Історія родини хірургів Капустянських, які переїхали до селища Троїцьке з Луганська. Майже одразу після початку війни. Комфортна міська квартира лишилася в минулому, в теперішньому — стара сільська хатина та город, замість операцій, пацієнтів, керування лікарнею — кілька років безробіття, бо влаштуватися у селищі за спеціальністю ці двоє довго не могли. Не було вакансій.
Про шлях вимушених переселенців читайте в спецпроекті “Вони залишились”: Як родина хірургів Капустянських почала практику у селищі Троїцьке.
Ось лише кілька цитат:
“Ще у травні 2014-го ми ходили на роботу в лікарню в Луганську, — згадує Ельміра.— Але коли йдеш вулицею, а поряд гатять із вогнепальної зброї, на твоїх очах це забирає життя людей, зносить будинки… У цей момент розумієш, що, як лікар, – ти безсилий”.
“Ми мали тими руками, що операції людям робимо, садити город, носити дрова, важкі відра з водою для поливу городини, прополювати картоплю, — згадує Ельміра зі сльозами на очах. — Не думайте, що я ледача чи ще щось, просто для хірурга руки — це навіть більше ніж інструмент, це спосіб рятувати людські життя”.
Нагадаємо, це 3-тя історія проекту. Читайте також розповідь “Як в 50 почати все спочатку. Історія переселенки з Луганська” та “Game On: як хлопець з Донецька в 22 роки організував свій бізнес у Волновасі”
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
