Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Близько 600 жителів Дружківки були учасниками ліквідації аварії на ЧАЕС. До 40-х роковин катастрофи журналісти Вільного Радіо відібрали в газетних архівах історії трьох місцевих, яким довелося побувати в зоні відчуження. Про роботу на даху реактора, радянську брехню та ціну, яку заплатили ліквідатори своїм здоров’ям читайте далі.
Спогади учасників ліквідації аварії на ЧАЕС журналісти Вільного Радіо знайшли в газетах Дружківки, які зберігаються в архіві української періодики Libraria.
Владислав Марко працював на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС помічником машиніста теплотяга у період від серпня 1987 року до квітня 1989 року.
“Наші тепловози базувалися на промисловому майданчику станції Янів, що поруч із Прип’яттю. Бригади виконували звичайну залізничну роботу й майже щодня працювали поряд із АЕС. Інколи ми виїжджали за межі станції Вільга”, — розповів учасник ліквідації.
За спогадами чоловіка, він із колегами жив у самому Чорнобилі — у п’ятиповерхівці на вулиці Кірова, яку переобладнали під гуртожиток. Серед колег, з якими мешкав Владислав, були й жителі Прип’яті та сусідніх сіл.
“Від них я дізнавався, що насправді відбулося на четвертому енергоблоці. Ядерні реактори мали дуже високий рівень захисту, однак четвертий енергоблок зупинили на профілактичний ремонт. Коли його завершили, за ідіотським звичаєм комуністів вирішили ввести блок у роботу достроково, щоб встигнути до 1 травня. Але в нормальному режимі це було неможливо зробити. Тому вимкнули систему захисту, і сталася катастрофа. Цим експериментом керували з Москви, а коли ядерна реакція в реакторі стала неконтрольованою — із Москви надійшов наказ терміново увімкнути систему захисту та ввести в реактор графітові стрижні. Так і стався вибух, який зруйнував частину даху та південного енергоблока з викидом радіації. Якби не злочинні експерименти — нічого б не сталося”, — переказував чоловік.
За даними Українського інституту національної пам’яті, в ніч на 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС хотіли в межах експерименту зупинити четвертий енергоблок, щоб вивчити можливості використання інерції турбогенератора в разі втрати електроживлення. Попри те, що технічний стан станції не відповідав умовам випробувань, експеримент усе одно вирішили почати. Випробування завершилися двома вибухами, які знищили четвертий реактор. Причиною міг бути технічний стан всієї АЕС, адже під час будівництва фіксували порушення вимог. Тільки з 1983 по 1985 роки на станції сталося п’ять аварій та 63 відмови обладнання.
Як згадував Владислав, про трагедію тоді швидко дізналися за кордоном, але радянська влада вдавала, що нічого не сталося.
“У Чернігівській, Київській областях та Білорусі заховали всі дозиметри у сейфи та опечатали їх. У постраждалі райони у великій кількості завозили горілку. А люди в 30-кілометровій зоні, де згодом усіх евакуюють, саджали картоплю та справляли весілля. Тим часом з неба йшов радіоактивний попіл”, — казав Владислав Марко.
Коли радянська влада все ж розпочала евакуацію з Чорнобильської зони відчуження (30 км навколо епіцентру вибуху), насамперед дбали не про пересічних людей.
“Цікаво, що спершу з колгоспів вивозили худобу, а вже потім людей. Але й вони були не першими — першими з постраждалого регіону повтікали партійні секретарі, які літаками вивозили домашні скарби разом із меблями”, — розповідав дружківчанин.
До ліквідації наслідків аварії залучили близько 600 тисяч людей.
“Для чого кинули стільки людей у пекло? Річ у тім, що для радянської імперії люди завжди були біомасою, а тим, хто вижив, ніхто й ніколи не пов’язав би хвороби з наслідками опромінення”, — стверджував Владислав.
Учасників ліквідації аварії на ЧАЕС в Україні поділяють на 4 категорії, які залежать від тривалості, конкретного календарного періоду та території, на якій працювали ліквідатори. Встановлення певної категорії впливає на те, які виплати й пільги буде отримувати учасник ліквідації аварії.
Чоловік згадував, що трагедія на ЧАЕС змінила його світогляд.
“Саме там я відчув себе сином української землі. Там я зрозумів, що байдужість народу до своєї Вітчизни породжує чорнобилі. Тому я вважаю, що чорнобильці — це не про пафос і героїзм — це жертви. Кожен виконував свою роботу, не знаючи про справжні наслідки радіоактивного опромінення. Спілкуючись із ними у лікарнях Дружківки та інших міст, я дивуюсь витримці та спразі до життя”, — ділився Марко.
Ще один житель Дружківки, який брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС — Віктор Загребельний. У 1986 році він працював начальником цеху на Дружківському машинобудівному заводі та був офіцером запасу.
5 червня 1986 року його за повісткою викликали на збори.
“В умовах повної конфіденційності та, простіше кажучи, незнання, прибув до свого полку у зону відчуження”, — згадував Віктор.
Після цього чоловік від 7 червня до 26 серпня відслужив заступником командира роти хімічного захисту. Полк розташували на території атомної станції, де очищали дах третього енергоблока.
“В адміністративно-побутовому комплексі люди переодягалися в одяг багаторазового використання, а не в спеціальний і одноразовий”, — описував умови чоловік.
Разом із побратимами він займався дезактивацією Чорнобиля та сусідніх сіл.
Дезактивацією називали очищення поверхонь чи середовища від радіоактивних речовин або принаймні зниження рівня забруднення фізичними чи хімічними засобами.
“Боротьба з радіоактивним пилом була дуже важкою, оскільки вже за годину після посиленого миття спеціальними машинами усі дороги та споруди знову вкривалися пилом”, — говорив Загребельний.
Та найважчою була робота на даху третього енергоблока, адже працювати там могли тільки люди.
“Усі “розумні” машини відмовлялися там працювати, оскільки під впливом сильного опромінення вони просто вимикалися. Тому працювали “біологічні роботи”. Згідно з приписом там можна було перебувати лише від 2 до 15 хвилин залежно від ділянки роботи. Дозиметричне навантаження не мало перевищувати 2 рентгени на добу”, — розповідав Віктор.
Через три роки після роботи в небезпечній зоні чоловік пройшов обстеження у лікарні. За словами медиків, рівень радіації в його організмі був наче у “маленького реактора”.
Як людина, яка сама пройшла через Чорнобильську катастрофу, Віктор Загребельний згодом очолив Дружківський міський відділ “Союз Чорнобиль”.
Серед шести сотень дружківчан, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції, були й 19 поліцейських. Один із них — Володимир Єрмілов — у 2019 році поділився спогадами про своє відрядження до місця катастрофи.
Володимир тоді служив у званні прапорщика. У зоні відчуження його призначили водієм бронетранспортера.
“З самого початку, як тільки стався вибух на атомній електростанції в СРСР, мене одним із перших відрядили безпосередньо до зони катастрофи. Коли розпочали встановлення саркофага, я підвозив на місце вантажників для проведення робіт, де можна було перебувати лише 5–7 хвилин, довше залишатися вже було небезпечно”, — згадував Володимир Єрмілов.
БТР, у якому працював поліцейський, покрили свинцевими листами, а всередині встановили дозиметр, який показував рівень радіації. У таких умовах Володимиру довелося працювати протягом 48 діб.
“Після повернення одразу виїхав на північ, там вступив до Хабаровської школи міліції, а вже в 1996 році повернувся працювати до Дружківки”, — додав Єрмілов.
Службі у правоохоронних органах чоловік присвятив 27 років та вийшов на пенсію у 2005 році.
Нагадаємо, журналісти Вільного Радіо розмовляли з бахмутянином Олександром Шаталіним, який 58 разів виїжджав до зони відчуження після аварії на Чорнобильській АЕС. Три місяці він провів у зоні катастрофи, де військові голіруч розбирали заражені будинки. Чоловік поділився спогадами про наслідки техногенної катастрофи.