зруйновано по селу, жителів там 10-15”,  —  каже чоловік. 

Зараз окупанти підійшли дуже близько до Званівки, проте не контролюють її. 

“Я хочу потім жити в правильній країні, бо у жерло цієї війни ми поклали все”

Роман каже: ці місяці сильно змінили його. 

“Мій патріотичний настрій всім відомий. Після року моєї участі у війні, коли я бачив та робив багато речей, в мене змінилося сприйняття патріотизму. Я більше не піду на мирну акцію з криками “Слава Україні, ганьба тим-то”. Мені навіть це буде не подобатись, якщо я це буду бачити. Я вважаю, що мирні акції, які мають викликати лояльність до ворів та козлів, — це приниження українця”, —  пояснює він.

Роман Тимчак
Роман Тимчак: “Я хочу жити в правильній країні”, фото з його особистого архіву


Вважає, що після перемоги України не зможе більше й толерувати корупційну владу на усіх щаблях. 

“Я хочу потім (після закінчення війни,  —  ред.) жити в правильній країні. А не в усьому тому балагані й болоті, де всі знають, що воно ворує і нічого. Не піде така ф**ня! І повірте, таких людей багацько. Як людина, яка бере безпосередню участь у відстоюванні країни — то все викликатиме в мене відразу. От є громада: є мер, є бюджет? Є. Він украв? Так. Всі знають? Так. Його не садять, не наказують? Ні. Все, йому смерть. Я тепер такої позиції. Бо сильно багато покладене на це жерло. Наприклад, моя сім’я поклала все”, — каже захисник. 

Для довідки:
Роман висловлює особисту позицію та не закликає до насилля. Втім безпосередня фізична шкода іншій людині, навіть такій, яка порушила закон, — це кримінальне порушення та карається відповідно до статей Кримінального кодексу.

Нещодавно лікарі виявили у Романа такі наслідки кількох контузій, через які він ймовірно скоро на фронті воювати не зможе. 

“Мене переводять, забирають з окопів, бо з моїм діагнозом не можна ніякої стрілянини, стресових ситуацій. Після третьої контузії почалися головокружіння уночі, стало складно сфокусуватись, міг проїхати поворот, забути, куди йду. Мене відправили у військову лікарню. На МРТ мозку лікарі побачили ще дещо. Служитиму десь ще”, — каже боєць. 

Читайте також:


Завантажити ще...