“З надією на краще”: як і чому Донеччина підтримала незалежність України у 1991 році

Порожні полиці магазинів, шахтарські страйки, вимоги послабити Компартію, перші україномовні школи — такою Донеччина зустрічала останні роки Радянського Союзу. А 1 грудня 1991 року майже 84% жителів області, які взяли участь у референдумі, підтримали незалежність України. Журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з співробітником Українського інституту національної памʼяті, істориком родом з Донецька Ігорем Каретніковим. 

До 35-ої річниці з проголошення незалежності України розповідаємо про те, чого чекали донеччани у 1991-му, чому не відмовилися від свого вибору навіть під час важких 90-х і як регіон пройшов шлях від гасла “досить годувати Москву” до подій 2014 року. 

Порожні полиці та початок шахтарських страйків: якою Донеччина підійшла до незалежності

У 1989 році Ігор Каретніков працювати вчителем історії в одній зі шкіл Донецька. До проголошення незалежності залишалося два роки, але, згадує він, сама ідея виходу України з Радянського Союзу тоді ще не була головною темою розмов у місті.

“Я б не сказав, що активно обговорювалося питання незалежності України, про якийсь конкретний статус. Це питання вже виникло, мабуть, у 90-му році. І тоді вже воно більш-менш активно обговорювалося, люди висловлювали свої бачення майбутнього, свої побажання, свої мрії”, — розповідає співробітник Українського інституту національної памʼяті Ігор Каретніков.

Натомість значно відчутнішими були проблеми, з якими люди стикалися щодня. Улітку 1989 року до Донбасу докотилася хвиля шахтарських страйків, яка перед цим почалася на Кузбасі (Кемеровська область, РФ — ред.). Серед перших на Донеччині страйкували гірники шахти “Ясинуватська-Глибока” з “Макіїввугілля”. Це сталося в ніч з 15 на 16 липня 1989 року. За день страйк підтримали гірники шахти імені Стаханова “Красноармійськвугілля” міста Димитрів (сучасна назва Мирноград, — ред.). 18 липня до страйку приєдналися шахти Красноармійська (сучасна назва Покровськ, — ред.), Дзержинська (сучасна назва Торецьк, — ред.), Шахтарська, Краснодону (Луганська обл., сучасна назва Сорокине, — ред.), Первомайська (Луганська обл., сучасна назва Сокологірськ, — ред.). Хвиля страйків зростала. До кінця дня близько 40 шахт Донеччини та Луганщини припинили роботу, а наступного дня — ще 67 шахт і шахтоуправлінь, а також кілька шахтобудівництв. Загальна кількість гірників, які за час страйку залишили роботу, перевищила 220 тисяч людей. Згодом протест охопив інші підприємства регіону, до нього долучилися шахтарі Дніпропетровщини та Львівщини.

У Донецьку тоді зʼявилися страйкові комітети — страйкоми. За спогадами Каретнікова, вони швидко стали впливовою силою: через них у місті вирішували чимало питань, пов’язаних з економічною ситуацією. Перші вимоги гірників були далекими від розмов про незалежну державу. Шахтарі вимагали вищих зарплат і пенсій, кращих умов праці та технічного забезпечення шахт. 

Були й дуже специфічні проблеми, зрозумілі насамперед самим гірникам. На старих шахтах після спуску під землю працівникам іноді доводилося долати пішки кілька кілометрів до місця, де безпосередньо видобували вугілля. Цей шлях не зараховували до робочого часу.

“Шахтарі їх називали “копитними”. Це була відстань від точки, де шахтарі спускаються під землю і йдуть до місця видобутку вугілля. Вимагали, щоб цей час включили до робочого і враховували при нарахуванні заробітної плати”, — пояснює історик.

Та невдоволення накопичувалося не лише під землею. Наприкінці 1980-х дефіцит у Радянському Союзі вже стосувався звичних речей — від цукру й мила до пральних засобів та одягу.

Каретніков згадує, як навесні 1990 року зайшов із дружиною до “Білого лебедя” — великого донецького універмагу.

“Зайшли, а там просто порожні полиці, які прибиральниця ретельно й акуратно протирає. От нічого немає, але є полички і прибиральниця на місці. Та і продавчині просто собі стоять, спілкуються між собою”, — згадує він.

Такою для багатьох донеччан виявилася перебудова, яка мала покращити життя в СРСР. Замість очікуваних змін люди побачили поглиблення економічної кризи. І поступово питання про зарплату, умови праці чи порожні полиці ставали частиною значно ширшої розмови — чи здатна радянська система взагалі запропонувати їм краще майбутнє.

Саме на цьому тлі, за спогадами Каретнікова, у 1990 році в Донецьку вже помітніше заговорили про те, яким може бути майбутнє самої України.

Читати також: “Це не дається даром”: історії трьох жителів Донеччини, які допомагають виборювати Незалежність України

Крім того, на основі Донецького обласного Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка у 1989 році сформувалася й Донецька крайова організація Народного Руху України.

Від “досить годувати Москву” до розмов про незалежність: як формувалися перші політичні вимоги

Вимоги шахтарів не залишилися суто економічними надовго. Ігор Каретніков вважає, що перший важливий крок від розмов про зарплати й умови праці до значно ширших змін зробили ще наприкінці 1980-х. Тоді поряд із зарплатами та умовами праці заговорили про економічну самостійність України. 

Історик звертає увагу на закон УРСР про економічну самостійність України, ухвалення якого він повʼязує зокрема з вимогами шахтарських страйків. За словами Каретнікова, цей документ сьогодні нечасто згадують у контексті подій, що передували незалежності, хоча сама ідея була важливою: Україна мала самостійно вирішувати, як розпоряджатися своїми ресурсами та виробленою продукцією.

“От навіть якщо ми задумаємося про саму назву — про економічну самостійність України. Економіка невіддільна від політики. Якраз перші підвалини майбутньої незалежності України закладалися вже тоді. Можливо, на той час ніхто так особливо серйозно уваги на це не звернув”, — говорить Каретніков.

Цю ж ідею значно простіше передавало популярне тоді гасло — “Досить годувати Москву”. Москва у ньому, пояснює історик, означала радше союзний центр і Радянський Союз загалом. Українська РСР виробляла чимало продукції, яку розподіляли між іншими республіками СРСР. На тлі дефіциту й економічної кризи дедалі привабливішою ставала думка, що Україна могла б сама вирішувати, як розпоряджатися тим, що виробляє.

У 1990–91 роках вимоги страйкарів стали вже відверто політичними. Під час загальносоюзного страйку в липні 1990-го шахтарі Донеччини заявляли про недовіру Комуністичній партії та вимагали прибрати партійні організації з підприємств. Це було суттєвим викликом системі, у якій парткоми десятиліттями не лише стежили за виконанням партійної лінії, а й впливали на карʼєри працівників.

Водночас межа між шахтарським та українським рухами була не такою чіткою, як може здаватися сьогодні. Представники Народного Руху брали участь у страйках і засіданнях страйкомів, а серед самих шахтарів були члени Руху. Тож Каретніков пропонує дивитися на протести тих років ширше, ніж на виступи працівників однієї галузі.

“Шахтарський страйк — це була шпарина, через яку долучалися представники багатьох професій. Профспілки вчителів і освітян приходили на ці страйки, проголошували свої вимоги. Металурги теж долучалися. Тому його треба сприймати вже не тільки як суто галузевий”, — пояснює історик.

Зміни виходили й далеко за межі політики. У 1990 році в Донецьку відкрили школу №65 — першу у місті, де всі предмети викладали українською. Згодом зʼявилися інші україномовні заклади, серед них Донецький військовий ліцей та гуманітарна гімназія.

Початок 1990-го року ознаменувався проведенням “живого ланцюга”, коли тисячі людей взялися за руки з Івано-Франківська до Києва. В акції також брали участь і представники Народного Руху України з Донецька.

Українська культура ставала помітнішою і просто на вулицях міста. Однією з таких подій Каретніков називає фестиваль “Червона рута”. У 1989-му фестиваль стартував у Чернівцях і став подією, яку обговорювали в усіх регіонах країни. А вже у 1993-му “Червону руту” приймав Донецьк. Українські виконавці тоді виступали просто на центральній площі Леніна.

“Це було надзвичайне культурне явище в Донецьку. Я не знаю, скільки людей було, але багато. Виконувалися українські пісні, були українські виконавці, і це було достатньо популярно”, — згадує Каретніков.

Усе це, однак, не означало, що донеччани однаково уявляли майбутнє України чи не хвилювалися через невідомість. Але страх, що без Радянського Союзу республіка не впорається, за спогадами Каретнікова, не був визначальним. Навпаки, поширеним було переконання: Україна має потужну промисловість, сільське господарство, науку й освіту, а отже може забезпечувати себе сама.

“Особливого побоювання, що ми там пропадемо, не було. Було сподівання на краще життя. Зрозуміло, що люди хвилювалися: а як воно буде, а що воно буде. Але це було хвилювання з надією на краще, а не на гірше”, — каже історик.

Він окреслює, що економічне невдоволення, шахтарські протести, послаблення Компартії та український громадський рух поступово сходилися в одній точці. До 1991 року питання вже було не тільки в тому, чи можна змінити життя всередині Радянського Союзу, а й у тому, чи потрібен він Україні взагалі.

Майже 84% “за”: як голосували на референдумі та що було після проголошення незалежності 

День референдуму 1 грудня 1991 року Ігор Каретніков згадує як звичайний день. Не було відчуття, що просто зараз відбувається подія, яка потім увійде до підручників історії. Люди йшли на дільниці, голосували, а потім обговорювали результати із сусідами та знайомими.

“Не можу сказати, що це відчувалося як грандіозна подія. Просто треба було проголосувати. Відбувся референдум — сходили”, — згадує історик.

У памʼяті залишилися радше звичайні розмови. Обговорювали, хто стане першим президентом незалежної України, сперечалися про Леоніда Кравчука. Питали одне одного, як проголосували.

“У нас були такі діалоги: “Ну що, ти ходив на референдум?” — “Ходив”. — “Як проголосував?” — “Ну як, “за” проголосував. А ти як?” — “І я теж “за”. — “А мій сусід “проти” проголосував, ну він дурний завжди був”, — сміється Каретніков.

За цією буденністю, однак, стояла висока активність виборців. За словами історика, лише в його будинку на дільниці прийшли близько 90% мешканців. Цей особистий спогад він не переносить на весь Донецьк, однак і загалом у Донецькій області явка була високою — близько 76%. За незалежність України проголосували майже 84% тих, хто взяв участь у референдумі.

Для Каретнікова важлива ще одна деталь, на якій він акцентує — на дільниці люди йшли самі. Того дня, 1 грудня 1991-го, в референдумі взяли участь 2 957 372 жителі Донецької області — найбільше виборців серед усіх регіонів України.

“Це достатньо велика кількість людей, які зʼявилися за власним бажанням. Це не було примусове партійне голосування, як колись, коли треба було всім прийти і це контролювалося парткомами”, — наголошує він.

Та чи не цікавішим за сам результат референдуму Каретніков вважає те, що відбувалося з настроями людей після нього. Надії на швидке покращення життя не справдилися. Економічна криза тривала, а шахтарські протести не припинилися разом із розпадом Радянського Союзу. Страйкували і в 1992-му, і в 1993-му роках. А у 1998-му році відбулася піша хода гірників Західного Донбасу з обʼєднання “Павлоградвугілля” до Києва. 

Побутові деталі того часу разюче контрастували з очікуваннями, з якими люди зустрічали незалежність. На шахту традиційно брали “тормозок” — їжу, щоб перекусити під землею. У найскрутніші часи, згадує Каретніков, покласти туди було майже нічого.

“Стакан насіння брали з собою, купували у бабульок. От ці бабульки стояли, продавали насіння, бо й іншого майже не було, а шахтарі купували — такий був у той час “тормозок”, — розповідає співробітник Українського інституту національної памʼяті.

На багатьох підприємствах повноцінну зарплату могли не виплачувати рік, півтора чи навіть два. Людям видавали лише частину грошей, якої вистачало на найнеобхідніше. І все ж Каретніков звертає увагу на принципову річ: навіть на тлі такої кризи вимоги шахтарів не перетворилися на вимоги відокремити Донеччину від України.

“Економічна ситуація важка, але вимог відокремлення не лунало. Може, і були поодинокі люди ті, хто казав: “доголосувалися”. Але я такого не чув і не памʼятаю”, — говорить історик.

Як декомунізація почалася на Донеччині та чому гасло “почуйте Донбас” створили штучно 

Майже 84% голосів за незалежність не означали, що на Донеччині не було людей з іншими поглядами. Такі організації існували і на початку 1990-х. Однією з них було так зване “интердвижение Донбасса” (Інтернаціональний Рух Донбасу, — ред.). Його представники приходили на мітинги, поширювали власну газету, вступали в дискусії з прихильниками змін. Однак Ігор Каретніков, який тоді регулярно ходив на мітинги та громадські зібрання у Донецьку, не пригадує, щоб противники українського руху мали значну підтримку.

На початку 1990-х політичні суперечки в Донецьку точилися просто на вулицях. Зокрема, містяни обговорювали, чи має залишатися памʼятник Леніну на центральній площі та чи варто перейменовувати саму площу. Каретніков ходив на такі зібрання разом із дружиною і згадує, що там можна було зустріти прихильників протилежних поглядів.

“Представники “Интердвижения” приходили на такі заходи. Ми до них підходили, слухали і сперечалися. Вони видавали якусь свою газету. Але щоб вони мали якийсь певний успіх — не було такого”, — згадує історик.

Схожими були його особисті спостереження і вже через два десятиліття. У 2013–2014 роках на площі Леніна в Донецьку час від часу зʼявлялися один-два намети з прапорами так званої “ДНР” та агітаційними матеріалами. Великого інтересу вони, за словами Каретнікова, не викликали: перехожі могли зупинитися, подивитися на газети й піти далі.

Саме тому історик не погоджується з поясненням подій 2014 року як закономірного наслідку настроїв більшості жителів області. Водночас він застерігає: однозначної відповіді на питання, чому саме на частині Донеччини проросійським силам вдалося реалізувати свій сценарій, у нього немає.

“Я цю думку, що донеччани самі так вирішили, чув, але це не відповідає реальності. Це не рішення людей було. Не можна сказати, що так вирішив так званий “народ Донбасу”. Народу такого немає, є населення Донецької області. Але не ухвалювало це населення такого рішення”, — говорить Каретніков.

Читати також: “Свобода — це коли тобі в дім не заходять чужі”: якою бачать незалежність люди з Донеччини в окупації та на вільній території

Тезу про те, що Донеччина нібито мала особливі причини для невдоволення Україною, він також оцінює критично. Зокрема, згадує популярний свого часу заклик “почуйте Донбас”. На його думку, соціально-економічна ситуація в регіоні напередодні 2014 року не була принципово гіршою, ніж в інших частинах країни. До того ж перед Євро-2012 у регіон вкладали значні кошти й зміни в інфраструктурі були помітними.

“Оці крики про “почути Донбас” — це було штучно створено. Це частково була гра місцевих кланів, які хотіли отримати з цієї політичної кризи свої преференції”, — вважає історик.

Оцінюючи події 2014 року, Каретніков говорить і про помилки тодішнього керівництва України. Зокрема, критикує публічне озвучення будь-яких показників участі у псевдореферендумах на окупованих територіях: на його думку, це могло створювати враження легітимності голосувань, які Україна не визнавала. Цю частину своїх міркувань він окремо називає власною оцінкою подій, а не однозначною відповіддю на питання про причини того, що сталося.

Та завершити розмову Ігор Каретніков пропонує не 2014 роком. Він повертається до Донеччини кінця 1980-х і факту, який, на його думку, погано вкладається у звичний образ регіону як опори всього радянського.

У 1989 році місту Жданову повернули історичну назву Маріуполь, а з міського простору почали прибирати згадки про радянського партійного діяча Андрія Жданова. Каретніков називає це одним із перших проявів декомунізації в Україні. Поруч були й шахтарські вимоги усунути партійні структури з підприємств та позбавити Компартію її монопольного становища.

“Коли говорять про ленінопад у 90-ті роки на заході України, то маємо памʼятати, що перший крок був зроблений на Донеччині. Перші активні й достатньо ультимативні вимоги про департизацію — знову-таки це Донеччина, 90-й рік”, — наголошує історик.

Він також додає, що це відбулося саме завдяки місцевому населенню. Каретніков називає цю подію унікальним явищем на той час. 

“Керівництво держави, партія зрозуміли, що це той момент, коли треба піти на поступки населенню, яке вимагає змін. Жданов свого часу популяризувався, як і будь-який представник комуністичної партійної номенклатури та так званої еліти. Але от в партії вирішили, що можна поступитися Ждановим заради того, щоб зберегти свою владу. Вони поступилися. Це був перший крок”, — пояснює донеччанин та співробітник Українського інституту національної памʼяті Ігор Каретніков. 

Ця деталь добре повертає до того, з чого почалася наша розмова з істориком. Донеччина зустріла кінець Радянського Союзу не лише порожніми полицями й шахтарськими страйками. У регіоні вимагали послабити Компартію, частково повертали містам історичні назви, відкривали українські школи, а згодом майже 84% учасників референдуму підтримали незалежність. Тому пояснювати подальшу історію регіону якимось наперед визначеним “проросійським вибором” означало б пропустити значну частину того, що відбувалося на Донеччині.

Нагадаємо, що в День Державного прапора над Краматорськом знову замайорів синьо-жовтий прапор. Український стяг місту передала Чернівецька громада, а вивісили його на 80-метровому флагштоці — раніше по ньому неодноразово били російські війська.