“Я пам’ятаю одна жінка кричала, коли ми будемо трупи вивозити, а ми сказали: “Вивозимо наразі тільки живих людей, вибачте”, — згадує 31-річна волонтерка Ольга Зайцева. За понад рік відкритої війни вона з командою врятувала сотні життів. Довелося пережити не один обстріл росіян, контузію, сльози та обличчя наляканих дітей. Як наважилася займатися евакуацією з Донеччини та як борються за життя та безпечну домівку для українців з прифронтових районів волонтерка поділилася з Вільним радіо.
Ольга Зайцева працювала економісткою-аудиторкою вугільної компанії в рідному Дніпрі та виховувала 11-річного сина. Жінка була далекою від волонтерства, але тепер, ризикуючи власним життям, вивозить цивільних із “найгарячіших” точок фронту та не планує зупинятися.
“Працювала у вугільні компанії 8 років, але захотіла піти кудись далі. Була керівником відділу продажів, але не сподобалося, 3 березня повинна була виходити на нову роботу. 24 лютого почалася повномасштабна війна, тому нікуди не вийшла, бо 25 лютого я вже пішла волонтерити у Дніпрі. У нас був такий основний штаб, куди люди приносили речі, продукти, все що завгодно. Так вийшло, що я просто там залишилася допомагати. Вже в березні почала їздити в Харків. Ми возили туди гуманітарну допомогу, а назад забирали людей”, — згадує дніпрянка.
Через декілька тижнів після Харкова Ольга вирушила на Луганщину та Донеччину. Спочатку везли речі та бронежилети військовим, а згодом, разом із іншими волонтерами, вивозили людей з-під обстрілів російської армії, ділиться жінка.
“На Донеччині була вже всюди. Лиман, Бахмут, Соледар, Краматорськ, Сіверськ, Торське, Авдіївка, Вугледар та інші. Забирали людей, як кажуть військові, на нулі. Були випадки, коли їдемо за цивільними, а потім бачимо поранених військових — вивозили і їх. Стараємося їздити по дві автівки, бо інколи буває їдеш за десятьма людьми, потім інші теж просять забрати їх. Іноді хтось передумав, бувало, що їхали порожні, тому забирали котів, собак. Та і якщо не дай Бог станеться щось з однією автівкою, то буде ще одна. Найчастіше вивозимо людей до шелтера в безпечне місце, а потім приїжджають інші волонтери, фонди, котрі вже довозять людей далі — до Києва, Дніпра”, — ділиться волонтерка.
Українські захисники на зв’язку з волонтерами, коли ті відправляються на евакуюцію цивільних. Та передбачити російські атаки неможливо, каже Ольга.
“Є зв’язок з військовими на кожній точці. Я питаю, яка обстановка, а тоді ми їдемо. Але, якщо чесно, бувало різне. Коли на одній вулиці ти забираєш людей, а на іншій вже там орки (російські військові, — ред.) бігають, йде бій і це може закінчитися дуже погано. Влітку в Соледарі я отримала контузію. Снаряд поряд прилетів, мене аж відкинуло. Але після цього все одно я встала, нічого не зрозуміла і побігла забирати людей, а вже ввечері відчула себе погано. Там ми були вже і в січні. Працювали іноземні ще волонтери, вони зникли. Я дізналася і поїхала знову туди з Дніпра. Намагалася зробити все, що тільки можливо, але ж туди просто вже неможливо було заїхати. Я заходила і пішки, і що я тільки не робила, але, на жаль.. Потім, коли ми вийшли на зв’язок, мені сказали, що їхні тіла вже доставили у Київ, хлопці загинули. Соледар мені запам’ятався через це з негативної сторони”, — ділиться жінка.
Під час ще однієї евакуації з села в Бахмутському районі, пригадує Ольга, поранення отримав переселенець з Луганщини, який допомагав волонтерам.
“Коли приїхали в це село, насправді, нічого не передбачало біди, дуже було спокійно, тихо. З позиції почав виїжджати наш танк і, мабуть, там ще БТР був. Завжди так виходить, що р*ня починає обстрілювати, коли військові виїжджають з позицій. Ну як вдогонку. Ми трішки від’їхали, обстріли наче пройшли і ми поїхали до будинку, де нас чекали люди. Там вже майже всі вікна повилітали, люди стоять у шоці. Почали їх забирати і почався знову — артилерія почала сипати, ми полягали на землю просто біля сараю. Тоді водій кричить, що він 300-тий, ми побігли вже до підвалу і я бачу, що в нього просто ллється кров. Я злякалася, паніки не було, але боялася, що заділо артерію. Зняла з нього бронежилет, осколок залетів прямо під бронік і під ребра. Потім дочекалися, коли воно стихло, у сусідньому будинку були військові, почала гукати на допомогу. Військові підійшли, відвели до машини. Я хотіла сісти за кермо, але він прийшов в себе, сказав, що все нормально. Дякувати Богові ми приїхали до лікарні. Все обійшлося, вижив. Інша машина волонтерів приїхала і вже далі забрали людей від лікарні”, — каже дніпрянка.
За час відкритої війни Ользі та її колегам довелося звикнути до багатьох речей, зокрема, тіл загиблих людей. Волонтерка нарікає: найбільший її страх — не встигнути врятувати своїх рідних.
“Я тримаюся і навіть, на жаль, ти до цього звикаєш. Дуже було багато і поранень, і крові, і трупів. У Соледарі бачила людей [загиблих]. Я пам’ятаю одна жінка кричала, коли ми будемо трупи вивозити, а ми сказали: “Вивозимо наразі тільки живих людей, вибачте”. Але вона там дуже істерила. Чесно кажучи, вона була така проросійська, бо казала: “Ось прийде Росія і вона вам все покаже, залишилося трохи почекати”. У Лимані дуже багато трупів російський військових було. У Луганській області також — була така ситуація, що я просто бігла до людей і спіткнулася. Зрозуміла, що це трупи. Я переступила і далі побігла. І то в той час я і зрозуміла, що до цього вже звикла. Але у мене з’явилося відчуття страху, тому що завжди знаходжуся десь на першій лінії чи на нулі в тих краях, а дитина у Дніпрі з моєю мамою. Я просто можу не встигнути приїхати і врятувати своїх, якщо не дай Боже станеться щось”, — каже Ольга Зайцева.
Пригадує волонтерка й день, коли рятували родину, яка втратила через обстріли росіян житло. Жінку розчулила вдячність цих людей після евакуації.
“Вивозили ми з Сіверська чоловіка та жінку. У них повністю згоріла квартира в багатоповерхівці. Чоловік був незрячий. Я його всю дорогу тримала за руку, він не відпускав, в мене аж сліди позалишалися. Він розповів, що осліп тільки тиждень тому після нервового зриву. Я наразі з цими людьми інколи спілкуюся, вони мені телефонують. Чоловік цей нещодавно казав, що зробили операцію на очах і він тепер знову бачить. Каже, що хотів би мене побачити. Це було так приємно чути, я, мабуть, вперше так розчулилася і почала плакати”, — розповідає дніпрянка.
Ольга нарікає: за час волонтерської роботи бачила на Донеччині чимало дітей, яким через рішення батьків доводиться жити під російськими обстрілами. Вмовляння на них не діють.
“Якщо це маленькі діти, вони дуже часто просто мовчать, посмішок від них не бачила. Там тільки жах в очах або просто така, знаєте, пустота і все. У Бахмутському районі їздили до родини з підлітком. Кожного разу мама нам казала: “Ні, ми будемо сидіти”. Багато людей бояться залишати майно, свою худобу, якщо це села. Розуміємо їх, але намагаємося не казати, щоб вони подумали, а просити вже готуватися, збирати речі”, — каже волонтерка.
В одну з поїздок Ольга з командою вивозили родину з Сіверська. Діти дуже боялися кудись їхати.
“Це бабуся, батько і хлопчики. Я так розумію, мати з ними не спілкується давно. Дідусь залишився, казав: “Будинок, майно буду тримати”. Коли сідали до автівки, діти почали плакати за ним і кричали “дідусь, дідусь”. Це було дуже важко чути, вони так дивилися, стукали в вікна. Почали їх заспокоювати, давати цукерки, одягла на них шоломи. Вони ж нікуди не виходили за цей час, і діти не бачили, як там все розбите. І коли ми їхали, то почали плакати і говорити: “Це ж наш магазин, наша школа”. Важко бачити, як діти реагують на це все”, — розповідає жінка.
“Нещодавно була така історія. Під Бахмутом є село Іванівське. Звідтіля дуже багато людей вже ми вивезли. Наступного дня приїжджаємо, а там вже загинули ті, котрі відмовилися спочатку, але ми домовилися на завтра і ось це завтра… Найскладніше сприймати, коли я не встигаю приїхати і людина вже померла. Для мене це як моя відповідальність, чому я не встигла? Чому ми раніше не поїхали? Було, що ми вже майже на місці, а жінку просто розірвало. Забрали тільки її собак”, — ділиться Ольга Зайцева.
Іноді волонтерам доводиться евакуювати людей через дороги, які постійно обстрілюють окупанти, каже дніпрянка.
“В Іванівському є завод такий консервний. Там в підвалі жили 17 людей, діти теж. Вже десь три місяці взагалі нікуди не виходили. І машиною ми вже не могли заїхати, все прострілювали. Тільки пішки ми йшли по вулицях і дивилися, де знаходяться ці люди, бо зв’язку там немає. Просто приїжджали і кричали: “Евакуація, евакуація”. Спочатку забрали з заводу дітей і жінок у Часів Яр, зібралися за чоловіками їхати в другу ходку. Почався дуже сильний обстріл і перед нами їхала машина, в неї влучили, вона загорілася повністю. Це не наша автівка, я не знаю, мабуть, військові там були. Того дня не змогли їх вивезти, повернулися в Часів Яр. Жінки дуже плакали. Наступного дня ми знову поїхали і всіх вивозили”, — згадує волонтерка.
Рятували волонтери й деяких людей з Соледара, які заявляли, що чекають на Росію, ділиться жінка.
“Вони дуже яро кричали, що чекають на “русский мир”, і що все буде добре. Ми їх зустріли і один чоловік починає плакати і розповідає, що вони бігли пішки, вийшли без речей, просто з паспортами. А цей дід босий, ще з палицею. Не знаю, як він біг, чи з переляку. Бо каже, що російські солдати почали стріляти з автоматів їм в спину, коли ті виходили. Може у людей змінилося щось в голові, мабуть, після цього”, — розповідає Ольга.
Ольга Зайцева просить українців наважуватися виїжджати з небезпечних районів, аби зберегти своє життя.
“Найголовніше залишитися живим, а все можна відбудувати знову. Я розумію, що в них це просто психологічна травма, а коли ще більше там сидять, то їм складніше зробити цей крок. У мене були люди, котрих місяці два вмовляла. І от коли вивезли, був обстріл, на їхні будинки поскидали авіабомби, їх взагалі просто немає. Евакуація врятувала їхні життя”, — додає жінка.
Жінка разом із іншими волонтерами вивозить з громад Донеччини не лише людей, а й тварин (собак, котів, корів, кіз тощо). Також допомагають виїхати й маломобільним людям. Це абсолютно безкоштовно.
Аби записатися до них на евакуацію, звертайтеся за цими номерами:
(095) 823-30-20, (096) 823-30-20 (Viber, Telegram).
Крім цього, ви можете написати в Instagram або ж Telegram.
Нагадаємо, на Донеччині з 18 квітня стартував новий етап евакуації: мешканцям пропонують виїхати на Житомирщину. Там людей забезпечують безкоштовним житлом і гуманітарною допомогою.
Також для зручності ми зібрали адреси гуманітарних штабів, де допомагають переселенцям з Донеччини, та нанесли їх на карту. Тут можна отримати необхідну гуманітарну допомогу, психологічну підтримку та консультації з різних питань.