16 лютого могло б виповнитись 70 років видатному релігієзнавцю, викладачеві, філософу з українського Сходу Ігорю Козловському. Блискучий оратор, ерудований науковець, він вмів пояснити студентам, журналістам, суспільству складні процеси навколо релігії та церкви простою мовою. Але два роки полону в катівнях окупованого Донецька підірвали його здоров’я та звели у могилу. Ділимося тим, про що вчений розповідав Вільному радіо у різні роки.
Востаннє журналісти Вільного радіо спілкувалися з Ігорем Козловським влітку 2023-го, за два місяці до його раптової смерті.
Коли у 2014-му Донецьк окупували російські загарбники, релігієзнавець не встиг покинути місто, бо мав доглядати за хворим сином. У січні 2016-го вченого схопили російські найманці невизнаної “ДНР”, запроторили за ґрати та піддавали тортурам. У грудні 2017-го бранця звільнили під час обміну полоненими. В останні роки життя чоловік продовжував працювати. Він розповідав на широкий загал про катівню окупантів “Ізоляція” у Донецьку. У 2021-му Ігор Козловський став одним із консультантів фільму “Євродонбас” про те, як європейські інвестори на рубежі ХІХ-XX століть створювали промисловість на українському Сході. У фільмі він розповідає про європейські сторінки історії Донеччини та Луганщини. Для довідки:Ігор Козловський народився у Макіївці й мешкав у Донецьку. Опанував фах історика у Донецькому держуніверситеті, читав лекції з релігієзнавства в українських та американських вишах. Був старшим науковим співробітником у відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України. За життя Ігор Козловський написав 50 наукових праць та понад 200 статей.
Ігор Козловський мав енциклопедичні знання про релігії й зокрема про християнство. Цими знаннями він ділився і з журналістами. Ось найцікавіші фрагменти розмов журналістів Вільного радіо з ним.
“Це експансія: якщо казати простою мовою, то вони (росіяни, — ред.) намагаються “застовпити [за собою] територію”. Це ще один штрих того, що ми з вами бачимо спілку УПЦ з Московським патріархатом, хоч вони й кажуть, що розірвали стосунки”, — коментував Вільному радіо релігієзнавець.
“Люди на тих територіях (тимчасово окупованих РФ, — ред.) вже зорієнтовані зі своїми священниками на Росію. Ми не можемо втручатись у справи церкви. Ми можемо тільки [після деокупації] знайти проблеми, пов’язані з колаборантством у людей, і тоді до них будуть претензії згідно з чинним законодавством. Але ж ми не можемо обмежувати свободу совісті. Людина навіть у в’язниці має право сповідувати свою віру. Це так зване “природне право”.
“Відомо, що в СРСР після кожної поїздки за кордон священники обов’язково писали звіти про свої поїздки. Вони були там делегатами на різних заходах. Їх спеціально стимулювали, аби вони їздили за кордон і показували, що “у нас в СРСР свобода совісті”. І це також була форма співпраці, інакше їм неможливо було вижити”.
“Після руйнації Радянського Союзу, УПЦ МП продовжувала бути у фарватері російської церкви. Це створювало певний ізоляціонізм. Виникло сполучення з місцевими структурами, місцевими владами. На початку 1990-х вони (священнослужителі Донеччини, — ред.) вже почали таку роботу, аби у місцевих посадовців створювалась уява, що вони є таким стрижнем, на який треба спиратися. Священики почали благословляти, їх запрошували на різні заходи, [де вони щось] освячували. І таким чином священики входили в особисті стосунки з посадовцями, на відміну від багатьох інших релігійних організацій, не менш важливих для українського суспільства (протестантських спільнот, греко-католицьких громад, як у вас [були] у Бахмутському районі у Званівці: вони спокійно працюють, допомагають, але не стають таким чинником занепокоєння для громадянського суспільства).
У багатьох посадовців під час формування “Партії регіонів” оцей момент став одним із домінуючих. Психологічно вони (священники УПЦ МП, — ред.) тяжіли до того, щоб держава створювала [для них] якісь преференції. (Чітко заборонено створювати якісь преференції для одних організацій або утиски для інших). В УПЦ МП почав створюватися міф про свою особливість, і це стало одним з факторів подій, які почалися у 2014-му. Недарма ж у квазіутвореннях “ДНР”, “ЛНР” вони є панівною релігійною спільнотою — це продовження тенденції з 2000-х років. Всі релігії рівні перед законом. Крапка. Всі організації рівні перед законом”.
Про необхідність для сучасної влади Донеччини дистанціюватись від УПЦ МП
“Вони починають розуміти, [що релігія не повинна мати вплив на владу], але, якщо вже встановлені особистісні стосунки (наприклад, ви особисто знаєте цю людину, ви з нею сиділи, їли), і зараз треба швидше заштовхувати [свої дії] в рамки закону — це психологічно важче. І цей момент психологічних (і, можливо, не тільки психологічних) зв’язків — якщо вони будуть і далі продовжуватись, то можуть виникати питання”.
“Безумовно, ці “гумконвої” — це, по-перше, не тільки дуже небезпечно [з огляду на тодішню епідситуацію]. Ми бачили з 2014 року, на що це перетворюється: це така форма агресії. Це аморально, тому що на цих “гумконвоях” приходила зброя, вбивали наших громадян, катували в підвалах. І всі ці люди будуть ще нам провозити через наші кордони якусь там гуманітарну допомогу для своєї п’ятої колони? Це взагалі ганьба”.
“Філарет не є фігурою об’єднавчою. Треба знати особливості його характеру: він надзвичайно амбітна людина. Був об’єднавчий Собор, і була домовленість, що він не буде висувати свою кандидатуру [на сан Патріарха новоствореної канонічної незалежної Православної церкви України], що він буде просто Почесним Патріархом ПЦУ (хоч в історії церкви такого сану немає)”. Православній церкві України потрібні були нові кадри, нове бачення, нова концепція побудови церкви. А у Філарета — застарілий стиль ще з московських часів, з РПЦ. Яка інакше побудована, ієрархічна та авторитарна. І Філарет — людина, яка звикла до авторитарного керівництва. А ПЦУ нині розбудовується на більш демократичних засадах, де є участь і священиків, і мирян, і української інтелігенції”.
Ігор Козловський помер 6 вересня 2023 року. В останню путь його провели з Михайлівського Золотоверхого собору столиці десятки людей. Як це було — читайте у фоторепортажі “Людина надзвичайної внутрішньої свободи”: у Києві попрощалися з релігієзнавцем із Донеччини Ігорем Козловським”.