Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
21 травня 2022 року після виснажливих боїв Маріуполь захопили росіяни. Чотири роки потому частина його оборонців досі перебуває в полоні, інші ж наново будують своє життя після обміну. Серед останніх — боєць тероборони Олександр Гуділін. Психолог за освітою й журналіст за обраною професією, колись він працював у колонії, а після виходу в полон із комбінату імені Ілліча сам пройшов не одну.
До четвертої річниці тимчасової окупації рідного міста Олександр розповів нашим журналістам про свій досвід боїв, перебування в російській неволі й труднощі, із якими військові стикаються після обмінів.
Вільне Радіо зібрало спогади захисника в монолозі — аби кожен зміг ознайомитися з його історією практично без посередників. А назвами для її розділів стали рядки з віршів Олександра “Конвоїр”, “Український військовополонений” і “Ветеран”, які захисник написав у Камишинському СІЗО й Горлівській колонії.
У переддень повномасштабного вторгнення я сидів на одному з місцевих брифінгів. Там міська влада обговорювала, де в Маріуполі краще зробити велосипедні доріжки. І для мене це був якийсь когнітивний дисонанс. Тобто британська розвідка вже надсилає фото, що російські війська стоять біля наших кордонів, а тут велодоріжки! Хоча тоді я ще думав: може, у “верхах” є дані, що наступу справді не буде, тож паніка зайва. Та все ж “тривожна валіза” у мене була складена. І військові речі в ній теж лежали.
Десь за пів року до цього я підписав контракт резервіста. Це означало, що я продовжував свою цивільну роботу, але часом долучався до навчань. Я знав: якщо буде якесь загострення зі сторони Широкиного, наприклад, одразу опинюся у війську. Хоча прям такого, певно, ніхто не очікував.
Ще затемна 24 лютого я прокинувся від вибухів. Як дізнався пізніше, це російські ракети знищили наше ППО, тому згодом ми відчули на собі всі безкарні дії їхньої авіації. Та тоді я ще точно не знав, що відбувається. Зайшов в інтернет і прочитав: почалася повномасштабна війна.
Перший дзвінок був від військкомату. Сказали, що як резервісту мені треба зʼявитися для уточнення даних. Я став їхати туди, але на ходу “ввідні” змінилися — треба ставати у стрій. Тоді я повернувся за речами й поїхав на точку збору територіальної оборони на лівому березі міста. Цей район знаходився найближче до лінії розмежування, тож поки я прямував туди, люди вже намагалися виїжджати звідти.
Десь о 08:00 я вже був на базі. Там зустрічав і знайомих, і незнайомих людей. Були серед них і добровольці, які раніше навіть автомат у руках не тримали, але йшли захищати місто. Нам дали боєкомплекти й зброю, а далі ми перевдяглися у форму й десь уночі розʼїхалися по позиціях.
Оскільки взагалі ТРО б не мала вступати у контактні бої, а лише виконувати допоміжні функції, мене розподілили у шпиталь. Ми займалися його обороною й допомагали пораненим, яких привозили до нас. Якось приїхали цивільні й стали просити евакуювати їхню [загиблу] доньку. У будинок прилетіла міна, і, хоч вони сиділи в одній кімнаті, на дорослих були самі подряпини, а їхня шестирічна донька загинула. І батьки розповідали про це із такою провиною! Емоційно це було дуже важко.
У нас було кілька випадків, коли треба було самим забрати загиблих. І коли ми виходили в місто, це нагадувало зомбі-апокаліпсис. Узагалі я люблю фільми такого жанру, але наживо спостерігати це було жахливо. Ти бачиш вулицю з чорними будинками, де дроти від тролейбусів лежать просто на землі, усюди бите скло, хтось пʼяний мародерить, дехто лежить мертвий. Ідеш і усвідомлюєш, що раніше їздив цією вулицею, а тепер ледве її впізнаєш.
Десь на початку березня стався авіаудар по шпиталю. Мене багато хто питає, коли саме це було, але я, чесно кажучи, не памʼятаю. Ми чергували по чотири години, потім дві відпочивали, і так дні просто змішувалися між собою. Після атаки ми евакуювали шпиталь на різні заводи, цим якраз тероборона займалася. І так я потрапив на комбінат імені Ілліча. Там побув буквально кілька днів й увійшов до однієї з груп, яка виконувала завдання в Кальміуському районі міста.
Інколи бували моменти радості й навіть щастя, коли мені вдавалося повернутися звідти. Але сумного було більше. Це і втрата друзів, коли ти розумієш, що вчора з цією людиною ще спав спина до спини, а сьогодні він не повернувся із завдання. У мене так досі один із товаришів вважається зниклим безвісти, але я думаю, що насправді він “200”.
Або коли йдеш на завдання, а там із попередніх боїв на землі лежать тіла. Тобі вже байдуже, чи чужі вони, чи свої — ти підбираєш із них обойму з магазинами, бо їх не вистачає. І пригніченість від цього з часом пропадає. Чи коли ти страждаєш від відчуття постійного голоду, бо їжі вже зовсім мало. Тоді знаходиш крапельниці з глюкозою для введення у вени і пʼєш її.
У таких випадках мене тримало розуміння, що і для чого я роблю. Що я сам прийшов у військо, що я вільна людина й так реалізую власний вибір. Я йшов до цього послідовно — спочатку писав про військових, потім тренувався, і тепер я тут. Але нас поступово відтісняли за межі комбінату, усе глибше в завод. Ми виконували завдання малими групами, вступали в контактні бої. З боєприпасів лишалися лише набої для автомата, медикаментів було все менше й менше. А кільце все звужувалося.
Ми кілька разів намагалися вирватися з оточення в бік Запоріжжя, але наші колони розбивали, і під час цих невдалих спроб втрати були просто неймовірні. Тому командири звʼязалися з Генеральним штабом і отримали позитивну відповідь на пропозицію перестати чинити опір, щоб зберегти життя. Після цього мій безпосередній командир, комбат територіальної оборони, 12 квітня віддав наказ вийти в полон. Тоді стали складати списки, хто ще є живий на заводі, хто не пішов у СЗЧ. Наказали віддати зброю.
Це була така пустота й безвихідь! Так, відчувалося полегшення, що ти нарешті зможеш зняти бронежилет. Але я до останнього не хотів віддавати автомат. Інколи були думки піти вглиб комбінату й дати там останній бій. Хтось казав про самогубство, аби тільки не виходити в полон. Про це думали і товариші, і я. Адже це кардинальна зміна статусу — тут ти вільна людина, яка зі зброєю в руках захищає рідне місто, а потім тобі треба вийти й визнати, що тебе перемогли. Але все ж було розуміння, що полон не вічність, і треба вчепитися за це, аби вижити й допомагати країні далі. Та на той момент нас втішало лише те, що ми зробили все, що могли.
Ми виходили із заводу по підрозділах. На вулиці нас зустріла машина (уже не памʼятаю, чия), і в кузові повезла до мосту. Його треба було пройти пішки, і на іншому боці нас уже зустрічала “та сторона”. Далі везли до ангарів у Сартані. Там утримували кілька днів, доки не почалися етапи до Росії. А тоді мною і ще двома людьми з ТРО доповнили групу морпіхів, яку повезли до Оленівки. Офіцери вищої ланки ще залишалися в ангарах.
Протягом полону я пройшов вісім етапів. Чому їх було стільки, ніхто не пояснював. Але мені здається, що так вони намагалися заплутати сліди перебування військових, бо, як розумію, саме в російських СІЗО обирали, кого засуджувати, а кого ні. Та взагалі возили нас усюди — усюди були “прийомка”, побиття і допити. Просто ступінь болю відрізнявся.
За весь час найбільше я запамʼятав Камишинське СІЗО у Волгоградській області. Туди нас везли літаком із завʼязаними очима. Потім була довга “прийомка”. Офіційно під час неї беруть дані, фотографують, знімають відбитки пальців, але насправді цей процес супроводжується катуванням. На тебе одягають “зеківську” форму, а потім ти лежиш на підлозі й не можеш піднятися, поки тебе бʼють. Тобі показують, що на новому місці ти просто ніхто й зобовʼязаний підкорятися, або ж тебе просто знищать.
Так от в Камишиному нас “приймали” одними з останніх. І ти сидиш усю ніч із завʼязаними очима й лише чуєш, як бʼють інших. Пропускаєш через себе ці страждання й лише думаєш, що швидше б уже сам там опинився, бо чути когось морально було ще складніше. Коли ж черга дійшла до нас, я вперше й максимально жорстко познайомився з електрошокерами.
Після цього в камері нас змушували постійно сидіти на верхніх полицях. Ноги звисали донизу, жахливо набрякали, і від цього в людей піднімалася температура й ставалися запаморочення. Спускатися звідти нам дозволяли тільки під час прийомів їжі й зарядки. Її ми робили тричі на день у двох комплектах речей, хоча це було літо. А представляла вона з себе 700 присідань.
Окремим видом катування була баня. Якщо нас виводили на якісь допити, наприклад, там теж трохи били. Але от ця баня раз на тиждень означала найжорстокіші побиття, у яких не було жодної мети щось дізнатися.
Аби не зійти з розуму, у Камишині я почав складати вірші. Взагалі римував і до повномасштабного вторгнення, і під час боїв кілька написав. У колонії, коли ти просто сидиш цілими днями на нарі й дивишся в стінку, вірші допомагали хоч на чомусь сфокусуватися. Спершу я їх тільки запамʼятовував. А пізніше, уже коли опинився в Горлівській колонії, де пробув півтора року, став записувати. Ручок не було, але хтось подарував мені олівець, і я став писати вірші на шматках шпалер або на першому щільному аркуші туалетного паперу. Звичайно, потім їх усе одно треба було знищити, бо, якби їх знайшли під час обшуку, було б дуже погано.
Також у Горлівці в нас була невелика група людей, яка складала вірші. Там у нас були не камери, а табірна система, тож ми збиралися й за тиждень домовлялися написати вірш на якусь тематику або ж задавали першу строфу. Те ж саме робили в Кіровському (нині місто перейменували на Хрестівку, — ред.). Таких віршів я запамʼятав мало, але вони були невеличкою ціллю, яка перемикала думки й відганяла невизначеність долі.
Мій обмін провели 30 грудня 2024 року, але перші зрушення я помітив ще восени. Тоді мене доволі часто стали викликати у штаб, де працівники Кіровської колонії запитували, чи не передумав я, чи не хочу відмовитися від обміну. Казали: “Куди ж ти поїдеш? Маріуполь уже окупований. Повертайся туди й приймай російське громадянство”. Але я відповідав, що погоджуся тільки на обмін. Тоді мене відправляли назад і говорили, що треба ще чекати. Але це були перші дзвіночки, які сповіщали: найімовірніше я є в списку, а значить, чекати лишається вже не так довго.
Напередодні обміну мене знову викликали до штабу. Там я побачив хлопців з інших бараків. Ми перезирнулися, швидко переговорили й зрозуміли, що у всіх нас прізвища починаються з перших літер абетки, і всі ми оборонці Маріуполя. Здавалося, що це не випадкова вибірка. А далі максимально швидко нас по одному стали заводити в кабінет. Там знову було питання: “Обмін чи залишаєшся?”. Ти кажеш: “Обмін”. А потім виходиш і думаєш, що на 95% скоро повернешся. Так воно й сталося.
Коли я прийшов назад до барака, хлопці вже були дуже оптимістично налаштовані стосовно мене. Обступили, стали вітати. Хтось щиро, а хтось зі смутком в очах. Але це зрозуміло, бо ти найімовірніше їдеш додому, а вони лишаються. Тому й сам певною мірою щастя не відчуваєш. Я раніше вже стикався з таким. Радів за когось, сподівався: якщо когось обміняли, і моя черга буде. Але потім проходить час, а ти не знаєш, коли це буде й чи увійдеш до списків наступного разу. Обмін — це завжди щось неоднозначне.
Та все ж хлопці підбадьорювали. Казали, що я вже точно їду додому, і просили передати повідомлення їхнім рідним або просто в соцмережі написати, що бачив їх, якщо запамʼятаю прізвища. Взагалі це навіть не обговорюється, бо такі прохання дуже важливі.
Наступного ранку мені сказали, що одразу після зарядки я їду. Але говорили не про обмін, а про етап. Взагалі для них будь-яке переміщення вважається етапом, але тоді вони дійсно були, причому до сумнозвісних Бійська, Пермі й Уралу. Тобто ти розумієш, що найімовірніше повертаєшся додому, але все одно відчуваєш себе напружено. Та все ж після сніданку нас перевдягли в піксель ЗСУ. І тоді я вже подумав — нарешті збулося.
Обмін провели на кордоні з Чернігівською областю, тому перше місце, де ми далі опинилися, — Чернігівський шпиталь. Там пробули кілька годин: помилися, поголилися, поїли. Потім у нас взяли аналізи на захворювання типу СНІДу, гепатиту й сифілісу, а далі за родами військ повезли в різні місця для подальшої реабілітації. Моє було на Вінниччині.
Насправді важко сказати, якими були перші думки після повернення. Спочатку це відчувалося як якесь емоційне оніміння: важко з почуттями, із розрізненням своїх емоцій. Уже на реабілітації день за днем потрохи відпускало. Ти розумієш, що можеш ходити не з опущеною головою або покласти руки в кишені, коли хочеш. І згодом до тебе приходить відчуття свободи. Ніби емоційні пружинки всередині тебе заіржавіли, і вони одразу не вистрілюють кудись у стелю, а потрохи розтискаються, що навіть добре.
Взагалі на повноцінне повернення впливало багато “пазлів”. Наприклад, допомагали фізичні вправи. Так, у полоні ми теж хоч якось намагалися тренуватися, але фактично цього робити не можна було через ризик отримати додаткові покарання. Коли ж ти вільний, можеш вправлятися, як хочеш і скільки хочеш. Також відчуття свободи дарувало користування коштами, хоча певний час це було незвично — востаннє я розраховувався ними 24 лютого 2022 року, коли на автобусі їхав у точку збору тероборони.
А ще у пригоді стали плани. У полоні я продумав кілька варіантів розвитку свого життя: де я буду, чим займатимусь, це буде військова служба чи цивільне життя, якщо цивільне — у якому напрямі воно буде розвиватися. І в результаті я знов почав працювати буквально в останній день своєї реабілітації. Коли їхав із санаторію, уже брав інтервʼю у свого товариша. А як сів набирати текст на компʼютері, це було прям фізичне відчуття запуску мозку. Ти знову робиш рухи, які довго не робив, і, з одного боку, це складно, а, з іншого, є розуміння, що ти тут і робиш те, що любиш.
Взагалі як людина з психологічною освітою, яка працює в проєкті щодо подолання ПТСР у військових і цивільних, можу сказати, що в мене явних флешбеків, прям такого занурення в травматичні спогади ніколи не було. Але раніше я мав справу з руїнізацією — коли ти ніби когнітивну жуйку з негативних думок постійно жуєш. Залишаєшся тут і зараз, але перемелюєш якісь ситуації з бойових дій, які приходять самі собою. Тобто звичайні спогади ти хочеш пригадати, а ці спливають мимоволі.
У роботі ж я спостерігаю різні стани у хлопців, яких повернули з полону. У кожного свій темп відновлення. Є люди на кшталт мене, які швидко включилися в соціальне життя. А є ті, кого обміняли раніше, а вони досі перебувають на реабілітації. Тобто у кожного свій досвід і свій шлях. І найгірше, що можна зробити, — почати порівнювати, що от “Петя одружився, працює, а ти все ніяк із госпіталю не виберешся”.
Натомість допомагає, коли звільнений захисник відчуває, що потрібен суспільству, й отримує якусь допомогу у розв’язанні своїх питань. Хтось зіштовхується з медичними проблемами, юридичними, побутовими або ж усіма в комплексі. І добре, коли люди цікавляться тобою без зайвого розпитування й можуть допомогти, не героїзуючи або, ще гірше, не кажучи: “Ви мої синочки, бідосічки, що ж там із вами робили?!”
Насправді не тільки психологічний стан відрізняється, а й те ж фінансове становище. У когось усе добре, а буває, що нечесні родичі отримували виплати, а потім тікали з тими грошима. Особливо складно, коли захисник ще й і ВПО. Так, стали зʼявлятися житлові ваучери для УБД, але я, наприклад, у першу чергу не увійшов. А хотілося б уже закріпитися, а не віддавати третину зарплати за квартиру, коли ти цю землю захищав. Тому людям варто розуміти, що звільнення з полону — ще не гепіенд.
Раніше журналісти Вільного Радіо зібрали хронологію 86-денної оборони міста й розповіли, як українські захисники билися за Маріуполь.