Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Сергія Жимелу. Після повноліття чоловік сам пішов до армії, попри проблеми зі здоровʼям. Через роки він повернувся до війська, щоб захищати країну зі зброєю в руках.
Про Сергія Жимелу Вільному Радіо розповіла його сестра Юлія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Сергій Жимела народився 3 жовтня 1993 року в місті Золоте на Луганщині. Хлопець був лише на півтора року молодшим за свою сестру Юлію. Діти дружили й проводили весь час разом. Крізь роки жінка згадує, що Сергій ріс тихим, спокійним і дуже соромʼязливим. Та все ж, якщо щось замислював, уперто йшов до мети й ніколи не показував, що щось не так.
“Він був дуже хазяйновитим і буквально із трьох років ліз то татових інструментів. У нього вічно були пальці сині від молотка, але він ніколи не плакав. Щоб Серьожа більше не прибивав їх, тато змайстрував йому власний деревʼяний інструмент. А років у шість Серьожа взяв татові дошки без дозволу й змайстрував із них драбину. Тато спершу сердився, але ця драбина нам потім ще багато років служила”, — розповідає Юлія.
До сьомого класу Сергій навчався в місцевій школі №7, але там йому не подобалося. Перед першим класом хлопця налякав собака, і той почав затинатися. Через це однокласники сміялися з Сергія, та й зі вчителькою, каже сестра, йому не пощастило. Потім разом із Юлією він перейшов до Первомайської школи №1 з ухилом на англійську. Із роками поступово ставав упевненішим, а перед вступом взагалі кардинально змінився.
“Став казати, що над собою треба працювати, ростити в собі стрижень. Він почав читати книжки, учитися сам, і йому це вдалося. Потім уже його дружина розповідала, як Серьожа казав їй, що спеціально підходив до людей і просив закурити чи питав, як пройти до магазина, щоб перебороти в собі страх спілкування. Раніше він був настільки соромʼязливим, що й почати розмову першим не міг”, — згадує сестра.
Після девʼятого класу Сергій Жимела залишив Луганщину. Його сестра вже рік вчилася в медичному коледжі у Києві й жила в місті разом із мамою. Хлопець же вступив до Козятинського училища залізничного транспорту на Вінниччині. Через проблеми із зором він не міг навчатися на машиніста, як хотів, тож опановував фах оглядача вагонів. Паралельно працював, зокрема охоронцем у Нацбанку. А у 18 років пішов в армію.
“Його не призивали через проблеми зі здоровʼям. Якраз перед армією він вчився робити «сонечко» на турніку. Одного разу зробив це без страховки, впав і зламав шию. Ми це потім дізналися, бо спершу він про падіння нікому не сказав. Там була серйозна травма, і його в армію категорично не брали. Навіть мамі дзвонили й питали, навіщо йому та армія. Та якось після такої розмови він сказав, що прогуляється. І чи гроші дав, чи просто домовився, але повернувся й повідомив, що їде служити”, — каже Юлія.
З армії Сергій повернувся за півтора року, у травні 2013-го, і влаштувався на Дарницький вагоноремонтний завод у Києві. У вересні 2014 року вступив на правознавство в економіко-правовий технікум при Міжрегіональній академії управління персоналом. А згодом пішов працювати до фірми свого колишнього керівника із заводу його заступником. У ній сам навчився варити різні конструкції з металу й потім постійно застосовував це вміння в господарстві: робив лави, коли приїздив у села до рідних, а якось змайстрував великий турнік для племінників.
У тій фірмі чоловік працював до самого повномасштабного вторгнення, а на другий день після його початку вступив до місцевого ТРО. Та в Києві Сергій залишався недовго — уже через три тижні він повідомив рідним, що підписав контракт і їде на фронт. Жодних подробиць тоді не озвучив.
“Спочатку був у Києві, а потім на Донецькому й Харківському напрямках, у Херсоні, але ми це потім дізнавалися. Скрізь був, але ніколи не казав ні де він, ні чим займається. Міг тільки подзвонити й сказати, що в нього все нормально і що три тижні буде без звʼязку. Іноді я йому говорила: «Ти уявляєш, що буде зі мною і з мамою, якщо з тобою щось станеться?». А він відповідав: «Я на війні. Це тобі жарти чи що? Якщо я звідси поїду, хто буде воювати? Що нам, здатися тоді?”», — згадує жінка слова брата.
У вересні 2022 року паралельно зі службою Сергій Жимела почав заочно вивчати нацбезпеку в академії управління персоналом, аби потім здобути офіцерське звання. У 2023 році від армії військовий поїхав удосконалювати бойові навички до Великої Британії. По завершенню курсу йому запропонували залишитися там інструктором. Рідні раділи такій можливості, але захисник усе ж вирішив повернутися. Після цього він був на базуванні в Києві, але часом їздив виконувати завдання на передовій. З одного із них повернувся пораненим.
“Він приїжджав до мене після того, як його довго не було. І якось приходить, а в нього шрам на голові. Волосся немає — тільки той білий шрам. Я в нього питаю: «Серьожа, це що таке? Тебе поранили?». А він відповідає: «Ні, я подряпався»”, — розповідає про той випадок Юлія.
У той період неочікувано для сімʼї Сергій через мережу познайомився з дівчиною Яною. Наприкінці 2023 року він представив її рідним. У травні 2024-го пара орендувала спільну квартиру в Києві, а в жовтні побралася. Одруження закохані відсвяткували в близькому колі: під час війни вони не хотіли влаштовувати гулянь. Із настанням миру Сергій і Яна мріяли зробити пишне весілля й повінчатися, а, поки чоловік був у місті на базуванні, насолоджувалися сімейним затишком.
У березні 2025 року у пари народилася донька Діана. Та за два тижні до її появи на світ Сергій перевівся до друга, уже загиблого військового Любомира Соченка, в 65 окрему механізовану бригаду “Великий Луг”, що виконувала бойові завдання на Запоріжжі. Після цього приїздити додому йому вдавалося лише тричі — через тиждень після останньої зустрічі, 24 листопада 2025 року, військовий загинув поблизу Новоданилівки. Поховали захисника на Алеї Слави в селі Микуличі на Київщині недалеко від дому матері — його могила розташована прямо навпроти батькової.
“Він ніби відчував, що не виживе. Серьожа був дуже засмучений після загибелі Любомира. Той помер буквально в нього на руках, бо Серьожа витягав його з автівки, куди влучив дрон. У нього взагалі така доля була, що у 16 років бабуся так на руках померла, а у 2018 році — тато. То після загибелі Любомира Серьожа казав командиру, що думає, що не повернеться з цієї війни. Перед останньою поїздкою він залишив удома всі прикраси, всі нагороди. А потім загинув, коли разом із побратимами ніс заряджений безпілотник «Вампір» на позицію. Через вітер вони не почули російський дрон — той влучив прям у «Вампір»”, — каже Юлія.
Уже після загибелі Сергія рідні дізналися, що захисника вважали чи не найкращим у медичній підготовці і що він врятував не одного побратима. За життя чоловіка народили відзнаками “За вірну службу” ІІІ ступеня, “Козацький хрест за бойові заслуги” і “Золотий хрест”. Орден “За мужність” ІІІ ступеня його сімʼя отримала вже після його смерті. Рідні захисника також прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію.
Вічна памʼять.