Євгенія Тулаїнова вже більше року мешкає в Бахмуті. Дівчина родом з маленького селища в Харківській області, тривалий час жила у Харкові. Про те, чому саме Бахмут, і як це місто змінило історію 22-річної Євгенії ㅡ читайте далі.
Я переїхала до Бахмута з Харкова. Взагалі я родом з Харківської області, але останні 4 роки перед переїздом на Донеччину жила і навчалась у Харкові. Маленьке село, де я виросла, було на межі з Дніпропетровською областю, це колишня німецька колонія. В принципі, про це нема чого розповідати.
В Бахмут переїхала у 2018 році, тобто трохи більше року тому. Я б сказала, що в Донецькій області навіть вже немає таких сіл, як моє. Такі зазвичай називають хуторами. Там зараз живе десь 200 людей.
В Харкові я навчалася в Академії культури, жила в гуртожитку. Там познайомилася з дівчиною з Бахмута, ми жили в одній кімнаті. Пізніше вона запросила мене до себе на весілля. Я тоді перший раз побувала в Бахмуті. Повертаючись, сіла в потяг, і була дуже рада, що поїду звідси. І сподівалася, що більше ніколи не повернуся (сміється, — ред). Але так вийшло, що на цьому весіллі познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, також Женею. І вже через рік переїхала в Бахмут у статусі його дружини. Це був червень 2017 року.
Я дуже добре пам’ятаю, як тут квітли троянди. Ми з Женею пішли на набережну, він сказав: “Це поки найкраще, що тут можна подивитися”. Тоді якраз закінчилась реконструкція, почистили річку. В принципі, з цієї першої прогулянки я більше нічого не запам’ятала.
У мене не було і зараз немає того усвідомлення, що я живу за 25 кілометрів від фронту. Тобто, що у нашому районі тривають військові дії. Єдиний, хто це розуміє ㅡ моя мама.
Коли вона дізналася, що я збираюся сюди переїхати, то сказала: “Ну, Женя, всі з Донбасу, а ти на Донбас”.
Якось так вона поставилась до цього, але сприйняла моє рішення спокійно.
Я дуже довго не могла звикнути і навіть шкодувала якийсь час, що переїхала сюди. Але потім зрозуміла, що це ж було моє свідоме рішення. І переналаштувала себе.
Я жила в селі, жила в великому місті. А потім я переїхала в провінцію. І тут трошки інший ритм життя, інші правила життя, скажімо. Тут немає метро. Я розуміла, що в Бахмуті нема метро, але було незвично, бо в Харкові користувалася тільки ним. Максимум — тролейбус, бо я ненавиджу маршрутки. Дуже добре, що в Бахмуті є хоча б тролейбус. Це є одним із вагомих плюсів. Чесно кажучи, я б не переїхала в місто, де немає тролейбусів або трамваїв.
Шкодувала ще тому, що не було тут ніяких знайомих. Вийшло так, що я переїхала, і через тиждень після весілля чоловік поїхав на полігон. Тобто я залишилась в цьому місті сама. У мене не було друзів, не було роботи, виникали проблеми з пошуком роботи. Це було настільки довго, немає вибору, особливо людині, яка за освітою музеєзнавець.
Пізніше ставлення до міста змінилося. Я не можу сказати, що позитивно ставлюся до всього. Скоріше скептично чи іноді навіть цинічно. Намагаюся налаштовувати себе більш позитивно. Я просто виходила, гуляла містом. Бачила, що тут багато історичних пам’яток.
Є привабливі локації: Північний ставок, набережна непогана у нас (чи у них), центр, вулиці Миру і Незалежності. Але, якщо би краще дбали про історичні будівлі, взагалі було б дуже круто.
Я за освітою музеєзнавець, мені було дуже цікаво пізнавати Бахмут. Він має якийсь свій характер, історію. Для Донбасу це взагалі старе місто, і воно нетипове ㅡ не промислове, і це одна з найбільших переваг Бахмута. Тут немає великих заводів як от “Азовсталь” в Маріуполі чи “Коксохім” в Авдіївці, і можна спокійно дихати. Місто дуже зелене, і мені про це всі говорили ще до переїзду. Це напевне основні переваги. Може є ще якісь, які я поки не помітила. Але сподіваюся, що з’явиться ще щось.
Мені не подобається в цьому місті мер. Я трохи здивувалась, коли приїхала сюди, а мені сказали що у нас мер майже тридцять років один і той самий. У Харкові тільки зароджується ця монархія, Геннадій Адольфович тільки працює над цим. Цим ті два міста і схожі. В Харкові люди кажуть “Ми будемо голосувати за Кернеса до кінця життя!”, і тут так само ㅡ за Реву. Але я думаю, що скоро це нарешті зміниться.
Мені ще ось що не подобається: я, коли приїхала, подивилась на вокзал і подумала “О, клас, він такий сучасний, так гарно зробили”. А потім побачила, як він виглядав раніше, і думаю: нащо вони зашили таку красу? Цими ремонтами вони створили якусь шаблонність. Я все ж за автентичність пам’яток, за те, аби місто не було схоже на інші. Воно, в принципі, не схоже. Але його зараз намагаються зробити шаблонним..
Люди тут дивнуваті. Був випадок, ще я коли тут не жила, приїхала тільки. Мій чоловік — військовий. Ми сиділи на лавочці вдвох біля під’їзду, потім чоловік відійшов в магазин. Вийшла якась бабуся, облаяла мене, сказала щоб я йшла геть. Не буду говорити, які слова вона вживала, але було не дуже приємно. Я пішла звідти, потім чоловік повернувся, і ми сіли на ту лавку назад. Та бабуся повертається. Мій чоловік був у формі. Жінка підходить і починає говорити, що він вбивця, що на його руках кров, що він медалі крав, кришталь крав, людей вбивав. Чому у людей тут таке ставлення до української армії? Я стикалася саме з тим, що люди не поважають українських солдатів.
Але немає нічого категорично поганого в тому місті, через що я б сказала, що ніколи не буду тут жити. На кожен плюс є свій мінус.
Якщо ти знаєш розклад транспорту, то немає ніяких проблем. Але скільки ж їздить пенсіонерів! Я іноді навіть жахаюся, що можу зайти в тролейбус і одна з усього тролейбусу я плачу за проїзд, бо всі інші пасажири — пенсіонери. Я взагалі не знаю, за що існує це комунальне підприємство. По суті, майже ніхто не платить.
Транспортна інфраструктура більш-менш розвинена. Але якість тих самих тролейбусів, які у нас є ㅡ просто жах. Ти їдеш, і двері наче зачинені, але сенсу від того немає. Хотілося б, звичайно, оновлення складу.
Скоро мені треба буде їхати в Кам’янець-Подільський, і я дуже рада, що відновили сполучення з Києвом. Коли я тут була вперше, курсував лише харківський потяг. Потім в Маріуполь пустили. І я була здивована, бо місто немаленьке, а є лише один пасажирський потяг. Якщо потрібно їхати до Києва, Одеси чи деінде, то частіше їду через Костянтинівку, бо потяг Бахмут-Львів не дуже зручний за графіком.
Один раз порвала зв’язку в Харкові, а приїхала сюди, як не дивно, її лікувати. Тоді не працював ліфт для пацієнтів, і мене ганяли по поверхах. Я не могла ставати на ногу. Взагалі ліфт працював, але ним не можна було користуватися нікому, окрім лікарів. Я гарно пам’ятаю, що травматолог поїхав на третій поверх, а мені сказали йти пішки.
Мені здається, в Бахмуті з цікавістю можна провести дозвілля тільки у себе в квартирі. Тому що, говоритиму за себе, тут можна піти в кінотеатр чи кафе, але я кіно не люблю, в закладах харчування тут розчарувалась, у всіх. Максимум, куди я можу піти — десь каву купити. Це ще одна із проблем міста — молоді нема тут що робити.
Я днями була в Краматорську, бачила молодь біля театру. Їх було дуже багато. У нас такого немає. Немає зони, де можна відпочивати. Є Майстерня, є Фрідом Хаб, якщо він ще існує. Але я не думаю, що там настільки багато молоді. Можливо, вона у нас просто не зацікавлена ні в чому.
Я вважаю, що в кожному місті було б дуже добре, якби проводили різнопрофільні конкурси, навчання, тренінги. Не тільки про те, як має працювати місто або про якісь електронні послуги. Нічого такого, що б особисто мене зацікавило, останнім часом не було. Інколи письменники цікаві приїжджають, але це буває дуже-дуже рідко. Якихось майстер-класів, курсів, ще чогось тут немає. Треба їхати або в Краматорськ, або в Маріуполь, або ще кудись. І це не зручно, бо далеко.
Мені взагалі не страшно ходити вулицями Бахмута. Бо я звикла подорожувати містами, і гуляти там і ввечері, і пізніше. Але тут одного разу мені треба було вийти в магазин пізно, десь опівночі. І я забула про те, що тут о 23:00 вимикають вуличне освітлення. Був дуже густий туман, сильний вітер. Я йшла, і якийсь чоловік у мене за спиною крикнув: “За что?”. Я не бачила, кому він кричить і що відбувається. Було страшно. І взагалі, як це ㅡ вимикати світло о 23?! У нас реально, можна сказати, що обмежують свободу людини. Це мінус, місто ж наче цивілізоване, ми ж не десь там, у селі. Хоча в тому селі, з якого я приїхала, якраз вночі вмикають світло. Ось в чому парадокс.
Коли я переїхала сюди і познайомилася з дідусем і бабусею свого чоловіка, бабуся сказала, що у нас дуже чисте місто. “Це Рева зробив, у нас дуже чисте місто”, — казала вона.
І я ж думаю, в якому це місці воно чисте? Я бачила, що центр наче непоганий, чистий, але лише центр. Була така ситуація навесні: біля 50-го магазину є дитячий майданчик, і там було багато днів поспіль настільки брудно, що неможливо було пройти. І проблема не в комунальних службах, а в людях, які там щовечора “зависають”. Вони вважають, що хтось має за них прибирати.
Я жодного разу не бачила, щоб тут прибирали сніг з дахів. У нас у дворі чистять сніг, бо є своя прибиральниця. Дороги тут чистять, але не завжди. Якщо випав сніг, то зазвичай він втоптується просто.
Якби я була мером…
Якби я стала мером міста, я б розформувала екс-комунальні ЗМІ, тому що взагалі не розумію, навіщо вони потрібні. Звісно, я бачу, що вони роблять, але це настільки непрофесійно, що, я думаю, вони взагалі не потрібні.
Опісля я б точно зробила притулок для тварин. Це потрібно для кожного міста, не лише для Бахмута. Те, як у нас поводяться з тваринами — це не дуже нормально.
І третє — я б скрізь зробила нормальні тротуари. Розумію, що це не лише в компетенції мера, мають працювати й інші установи. Але це велика проблема: тротуарів або взагалі немає, або там асфальт 1979 року. Треба вже якось модернізуватись.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
