Чи знали ви, що територія сучасної Донеччини має глибокі зв’язки з епохою козацтва? Історичні тексти доводять, що ці землі були не порожніми степами, як стверджує російська пропаганда, а активно освоювалися козаками. Про це ми поговорили з доктором історичних наук Віктором Брехуненком. Дізнавайтесь, навіщо Російська імперія вигадала міф про “Новоросію”, що пов’язує козаків зі Святогір’ям та чому між донськими та запорізькими козаками виникали суперечки.
Про епоху козацтва на території сучасної Донеччини журналістам Вільного радіо розповів доктор історичних наук, завідувач відділу актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України Віктор Брехуненко.
Історія колонізації сучасних східних регіонів України має різні стереотипи, і головний ширився з Російської імперії, вважає історик.
“Ситуацію обтяжило функціонування від 1830–1840-х років в інтелектуальному просторі концепції “Новоросія”, яка заперечує внесок запорозьких козаків в освоєння краю й наголошує на тому, що в запорозькі часи тут зяяла порожнеча. Повнокровне ж загосподарення [сходу України, за версією російської пропаганди], почалося лише після скасування козацької автономії та перетворення регіону на інтегральну частину Російської імперії. Це й сформувало обличчя краю як частини ядра російської історичної території”, — зазначає Віктор Брехуненко.
[info]“Новоросією” називали території на сході та півдні сучасної України, які Російська імперія окупувала у XVIII столітті. Вперше цей термін згадується у 1764 році в назві Новоросійської губернії. До її складу входили весь Кримський півострів, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, більші частини Херсонської, Кіровоградської, Одеської та Донецької областей, а також невеликі частини центральної Луганщини.[/info]
Однак російські джерела самі ж опосередковано спростовують пропагандистську ідею “Новоросії”, підкреслює історик.
“Відомі на сьогодні тексти московського походження XV–XVIII століття не містять сюжетів, які можна було б видати за свідчення того, що еліти Московії уявляли цей величезний регіон як природну “царську отчину”. Натомість є багато свідчень про те, що українські еліти мислили категоріями належності території війська запорозького низового до історичних українських земель”, — наголошує історик.
Отже, Російська імперія не позначала в документах степи Донеччини як “свою” територію. Також не було згадок про те, що ця територія була тимчасово втрачена. У документах зустрічається розділення цих земель на “Степ” та “Дон”, що територіально схоже на сучасні Донеччину й Луганщину та частини Ростовської та Воронезької областей.
Віктор Брехуненко наводить такі цитати з історичних документів:
Отже, у XVII столітті степи між Російською імперією та Кримом не вважали російськими. Така ситуація тривала до 1700 року, коли Російська та Османська імперії уклали Константинопольський мир. З цього моменту почали формуватися класичні кордони між імперіями без вільних степів навколо них.
На противагу версії про “Новоросію”, яку нав’язувала російська сторона, є й інші історичні документи. Вони доводять, що козаки не бачили себе частиною Російської імперії. Наприклад, про це йдеться:
“Україна в уявленнях старшини включала увесь степовий простір, впираючись у море. Якщо українські еліти вважали цю територію “своєю”, то у Москві — ні. Нав’язування регіону штучно сконструйованої назви “Новоросія” свідчить про глибоке усвідомлення відсутності “історичної старовини”, яка б видавала регіон за давню частину імперського ядра”, — наголошує Віктор Брехуненко.
В середині XVI століття козаки заселяли регіон та прокладали шляхи від Запоріжжя до річки Дон.
“Донців (донських козаків, — ред.) налічувалося тоді ще зовсім мало. Вже на старті окреслилася їхня спроможність курсувати через увесь регіон й осідати на його східній межі — Донській землі. Щобільше, уже тоді українські козаки виявили свій потенціал до заснування містечок. І відразу це сталося на Дону. У середині XVI століття в московських джерелах з’являється інформація про так звані зимовища путивльського козака Михайла Черкашенина, локалізовані в гирлі Сіверського Дінця до Дону”, — пояснює історик.
Він наводить й інші свідчення заснування поселень донськими козаками у степах:
“Запорозькі приходьки мали на Дону особливий статус. Вони могли селитися окремо й утворювати на території війська Донського свої анклави, очолювані окремими отаманами. У 1622 році у Посольському наказі московські посли до Туреччини Іван Кондирєв і Тихон Бормосов писали: “Прийшло на Дон тисяча чоловік з жінками та дітьми, а з ними всілякого майна 80 возів; і приїжджають черкаси на Дон на життя і юрти собі будуть осібно”, — розповідає доктор історичних наук.
Висока інтенсивність переміщень між Дніпром та Доном спонукала козаків створювати більше населених пунктів у степах.
“Великі відстані та логіка переходів між козацькими краями в Україні та Доном провокувала неминучу появу на шляху проміжних стоянок. Зрозуміло, що влаштовувалися вони в найвигідніших місцях — соляні промисли на Тору (сучасному Слов’янську, — ред.), на берегах Сіверського Дінця. З часом такі пункти мали великі шанси перерости в поселення”, — зазначає Віктор.
Загальний шлях від Дніпра до Самари у 1639 році козаки оцінювали у 10 діб. Відповідно, вони потребували щонайменше 10 зупинок. Один із таких північних шляхів пролягав через Святі гори у сучасному Святогірську.
“Завдяки тому, що Святогірський монастир був одним із пунктів на маршруті, збереглося чимало свідчень тамтешніх монахів про курсування козаків між Дніпром і Доном. У 1625 році російський посланець Волконський писав: “1 липня йшли з Дону річкою Дінцем мимо Святих гір в Литву 41 черкас, а везуть з собою ясирів, литовських жінок та хлопців 3”, — наводить приклад доктор історичних наук.
Між донськими козаками зі степів та їхніми запорізькими сусідами бували й конфлікти. Один із них виник після того, як у 1637 році об’єднані сили козаків взяли Азовську фортецю. Наступного року чисельність козаків-переселенців із Запоріжжя досягла 10 тисяч.
“Вони почували себе настільки впевнено, що наважилися на бунт з метою “володіти й жити в місті осібно”. Іншими словами, замахнулися на закріплення за собою певної частини захопленого міста. Донці придушили заколот. Козаки навіть втратили свого отамана Матяша і “стали в усьому слухняні”, — говорить Віктор Брехуненко.
Через декілька років, у 1642 році, історія ледве не повторилася. Донські козаки боялися, що запорожці повністю заберуть собі Азовську фортецю. Астраханський син боярський Іван Суслов так про це говорив у Посольському наказі:
“А нині в Азові донських козаків і запорозьких черкас з тисячу двісті, а більша половина в Азові запорозьких черкас. І донські козаки від черкас бояться, що їх в Азові збільшилося, щоб їх, козаків, черкаси не побили”.
Такі випадки свідчать про те, що запорізькі козаки бачили степи до Дону своєю територією. Військо Донське вважало себе незалежним, та все ж запоріжці мали перевагу у силі.
“Найкращою ілюстрацією визнання донськими козаками переваги запорожців в регіоні між Дніпром і Доном є відписка астраханського воєводи Бориса Рєпніна від 27 вересня 1644 року. В ній той повідомляє, що військо Донське було змушене надіслати на Січ посланців у зв’язку з надмірним військовим здобичництвом запорожців на посольському шляху, що вів з Москви до Криму: “Вони б, запорожці, від того відмовилися, по дорогах не їздили і, зібравшись з ними, донськими козаками, того не робили. А якщо запорожці захочуть жити з ними на Дону, і вони б ішли до них на Дон та здобувалися з козаками разом”. Тобто запропонована донськими козаками альтернатива полягала не в доведенні переважного права Війська Донського на здобичництво. Донці були готові зробити Дон територією переселення запорожців. А отже, фактично визнавалася повна перевага запорожців між Дніпром і Доном”, — розповідає історик.
Водночас козацькі загони з Запоріжжя нападали на донські міста, а щодо нападів донських козаків на запорізькі поселення даних не збереглося.
Також є повідомлення від 1624 року, коли запорізькі козаки будували судна на Тору (сучасний Слов’янськ).
“Приказний запис, зроблений у Білгородському столі Розрядного приказу, повідомляє: “Біля Святих гір стоять черкаси двісті чоловік і на Тору роблять судна, а говорять черкаси, що вони хочуть іти на Дон”, — цитує історик.
Слід визнати, що землі, які населяли донські козаки, були не такими заселеними, як у їхніх запорізьких сусідів.
“До середини XVII століття людські ресурси Дону не йшли ні в яке порівняння з потугою війська Запорізького. Чисельність українських козаків була набагато більшою, ніж донців. До середини XVII століття перевага була колосальною”, — зазначає історик.
Так, у першій половині XVII століття донських козаків було не більше ніж 10 тисяч, і це найоптимістичніші підрахунки істориків. Зазвичай, стверджує Віктор Брехуненко, кількість донського війська сягала 5-6 тисяч людей.
Для порівняння, запорізькі козаки у 1620 році змогли виставити у похід Петра Сагайдачного на Москву 20 тисяч воїнів. Через 10 років на варшавському сеймі князі Збаразькі у проєкті оборони проти турків розраховували залучити до 80 тисяч козаків.
“Якщо в Україні сушили голови над тим, як запобігти неконтрольованому зростанню козацьких лав, то на Дону — як звабити охочих до переходу сюди. Після ж Азовського сидіння 1641 року (оборона донськими і запорізькими козаками Азова від османських військ у 1637—1642 роках, — ред.), донці ослабли настільки, що відчули загрозу бути знищеними татарами. Проблемою поповнення війська Донського перейнялася навіть Москва та організовувала спеціальні набори на прикордонні”, — розповідає доктор історичних наук.
Ситуація з чисельністю донських козаків покращилась у другій половині XVII століття.
“Пов’язано це з тим, що більша частина українських козаків була сфокусована на функціонуванні Гетьманщини, а освоєння прилеглого до Запоріжжя степу опинилося переважно в руках лише низовиків-запорожців. Тому перекіс між прямими претендентами на простір уже не був таким разючим. Чисельність донців сягнула 15 тисяч козаків, а на початку XVIII століття зросла до 30 тисяч”, — говорить Віктор Брехуненко.
Та попри це донські козаки не могли наздогнати запорізьких, і перевага сил залишалась на боці Січі. Хоча запоріжці й самі переселялися у степи на шляху до Дону.
“У першій половині XVII століття на рівні уявлень та ідей українське козацтво вважало терени аж до Дону своїми землями, які слід освоїти. До середини XVII століття українські козаки мали укріплення Домаху на Кальміусі та свою пристань при впадінні Тору (тобто річки Казенний Торець, на якій побудували фортецю Тор у сучасному Слов’янську, — ред.) у Сіверський Донець. Після 1709 року розпочався вирішальний період колонізації запоріжцями території сучасної східної та південної України. Усі ці поселення й дали старт більшості сучасних міст регіону”, — підсумовує співрозмовник.
Раніше ми розповідали, як 800 років тому на теренах сучасної Донеччини відбулася битва з Ордою на Калці. Тоді спільні війська князів Київської Русі та половців билися з загарбниками зі сходу — монголами, які наводили жах на усі народи на своєму шляху та дійшли аж до Хорватії. Ту битву наші предки програли, але зробили висновки.