Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Часом суботніми вечорами з кавʼярні в одному зі столичних ЖК лунає жива музика. І щоразу власник закладу Сергій Стецюра тішиться, коли люди приходять її послухати. Він уже давно в бізнесі, щоправда, раніше розвивав його в рідному Бахмуті, а не Києві, та й галузь була іншою. Проте ця кавʼярня для нього особлива — робота над нею стала способом рухатися далі після загибелі сина. У гості до закладу завітали журналісти Вільного Радіо.
У кав’ярні в Голосіївському районі Києва тихо грає блюз. Пообіднє сонце заглядає у вікна, вихоплюючи афіші вечора саксофонної музики. Він має пройти тут цієї суботи.
Відвідувачі за столиками неспішно п’ють каву. Дехто прийшов сюди з ноутбуком, аби попрацювати.
Я сідаю за довгий стіл, розділений навпіл квітником. До зустрічі із Сергієм — переселенцем із Бахмута — ще є трохи часу, тож розглядаю заклад. Згодом тут для мене зварять фірмову каву “Ритм & Блюз Кофі”. Її приготує Едік із Лиману. На кухні тим часом працюватиме Влад зі Сватового.
У цій кав’ярні чимало людей мають схожий досвід — усі вони залишили свої домівки через війну та починали життя заново в Києві. Сергій — один із них. Саме він заходить до зали, поки я закінчую оглядатися навколо.
Сергію Стецюрі 60 років. Сьогодні він керує ретрокавʼярнею “Ритм&Блюз” у Києві, але свій перший бізнес відкрив ще за першої каденції Леоніда Кучми. Тоді, залишивши позаду диплом гірничого інженера-електромеханіка й рік роботи на шахтах Горлівки та Єнакієвого без своєчасної зарплати, чоловік із головою пішов у роздрібну торгівлю.
Раніше Сергій тримав у Бахмуті три магазини: один із продуктами, побутовою хімією й предметами гігієни, другий — “Світ чистоти” в центрі й третій — “Лоск” на Ювілейній. А ще в нього була “точка” на ринку в Часовому Ярі. За товаром чоловік нікуди не їздив — усе возили постачальники. А після початку відкритої війни, коли, за спостереженням самого Сергія, їх стало відсотків на 80 менше, сам затарював магазини у Словʼянську й Краматорську, а згодом у Дніпрі.
Тим часом продовжував жити в Бахмуті, звідки вмовив родину поїхати ще в березні. Каже, спершу там було нормально, втім уточнює:
— Були “прильоти”, але то звично. Хто жив, той розуміє.
Проте влітку ударів по місту стало так багато, що навіть сон у коридорі не давав примарного відчуття безпеки. Тож Сергій виїхав у Дніпро. Скоро до Бахмута перестали пускати цивільних, і чоловік зрозумів: повернутися до звичного життя найближчим часом не вдасться. Оцінивши свої можливості й ринок, Сергій поїхав до столиці, де варіантів для бізнесу було найбільше. Там він купив невелику кав’ярню “під ключ” у будівельному магазині на Шулявці.
Колишня власниця закладу передала чоловіку справи, й він узявся рахувати: скільки людей заходять у кавʼярню за годину, скільки чашок кави вони випивають, яким буде прибуток після сплати податків. Поки Сергій розбирався, колишня керуюча одного з його магазинів у Бахмуті Олександра (або просто Саша) стала за кавомашину, опанувавши фах баристи. Бізнес пішов, і вже за два місяці, у грудні 2022 року, Сергій купив ще одну кавʼярню — цього разу в МАФі. Та звістку, яка перевернула його життя, він отримав у першій.
— Рома, а чого ти мене відбиваєш? — спантеличено спитав Сергій у сина. Раніше той не відхиляв дзвінок по кілька разів поспіль.
— Та я медкомісію проходжу, — відповів Рома.
— О, то ти на роботу влаштовуєшся, що тебе на медкомісію відправили?
— Та ні, я в армію йду.
На той момент Сергій уже давно звик до несподіваних рішень сина. На другому курсі Донецького університету управління, куди хлопець вступив на бюджет, він заявив батькам, що має проблеми із сесією і взагалі хоче кинути навчання й піти працювати. Жодні аргументи тоді не спрацювали.
“Ви знаєте, як діти хочуть жити своє життя. Поки вони маленькі, батьки їх навчають. Потім вони ростуть і ще намагаються дослухатися, а згодом ти просто розумієш, що їх уже треба відпустити”, — усміхається Сергій.
Врешті Роман Стецюра кинув університет і став шукати себе: працював водієм електрокара на заводі ігристих вин Artwinery, торговим представником однієї з фірм у Краматорську, таксистом у Бахмуті. Думав ще влаштуватися водієм самоскида, та зрештою у 2016-му пішов до армії.
Цей вибір приголомшив Сергія не на жарт. Як батько він хвилювався за сина, але водночас поважав його рішення. Відмовляти Рому не став — лише змалював загрози, які можуть на нього очікувати. Той відмахнувся доводами про роту забезпечення й уже звичним “Та все нормально, пап. Не переймайся”.
Після “учебки” Роман відслужив два трирічні контракти у 54 окремій механізованій бригаді, що базувалася в Бахмуті. Продовжувати службу далі вже не думав: хоч бригада й була місцева, військовий переважно перебував далеко від Бахмута, де на нього вже чекали дружина й маленька донька. Утім, побратими вмовили захисника залишитися — він був їм потрібен. Тож на початку 2022 року вже командир відділення Роман Стецюра підписав третій контракт. І про вибір, каже Сергій, не шкодував.
Після початку повномасштабного вторгнення бригада військового тримала сектор Марʼїнки в бік Волновахи. Роман переважно був у Кураховому й опікувався її забезпеченням. Батько досі згадує, як після заходу росіян з тилу на Маріуполь син з усіх сил намагався знайти картоплю для побратимів: продуктові фури з півдня окупанти загарбали разом із землею. Тоді Сергій вантажив їжу в багажник власного автомобіля і їхав у Курахове. Рома ж дякував і все повторював, що хлопці пізніше самі все заберуть. Ніби батько не розумів, що возити продукти та спорядження на позиції — відповідальність його сина, що підкреслював “Джавелін” у багажнику.
На початку літа 2022 року бригаду перевели на Сіверський напрямок. Відтоді Роман перебував у районі села Никифорівка Соледарської громади. Та коли в січні 2023-го росіяни захопили Соледар, базу довелося терміново евакуювати. 27 січня Роман саме готував для цього все необхідне: у причепі лежали боєприпаси, поряд стояв паливозаправник. Та за мить усе навколо охопив вогонь — у причіп влучив російський “Ланцет”.
Після дзвінка про загибель сина Сергій кілька днів не виходив із дому. Займатися кавʼярнями йому допомагала Саша — сам він не мав на це ні бажання, ні сил. Та з часом це стало й не потрібно: навесні київська влада знесла МАФ, а наприкінці літа нова власниця будівельного магазину не продовжила договір оренди приміщення під першу кавʼярню.
Пізніше Сергій намагався відкрити ще один заклад, але місце виявилося невдалим: люди йшли до лікарні, й кава їм була ні до чого. Свій стан у той період чоловік називає цілковитою депресією. І хто знає, скільки б вона ще тривала, якби не одне випадкове оголошення в інтернеті.
“Просто сидів якось тикав у телефон і знайшов набір на навчання бізнесу для ветеранів і членів їхніх родин від організації Startup Ukraine. Я заповнив анкету, прикріпив документи, і мене взяли в ті 100 учасників. Три дні у нас було офлайн-навчання в Києві, і там зібралася дуже крута спільнота. Прийшли ветерани: хтось без ніг, один хлопець ще під час АТО в полоні пʼять років пробув. Але вони були такі активні! Показали, що життя не закінчується, і треба щось робити. Дуже змотивували!” — із запалом каже Сергій.
Групу, до якої він потрапив, курувала відома столична рестораторка. Вона проводила онлайн-заняття, результатами яких стали бізнес-плани. За захист свого бахмутянин отримав 6 тисяч євро і строк у пів року, щоб відкрити заклад. Інакше кошти б довелося повернути.
“І воно все так закрутилось, що мені треба було постійно йти вперед”, — говорить Сергій.
І він ішов. Хоч Міжнародна організація з міграції, яка фінансувала грант, не могла підтримати його початкову ідею закладу з кавою і вином, 18 квітня 2026 року на відкритті кав’ярні він пригощав своїх із Сашею гостей (жінка тепер стала його бізнес-партнеркою) рідним “Артемівським”. У кавʼярні “Ритм&Блюз” грав саксофоніст — чомусь, каже бахмутянин, серед музикантів їх найбільше — і люди подекуди спостерігали за його виступом стоячи.
Сергій каже: ідея ретрокавʼярні з музичними вечорами народилася після спілкування з агенцією, що допомагала запустити заклад. Спершу він просто хотів відкрити кавʼярню зі сніданками (замість вина) в ЖК, та після запитання “Ви слухаєте музику?” вималювалася остаточна концепція. Заклад здобув назву за одним із найулюбленіших стилів музики Сергія, на полиці поселилися вінілові платівки, а на стінах — розмальовані Сашею тематичні картини за номерами.
Того вечора, розносячи ігристе гостям у перервах між миттям посуду (тоді у закладі ще не було посудомийної машини), Сергій не втомлювався дивуватися кількості відвідувачів. Багато хто впізнавав його і вітався, адже за місяць до цього чоловік опублікував в одній із соцмереж допис-знайомство. Зробив це за прикладом керівниці іншої кавʼярні (бо ж бізнес вимагає присутності в інтернеті), а наступного дня кілька годин відповідав на побажання успіху від людей, яких ніколи не бачив. І те подякувати всім не встиг.
Зараз Сергій всіляко намагається перетворити заклад на сімейне кафе — дуже хоче бачити постійних відвідувачів, які б могли проживати тут щоденні моменти. Для цього, зокрема, купив ласощі для пухнастиків, настільні ігри й дитячі розмальовки — вони лежать біля ще не повішеної полички.
Поки що, визнає чоловік, не все складається ідеально: книжковий клуб, що якось проводив збори у закладі, вдруге не повернувся, та й постійних відвідувачів зараз більше в його іншому закладі. Кавʼярню із назвою “КаТаНа”, що розшифровується як “Кава та Настрій” і насправді не має нічого спільного з японським мечем, він відкрив у МАФі на Оболоні. Тільки цього разу вже з гарантією, що до 2027-го її точно не знесуть.
Та все ж “Ритм&Блюз” потрохи знаходить своїх людей, і вони наповнюють заклад своїми речами. На поличці з вінілом уже знайшла місце подарована платівка, під стінкою біля кухні — старий програвач, а на скляному стенді з десертами — спеціально зроблений для кавʼярні аромадифузор. Його закладу подарувала дівчина, що часто заходить сюди за кавою разом із собачкою.
Про це й екстрену заміну музиканта для суботнього вечора саксофонної музики бахмутянин розповідає, поки Едік із Лимана заварює для мене фірмову каву під звуки “відбивання” мʼяса, яке готує Влад зі Сватового. Та все ж розмова добігає кінця — моя кава готова.
Раніше ми розповідали історію Ксенії Одинцової з Костянтинівки, яка у 17 років відкрила власну справу в евакуації.