Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Київ. Станція метро “Виставковий центр” — шум машин, люди поспішають у своїх справах. За кілька хвилин ходьби територією ВДНГ стає тихіше.
Тут мене зустрічає Анастасія Дюльгерова — практикиня терапевтичного садівництва, ерготерапевтка Центру психічного здоров’я та реабілітації “Лісова поляна”. Ми проходимо крізь дерева, і між ними з’являється напис: “Терапевтичний сад на ВДНГ”.
Заходимо далі — і переді мною грядки з м’ятою, шавлією, материнкою, горохом, помідорами та гарбузами. Між рослинами стоять таблички з назвами, а поруч — ті, які придумали самі учасники: “Любов”, “Вірність”, “Сила”, “Витримка”.
Мені показують грядку з пряними травами.
“Потріть листочок м’яти пальцями. Кожен різновид м’яти має свій запах. Потріть кожен окремо — вони зовсім різні”, — пояснює мені Анастасія.
На перший погляд, це просто сад. Але для ветеранів, які приїжджають сюди з реабілітаційних центрів, він має інше призначення. Як працює терапевтичне садівництво, що тут вирощують та які історії ветеранів стоять за цією практикою — журналісти Вільного Радіо дізналися у терапевток Анастасії та Лади Мендрух — сертифікованої практикині терапевтичного садівництва та керівниці Терапевтичного саду на ВДНГ.
Працівниці саду одразу наголошують: вони не лікарі й не психотерапевтки. Не ставлять діагнозів і не лікують психічні розлади.
Їхня робота — частина ширшої реабілітаційної програми.
У терапевтичному саду на ВДНГ використовують терапевтичне садівництво — роботу з рослинами та природою, яку можна адаптувати під потреби конкретної людини. Комусь важливо більше рухатися — тоді можна копати землю чи обрізати кущі. А комусь, навпаки, потрібно сповільнитися: пройтися садом, відчути запах трав, торкнутися листя або просто посидіти серед зелені.
Якщо ветеран приїжджає за рекомендацією фахівця з реабілітаційної команди, працівниці отримують конкретний запит і підбирають відповідну активність.
Але людина може прийти й сама.
І може сказати, що садівництво їй взагалі не цікаве.
Тоді її ніхто не змушує — до роботи з інструментами чи рослинами, або до участі в активностях саду.
На одній із грядок ростуть помідори. Це перший урожай саду.
Працівниці розповідають про ветерана Андрія. Він був на одному з перших занять і від самого початку стежив за своїм кущем. Поки на інших рослинах ще не було зав’язі, на його кущі вже з’явилися маленькі плоди.
Коли помідори достигли, чоловік ходив садом із усмішкою й казав, що повезе їх своєму терапевту.
“Людина посадила рослину, доглядала за нею, чекала на результат — і зрештою отримала те, що зробила власноруч”, — пояснює Анастасія.
Вона розповідає ще одну історію — про ветерана з потрійною ампутацією.
Спочатку він зовсім не хотів займатися садівництвом. Коли на занятті учасників запитували про хобі, на питання про улюблене заняття чоловік відповів: “Нічого не робити”.
А потім у нього з’явилися три помідори.
Один він назвав “Плотнік”. Два інші — “Любов” і “Вірність”.
Коли чоловік поїхав до протезного центру, за його рослинами доглядали інші учасники. Підв’язували помідори — і випадково зламали один кущ.
Коли ветеран повернувся, працівниці показали йому пошкоджену рослину.
А потім “Плотнік” ожив.
“Буде рости, буде помідора”, — розповідає Анастасія.
Тепер чоловік повертається до саду, маючи врожай.
“У нього тут своє господарство. Він не може так взяти і кинути заняття”, — сміється терапевтка “Лісової пісні”.
Для них ця історія не про те, що помідор може когось вилікувати.
Вона про інше: людина щось посадила, доглядала за ним і чекала на результат. Тепер у неї є причина повернутися й перевірити, як там її рослина.
“Найважче затягнути їх на перше заняття”, — каже Анастасія.
Особливо після лікарні та процедур. Почувши про садівництво, людина може подумати, що її зараз поведуть копати землю або садити помідори.
Тому першого разу тут не поспішають.
Спочатку показують сад, пропонують потерти м’яту між пальцями, понюхати трави, подивитися, що росте на грядках.
Потім групу ділять: хтось працює з рослинами, хтось грає в петанк, хтось гуляє. Через деякий час учасники міняються.
Але буває й навпаки: ветеранів доводиться не заохочувати працювати, а сповільнювати.
“Вони дуже швидко все роблять. І наша задача — максимально їх сповільнити: не треба поспішати, роздивіться, давайте його понюхаємо”, — пояснює Лада.
Тут важливий не лише результат.
Не просто посадити рослину, а відчути землю пальцями. Не просто пройти повз м’яту, а помітити її запах. Зупинитися, подивитися навколо, почути шелест дерев.
Якщо сьогодні хочеться копати — можна копати. Якщо хочеться тиші — можна просто сидіти.
Про результати працівниці говорять обережно. Це пілотна програма, яка працює лише перший сезон, тому про довгострокові ефекти тут поки не роблять висновків.
Але одну зміну вони помічають досить часто.
Називають її просто:
“Попустило”.
Людина заходить у сад напруженою, а через кілька хвилин уже усміхається, розглядає рослини й питає, чи можна прийти ще.
Так відбувається не лише з ветеранами. Сад показують студентам, відвідувачам та людям, які приходять сюди у робочих справах.
Спочатку вони думають про своє. Потім їм пропонують потерти траву в руках, понюхати її, подивитися на листя.
І розмова змінюється.
Працівниці не називають це лікуванням. Для них це радше можливість на якийсь час вийти з постійної напруги й побути в безпечному середовищі.
До саду приїжджають ветерани після тяжких поранень, зокрема люди з ампутаціями. Для тих, хто пересувається на кріслах колісних, тут використовують мобільні грядки.
Одну з грядок із горохом посадили ветерани з реабілітаційного відділення у Феофанії.
Простір ще продовжують адаптувати. Працівниці кажуть, що найбільше їм поки бракує досвіду роботи з когнітивними порушеннями.
Сад теж вчиться.
Вчиться бути доступнішим і підлаштовуватися під різних людей.
А ветерани, своєю чергою, вчаться тут не лише працювати із землею, а й зупинятися.
Перед тим як піти, я ще раз проходжу між грядками.
Тут росте горох, який посадили ветерани з Феофанії. Достигають помідори. Стоять таблички: “Вірність”, “Сила”, “Витримка”.
За кожною — своя історія.
Десь це пам’ять про людину. Десь — спогад про дім. А десь — просто бажання щось виростити власноруч.
І, можливо, саме в цьому головна цінність саду. В можливості сказати: “Це я посадив”. А потім через тиждень повернутися і перевірити, чи воно виросло.
Раніше ми розповідали про ретрокав’ярню, яку бахмутян відкрив в одному з ЖК у Голосіївському районі Києва.