Нью-Йорк фігурує мало не в кожному зведенні про обстріли Донеччини за добу. Селище, яке стало лінією фронту, часто потерпає не лише від російської артилерії, а й від авіаударів. Попри це, тут досі живуть близько 2,5 тисячі людей.
На одній із вулиць українського Нью-Йорка на Донеччині сьогодні людно — привезли гумдопомогу.
Люди стоять у черзі зі своїми паспортами та паспортами рідних чи сусідів, які не змогли прийти самі. Дані місцевих записують, потім дають їм пакети із допомогою.
— З нового року ми вже 13-ий раз приїхали на схід України, — каже Павел. Він служитель церкви.
У Нью-Йорку волонтери вперше. Сюди вони привезли продуктові набори. В пакетах — гречка, цукор, рис, інші крупи, джем, консерви, вітаміни.
Час від часу чути вибухи. Ніхто не здригається, але дехто таки починає тривожно оглядатись. Нещодавно в один із будинків прилетів боєприпас, загинуло подружжя. Дехто каже, що це була ракета, інші ㅡ що авіабомба, треті — що в дім влучив снаряд.
Нью-Йорк понівечений війною. Посеред дороги — свіжа вирва з-під керованої авіабомби. Ще день тому це була вулиця, сьогодні вона вже нікуди не веде. На місці будинків — руїни.
На цих уламках істерично гавкають і виють собаки. Серед брухту — дивом вцілілий посуд, дитячі іграшки, банки для консервації, щоденник учениці 7 класу і випуск “Піонерської правди” з усміхненими підлітками на першій шпальті.
Лежать понівечені велосипеди та мотоцикли. На тлі цього всього цвітуть чорнобривці, а під вагою спілих слив гнуться гілки дерев. Здається, ніхто їх не збирає і не буде.
Війну тут видно, чути на слух, а місцями відчутний її запах. Далі за Нью-Йорком — тимчасово окуповані території.
— Не виїжджаємо, — каже мешканка міста, — куди їхать? Сидимо, поки хата ціла. Але страшно, стріляють багато.
Жінці 82 роки. Пані Раїса сидить на лавці біля свого будинку і спостерігає за людьми в черзі. Самим вдома нудно, а ходити кудись без особливої потреби ㅡ страшно.
— Найбільше боюся, коли летить ракета і чуєш цей шум. Тоді як на голках, руки тремтять, — зізнається жінка.
— Та всі цього бояться, — додає чоловік, що стоїть за кілька метрів від нас і слухає розмову.
— Я вам розкажу історію. Вибачте, якщо щось не так, — долучається до розмови чоловік Раїси пан Анатолій. — Вранці, як зазвичай, іду в туалет задовольняти свої потреби. Двері відчинені, закурив сигарету і чую звук.
Він намагається повторити цей звук, на обличчі на якусь мить зʼявляються страх і заціпеніння. Мабуть, як в той момент того ранку. А потім полегшено:
— А прилітає оса і сідає мені на руку. А я то думав вже, — показує рукою в небо, — летить.
— Та навіть як машина їде — вже боїмося, — доповнює пані Раїса.
Мимохіть жінка згадує, що сьогодні в її сімʼї ще й свято — 60-та річниця подружнього життя. Момент радості серед руйнувань, горя та страху.
А боятися є чого. По Нью-Йорку періодично прилітають фугасні та керовані авіабомби, гинуть місцеві. Тут всі постійно згадують нещодавню загибель подружжя. Фугасна авіабомба влучила просто в їхній дім. Кажуть, сусід навпроти помер від переляку.
— Три людини — одразу в один день. Зібрали в мішки і сказали: “Як ще будете чути запах, дзвоніть нам. Може не все зібрали. Жінка 1971 року, Боже милостивий! 19-го [серпня] був день народження, а 21-го загинула. З моїм сином у школі навчалась разом. Так шкода, не приведи Господи.
З-під уламків того будинку проглядають залишки чийогось життя. Ними ходять двоє чоловіків, які просять їх не знімати. Кажуть, що збирають пожитки. Шукають, чи залишилось щось придатне на руїнах чужого дому.
Питаю, чи є в місті діти. Кажуть, що є. Он “молодичка” з дитиною чи то 1,5, чи то 2,5 року нещодавно отримала гуманітарну допомогу і пішла додому.
— А куди вони поїдуть, — бідкається моя співрозмовниця, — чоловік не працює. А з тієї допомоги, що дають, спробуй квартиру орендувати і прогодувати сімʼю. 2 тисячі на дорослого і 3 тисячі на дитину. Сидять тут, живуть трохи далі по вулиці.
А в Нью-Йорку можна “жити”, продовжує жінка. Волонтери привозять продукти, ліки, побутову хімію, воду й іншу допомогу. А подекуди навіть періодично працюють магазини. На опалення взимку дають дрова.
На питання про електрику жінка хреститься, відповідає: “Дай Бог їм [електрикам] здоровʼя”. Каже, що 2022-го було важко, сиділи без світла і звʼязку місяцями. Зараз — відновлюють постійно.
— Тих хлопців треба в ноги цілувати. Бомблять, не бомблять — вони лазять по тих стовпах і ремонтують. 2-3 дні — і світло є. Молодці!
Людей, каже Раїса, у селищі залишилось мало. Зі 100 будинків заселені близько 20. Мені все одно здається, що тут людей взагалі не повинно бути, але жінка порівнює все з таким недавнім відносно мирним минулим.
Волонтери роздали допомогу, люди розійшлися по домівках. Раїса й Анатолій залишились сидіти на лавці біля свого будинку. Сьогодні у їхнього подружжя ювілей. Свято серед війни, руїн, страху і надії.
Відео: Вільне радіо
Страхування журналістів під час роботи в Донецькій області здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках проєкту «Voices of Ukraine».