“Всі релігії рівні перед законом, крапка”: 7 цитат до ювілею релігієзнавця з Донеччини Ігоря Козловського (ФОТО)

16 лютого могло б виповнитись 70 років видатному релігієзнавцю, викладачеві, філософу з українського Сходу Ігорю Козловському. Блискучий оратор, ерудований науковець, він вмів пояснити студентам, журналістам, суспільству складні процеси навколо релігії та церкви простою мовою. Але два роки полону в катівнях окупованого Донецька підірвали його здоров’я та звели у могилу. Ділимося тим, про що вчений розповідав Вільному радіо у різні роки. 

Востаннє журналісти Вільного радіо спілкувалися з Ігорем Козловським влітку 2023-го, за два місяці до його раптової смерті.

Ігор Козловський мав енциклопедичні знання про релігії й зокрема про християнство. Цими знаннями він ділився і з журналістами. Ось найцікавіші фрагменти розмов журналістів Вільного радіо з ним.

Про те, як окупанти підпорядкували єпархії Української православної церкви всієї Донеччини напряму РПЦ 

“Це експансія: якщо казати простою мовою, то вони (росіяни, — ред.) намагаються “застовпити [за собою] територію”. Це ще один штрих того, що ми з вами бачимо спілку УПЦ з Московським патріархатом, хоч вони й  кажуть, що розірвали стосунки”, — коментував Вільному радіо релігієзнавець.

Про те, як варто вчинити з парафіями УПЦ Московського патріархату після деокупації української території

“Люди на тих територіях (тимчасово окупованих РФ, — ред.) вже зорієнтовані зі своїми священниками на Росію. Ми не можемо втручатись у справи церкви. Ми можемо тільки [після деокупації] знайти проблеми, пов’язані з колаборантством у людей, і тоді до них будуть претензії згідно з чинним законодавством. Але ж ми не можемо обмежувати свободу совісті. Людина навіть у в’язниці має право сповідувати свою віру. Це так зване “природне право”.

 Про співпрацю православних священнослужителів з КДБ за радянських часів

“Відомо, що в СРСР після кожної поїздки за кордон священники обов’язково писали звіти про свої поїздки. Вони були там делегатами на різних заходах. Їх спеціально стимулювали, аби вони їздили за кордон і показували, що “у нас в СРСР свобода совісті”. І це також була форма співпраці, інакше їм неможливо було вижити”.

Про те, як у 1990-2000-х влада на Донеччині зросталася з УПЦ МП 

“Після руйнації Радянського Союзу, УПЦ МП продовжувала бути у фарватері російської церкви. Це створювало певний ізоляціонізм. Виникло сполучення з місцевими структурами, місцевими владами. На початку 1990-х вони (священнослужителі Донеччини, — ред.) вже почали таку роботу, аби у місцевих посадовців створювалась уява, що вони є таким стрижнем, на який треба спиратися. Священики почали благословляти, їх запрошували на різні заходи, [де вони щось] освячували. І таким чином священики входили в особисті стосунки з посадовцями, на відміну від багатьох інших релігійних організацій, не менш важливих для українського суспільства (протестантських спільнот, греко-католицьких громад, як у вас [були] у Бахмутському районі у Званівці: вони спокійно працюють, допомагають, але не стають таким чинником занепокоєння для громадянського суспільства).

У багатьох посадовців під час формування “Партії регіонів” оцей момент став одним із домінуючих. Психологічно вони (священники УПЦ МП,  —  ред.) тяжіли до того, щоб держава створювала [для них] якісь преференції. (Чітко заборонено створювати якісь преференції для одних організацій або утиски для інших). В УПЦ МП почав створюватися міф про свою особливість, і це стало одним з факторів подій, які почалися у 2014-му. Недарма ж у квазіутвореннях “ДНР”, “ЛНР” вони є панівною релігійною спільнотою — це продовження тенденції з 2000-х років. Всі релігії рівні перед законом. Крапка. Всі організації рівні перед законом”.

Про необхідність для сучасної влади Донеччини дистанціюватись від УПЦ МП

“Вони починають розуміти, [що релігія не повинна мати вплив на владу], але, якщо вже встановлені особистісні стосунки (наприклад, ви особисто знаєте цю людину, ви з нею сиділи, їли), і зараз треба швидше заштовхувати [свої дії] в рамки закону  —  це психологічно важче. І цей момент психологічних (і, можливо, не тільки психологічних) зв’язків — якщо вони будуть і далі продовжуватись, то можуть виникати питання”.

Про “гумконвой” з Росії для Києво-Печерської лаври під час пандемії COVID-19 навесні 2020-го

“Безумовно, ці “гумконвої”  —  це, по-перше, не тільки дуже небезпечно [з огляду на тодішню епідситуацію]. Ми бачили з 2014 року, на що це перетворюється: це така форма агресії. Це аморально, тому що на цих “гумконвоях” приходила зброя, вбивали наших громадян, катували в підвалах. І всі ці люди будуть ще нам провозити через наші кордони якусь там гуманітарну допомогу для своєї п’ятої колони? Це взагалі ганьба”.

Чому предстоятель УПЦ Філарет не очолив ПЦУ після набуття Україною Томосу у 2018

“Філарет не є фігурою об’єднавчою. Треба знати особливості його характеру: він надзвичайно амбітна людина. Був об’єднавчий Собор, і була домовленість, що він не буде висувати свою кандидатуру [на сан Патріарха новоствореної канонічної незалежної Православної церкви України], що він буде просто Почесним Патріархом ПЦУ (хоч в історії церкви такого сану немає)”. Православній церкві України потрібні були нові кадри, нове бачення, нова концепція побудови церкви. А у Філарета — застарілий стиль ще з московських часів, з РПЦ. Яка інакше побудована, ієрархічна та авторитарна. І Філарет — людина, яка звикла до авторитарного керівництва. А ПЦУ нині розбудовується на більш демократичних засадах, де є участь і священиків, і мирян, і української інтелігенції”. 

Ігор Козловський помер 6 вересня 2023 року. В останню путь його провели з Михайлівського Золотоверхого собору столиці десятки людей. Як це було — читайте у фоторепортажі “Людина надзвичайної внутрішньої свободи”: у Києві попрощалися з релігієзнавцем із Донеччини Ігорем Козловським”.