Підтримайте Вільне Радіо
Василь Стус, Іван Дзюба, Олекса Тихий — ці імена сьогодні знає вся Україна. Їхній спротив радянській владі зародився на Донеччині, де вони бачили, як насаджують “вищість” російської мови, витісняють українську культуру, а право на власну ідентичність підміняють дозволеним набором гасел. Вони протестували листами, самвидавом, публічними акціями — і платили за це свободою й життям.
Про те, що таке український дисидентський рух, чому він зародився саме в середовищі шістдесятників і як досвід цих людей надихає нас сьогодні, розповідає дослідниця Юлія Кравченко.
Юлія Кравченко — філософиня, освітянка та дослідниця українського дисидентського руху. Вона народилася в Житомирі, навчалася у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, здобула фах із філософських дисциплін. Ще на початку 2000-х років Юлія потрапила в середовище видавництва “Смолоскип” — простір, який згуртовував молодь навколо теми спротиву радянській системі, зустрічей із колишніми дисидентами та їхніми родинами.
Саме тоді почалася, як каже сама дослідниця, її “особиста деколонізація” — процес усвідомлення власної ідентичності через знайомство з правдивою історією руху опору.
Сьогодні Юлія продовжує працювати в освітній сфері, створюючи “деколонізаційні освітні практики” — проєкти, які допомагають українцям переосмислити себе через історію культури. Вона вважає, що знання про дисидентський рух потрібні кожному українцю, який хоче глибше розуміти, ким він є.
Пані Юліє, яким був український дисидентський рух другої половини XX століття?
Це надзвичайно цікава і драматична історія, яка не так давно відбувалася, але, на жаль, не є достатньо реконструйована і представлена на сьогодні в наших особистих знаннях. Дисиденти захищали свій погляд, свої цінності, себе і своє коло оточення. Та й взагалі боролися за право на нормальне цивілізоване життя.
Про що йдеться? Ми знаємо, що в радянські часи не було поваги до конкретної людини та уваги до її потреб. І це виражалося в тому, що було економічне пригноблення, пропагувалися єдині політичні погляди, заборонялася релігія. Життя було досить однобоке для людини, яка хотіла розвиватися. І, безумовно, хтось це терпів, але також були люди, які не готові були так жити й хотіли б боротися, щоб спільнота мала право на своє нормальне життя і розвиток. І от, власне, дисиденти є цими людьми, які відстоювали такі погляди.
Дисидентський рух зароджується в середовищі шестидесятників, це теж дуже відоме культурне явище. Це була генерація молодих людей, яка мала можливість відносно вільніше, ніж їхні попередники в 50-ті, 40-ті, 30-ті, займатися творчістю і навіть певним відродженням української культури. Однак ці дії відродження української культури і створення нового в різних сферах культури були дуже яскраві, ідейного рівня.
І радянській владі, очевидно, це не подобалося, бо до певної міри це вже могло загрожувати таким національним самовираженням. І досить швидко починають їхній рух забороняти, засуджувати, переслідувати.
А для молодих людей це було неприйнятно, вони хотіли все-таки відстоювати своє право на самовираження. І тому в середовищі шістдесятників зароджується дисидентський рух. Хоча не можна сказати, що зовсім зароджується, тому що був хтось і в 50-ті, хто за українські ідеали і ідеї теж боровся, і створювали підпільні організації, і прагнули, щоб ідеї вільної України мали простір для думання і для подальшого втілення.
Якими були основні форми вираження протесту?
Дисиденти відстоювали свої інтереси в різних формах.
Якщо йдеться про вшанування певних дат, таких як перепоховання Тараса Шевченка 22 травня, — це або відвідування Канева, або пам’ятника Шевченку в Києві. Чи вшанування річниці народження Лесі Українки. Безумовно, це були постаті, які були визнані владою, скажімо так, легалізовані в каноні. Про них можна було говорити й писати, але влада хотіла відзначати ці дати у свій спосіб, шаблонно, з певними прив’язками до ленінських цитат. І таким чином робити ці історичні постаті ніби певною інтелектуальною та духовною власністю радянської системи. А дисиденти хотіли це робити у свій спосіб, щоб це було дійсно щиро, і з акцентом на українськості. Через це й виникав конфлікт.
Також представники писали вірші чи певні публіцистичні тексти, друкували їх, самі переписували, передруковували, передавали одне одному, і таким чином циркулював такий корпус текстів, який містив у собі і критику на владу, і просто тексти, які прагнули написати творчі особистості. Таке явище називають “самвидав”.
Ще однією формою протесту були листи [до радянської влади], які підписували [учасники дисидентського руху]. Цей підпис у листі коштував дорого. За це могли виносити догани, та потрапляли до служб КДБ.
Про дисидентів на Донеччині відомо менше, ніж про Київ чи захід України. Чи означає це, що регіон був менш активним у боротьбі за українську ідентичність?
Я би не робила регіональної прив’язки. На теренах заходу України була велика кількість дисидентів і дисиденток, Київ був центром дисидентського руху, але в інших регіонах України так само жили люди, які були невдоволені радянською владою. І на півдні, і на Одещині, на Запоріжжі, і, звичайно, на теренах сходу України, зокрема, на Донеччині, були люди, які у свій спосіб не погоджувалися, протестували і приєднувалися вже до цієї загальноукраїнської мережі.
В контексті дисиденства на Донеччині я б говорила насамперед про людей, які народилися в регіоні. Зокрема, я б хотіла згадати Івана Дзюбу, Олексу Тихого. Немалу роль відіграли і ті, які народилися в іншому регіоні, але зростали і проходили процес становлення на Донеччині. Маю на увазі Василя Стуса, Віктора Зарецького. Ці постаті, які я назвала, мають національний масштаб.
Крім того, на Донеччині існували мистецькі групи, які творили в інших жанрах мистецтва. Зокрема, створювали мозаїчні панно в школах та торгівельних закладах великих міст. Відомими предствницями дисидентів є Алла Горська, Галина Зубченко.
І це теж цікава сторінка, яка раніше взагалі менше згадувалася. Але зараз ці території окуповані, у нас нема доступу до творів мистецтва, яке було там створене і яке насправді є надзвичайно цікавим, і чим далі, тим більше зростає до нього інтерес.
Назвіть найяскравіших представників дисидентського руху на Донеччині.
Олекса (Олексій) Тихий — найстарший серед названих мною. У його біографії дуже виразно віддзеркалена історія ХХ століття. Він — педагог, який болісно бачив русифікацію Донбасу, приниження української мови та штучну перевагу російської.
Після таборів він не міг повернутися до фаху: або не давали роботи, або переслідували за “дармоїдство”. Попри це, він працював над книжкою “Мова — народ”, писав публіцистику про мову та культуру Донеччини, стежив за політикою та відкрито її критикував. У середині 70-х, після підписання Гельсінських угод, він став співзасновником правозахисної групи, що стежила за дотриманням прав людини (українського осередку ширшого гельсінського руху).
Це спричинило нові переслідування і трагічний фінал у таборах. Його історія — про ціну, яку платять за послідовність.
Василь Стус. Він не народився на Донеччині, але в дуже ранньому віці разом із родиною переїхав туди. Він зростав у шахтарському краї, пізнав його специфіку, контекст. Навчався в університеті (тоді це був інститут), отримав фах філолога.
Згодом почав працювати, бачив процес зросійщення регіону, пропагування “вищості” російської мови, коли українську витісняли на маргінеси. Для людей, які почувалися українцями від народження, це було болісно. Вони бачили, що історія й культура їхнього краю багаті, але принижуються й нівелюються. Стус як людина з критичним мисленням не міг із цим миритися. Він почав протестувати — і це призвело до конфліктів.
Після аспірантури в Інституті літератури у Києві він жив уже в столиці. Там активно долучився до середовища шістдесятників, відвідував виставки, зустрічі, спілкувався з Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Іваном Світличним. Але коли бував у Донецьку, він зустрічався зі знайомими митцями, спостерігав за їхньою роботою. Про це є згадки у спогадах тих, хто тоді творив у регіоні.
Іван Дзюба. Він і досі чекає на те, щоб його повною мірою прочитали, осмислили, оцінили глибину його думки. Його тексти — аналітичні, публіцистичні, але й популярні, бо він друкувався і в газетах. Славу Івану Дзюбі принесла його праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написана як протест проти арештів 1965 року. Він не приховував авторства. І що цікаво: як і багато хто з його покоління, Дзюба виховувався в комуністичному середовищі, вірив в ідеали справедливості, рівності, у те, що людина має отримувати гідну винагороду за працю. Але, дивлячись на реальність, бачив, що все це — лише декларації. І він почав критикувати владу.
“Інтернаціоналізм чи русифікація?” — потужний текст, який і сьогодні залишається актуальним. У ньому Дзюба доводив хибність ідеології, яку просувала комуністична партія, особливо щодо української мови. Він навіть надсилав свої тексти керівництву партії в Україні — але на них не реагували. Праця поширювалася самвидавом і швидко потрапила на Захід, де її переклали багатьма мовами — навіть китайською, італійською, французькою, англійською. Дзюба став відомим у світі.
Коли почалася друга хвиля арештів, Івана Дзюбу також заарештували. Йому загрожував вирок, але його тексти вже жили своїм життям. Це важливий спадок, який варто читати й аналізувати.
Яке місце досвід Донеччини посідає в загальній картині руху?
Ці постаті не “регіональні”. Вони — щонайменше загальноукраїнського, а подекуди й європейського масштабу. Проблеми утисків мови, культури та прав людини були всюди, не лише на Донеччині. Тож говорити про “донецький вимір” як щось відокремлене я б не стала: діяльність цих людей виходила далеко за межі локальних тем.
Наскільки спадщина дисидентів, пов’язаних із Донеччиною, актуальна сьогодні — в умовах війни та окупації частини області?
Дисиденти, які народилися на Донеччині або чиє життя тісно з нею пов’язане, залишили спадщину, що надзвичайно актуальна сьогодні — у час повномасштабної війни та окупації. Бо фактично на окупованих територіях відбувається та сама колоніальна політика Росії, яка здійснювалася і в радянські часи, проти якої боролися Стус, Дзюба й Тихий.
Йдеться про ключові маркери ідентичності — право говорити рідною мовою, знати власну історію, розвивати українську культуру. Усе це було під забороною, під контролем, цензурою. Дисиденти виступали проти цього, і їхній досвід дуже промовистий для нас сьогодні. Він нас морально підтримує.
Вони показують: людям було так само важко, як і нам. Вони боролися з тим самим ворогом і проти тих самих дій, просто сьогодні це має ще жорсткіші форми. Сьогодні ворог прийшов зі зброєю, він убиває за мову, за право називати себе українцем чи українкою. Але досвід дисидентів дає віру — бо вони теж перебували в умовах, які здавалися безнадійними.
Хто тоді міг уявити, що та “сильна держава” — СРСР — колись зруйнується? А в їхніх спогадах трапляються думки про незалежну Україну, у яку вони вірили. Ця мрія була їхнім орієнтиром, вона їх тримала. І хоча багато хто не дожив до 1991 року, саме вони зробили цю мрію можливою. Я особисто відчуваю, що живу в їхній мрії. І, думаю, багато українців, які знають їхню спадщину, відчувають те саме. Ми переможемо — так само, як перемогли вони, бо вони стали переможцями в довгостроковій перспективі.
Також ви можете підтримати нас одноразовим донатом на будь-яку комфортну суму, не стаючи учасником спільноти.
Юлія Кравченко — учасниця спільноти Вільного Радіо. Наша спільнота об’єднує людей, яким небайдужа доля української Донеччини. Якщо ви теж бажаєте долучитися до команди наших однодумців, зробити це можна всього за кілька кроків: