“Місто зараз суцільна помийка. Начіпляли прапори Росії. В основному ходять “понаїхавші”. У більшості місцевих стокгольмський синдром”, — так життя в Маріуполі описує містянка, якій довелося залишитися в окупованому росіянами місті. Разом із маленькою дитиною дівчина пережила перші тижні жахів облоги Маріуполя та постійних обстрілів, які знищили її квартиру.
Про невдалі спроби виїхати з міста, початок великої війни та умови в окупації, Надія* поділилася з Вільним радіо.
Ми не вказуємо справжнє ім’я маріупольчанки та інших даних, які можуть її ідентифікувати, для безпеки.
Зараз у Маріуполі перебуває велика кількість росіян-окупантів і представників інших країн. Надія каже: бачить їх значно більше, ніж маріупольців.
“Саме маріупольців приблизно 100 тисяч у місті. Всі інші — “понаїхавші”. Тут тьма таджиків, узбеків і всіх таких народностей. Їх дуже багато, більше ніж місцевих. Самі маріупольці переважно літні люди, а людей мого віку і старше – меньше”, — каже маріупольчанка.
Частина з людей, які приїхали до Маріуполя, задіяна у будівництві міста. Так заявляють самі окупанти, це ж помітила й наша співрозмовниця.
“Місто зараз суцільна помийка. Пил, багнюка, яку розносить як будівельна, так і військова техніка. Вода, світло є, поки що ми за них не сплачуємо, лише нещодавно підключили газ в мене. Зв’язок у місті поки що тільки “ДНР”, дуже поганий. Перед новим роком почали активно зносити будинки. Зносять навіть ті, які більш-менш цілі, просто тому що там або зовсім немає людей, або мало. Там, де відновлюють будинки, чула, що будівельники натикались на рештки загиблих людей. Окупаційна влада не висвітлює це. Ми шукали родича, нам у моргу Новоазовська сказали: ”А что вы думаете, так легко из 142 тысяч погибших найти одного”, — зазначає Надія.
Надія втратила квартиру та документи.
“Ми намагались виїхати три рази. Перший — нас військові не випустили, бо там з танку били, другий — ми самі не доїхали, бо літак кидав бомби. Потім вночі в нашу машину прилетів снаряд. Документи я втратила, коли моя квартира загорілась. Вже на вулиці, дивлячись як вона палає, я зрозуміла, що вдягла не ту куртку. Паспорт згорів”, — розповідає жителька Маріуполя.
Взимку окупаційна влада Маріуполя запевняла, що містянам лагодять вікна, видають обігрівачі, а згодом — нібито вже майже відновили централізоване опалення. Втім Надія каже: багато квартир були взагалі без вікон.
“Зима далась тяжко. Нам вікна вставили тільки у листопаді та замінили систему опалення. Котельня не витримувала і часто виходила з ладу — ми тижнями сиділи без тепла”, — ділиться дівчина.
За словами дівчини, росіяни побудували в місті приблизно 30 будинків, а в деяких інших, що вціліли після їхніх обстрілів, замінили вікна та систему опалення.
“Я була ввечері біля того розрекламованого мікрорайону ‘Невский”. Там приблизно 15 будинків нових, але світиться усього квартир 100, не більше. Моїй знайомій вручили ключі від квартири з номерком “АТБ”, — каже мешканка Маріуполя.
Гуманітарної кризи у Маріуполі, ділиться дівчина, вже немає, однак ціни на товари зависокі. Гривню загарбники вивели з обігу ще влітку.
“Продуктів — валом, але якість бажає кращого. Ціни? Дуже дорого, тому що курс в окупації 1:1,2. Тобто ціна у порівнянні гривнями майже однакова. Хліб 38-50 рублів, яйця 80-100, м’ясо 400-500, молоко 80-100, картопля 60, яблука по 120. Все інше дорого. Гуманітарку зараз дають тільки пенсіонерам, навіть на дітей не дають. Коштів мені не вистачає. Я без документів зовсім, знайти роботу було важко, я ще ж одна з дитиною зараз. Мене взяли по знайомству на неповний робочий день, тому зарплатня невелика — 4-5 тисяч рублів”, — ділиться Надія.
В окупованому місті працюють декілька банків, пошта, міграційна служба, адміністрації районів, а також декілька магазинів з одягом, але ціни теж високі.
“Повідкривали ще кафе та наливайок, там переважно орки (російські військові, – ред.) і будівельники. Лікарні деякі працюють. Лікарів нормальних немає. У дитячій лікарні елементарно немає інструменту, щоб подивитися дитині горло. Коли лікарка в мене спитала: ”Ви ложку узяли?”. Я сиджу, думаю, яка ложка, а вона мені: ”А в нас нема цих штук”. В аптеці теж все дорого, наприклад, “Нокспрей” коштує майже 300 рублів”, — нарікає маріупольчанка.
Також окупанти, ділиться дівчина, змушують жителів, які залишились, оформлювати російські паспорти.
“Якщо працюєш офіційно, то змушують. Якщо ні, то ще можна “потягти резину”. Багато в кого паспорт вже є. Пенсіонерів заманюють тим, що якщо зробите паспорт, перерахують пенсію. Також матусі, у кого діти до 3-х років, роблять паспорти, щоб отримати так званий ”материнський капітал”. Влітку ще ходили по будинках, робили “перепис населення”, — каже Надія.
Задля власної безпеки Надія багато не гуляє.
“На початку [відкритої війни] майже на кожному кроці перевіряли документи. Зараз ходять чутки, що перевіряють телефони на виході з магазинів, але поки що я на це не потрапляла. По місту катаються машини так званої поліції “ДНР”, але так, щоб зупинились, забрали, не бачила. По місту в основному ходять “понаїхавші”, а жителі — на ринку або автобусних зупинках. Я намагаюсь не виходити після обіду, бо ці бородаті “товаріщі” не всі в адекваті. Російська техніка не часто їздить по місту, в основному її ночами возять, а так їхні машини їздять по місту 24/7. Самі окупанти часто сидять у кафе та “генделях”. На ринку ще вештаються”, — розповідає дівчина.
На думку маріупольчанки, в місті ще є місцеві жителів, які чекають на деокупацію. Хоч російська пропаганда продовжує тиснути на них.
“Пропаганда — це їхнє ТБ та радіо. Брешуть, як дихають. Найстрашніше те, що якщо ти не цікавишся, що там коїться в Україні з українських джерел, ти почнеш вірити в усю цю маячню. Тут у більшості стокгольмський синдром, особливо у старшого покоління. Хтось каже: ”Я нікого не чекаю”. Хтось кричить: ”Мы с Россией навсегда”. Є ті, хто чекає повернення до неньки. Ну і, звісно, є ті, хто перевзуються”, — зауважує Надія.
Для довідки:Стокгольмський синдром — психологічний несвідомий захисний стан, який характеризується прив’язаністю жертви до кривдника.
Для прикладу російської пропаганди дівчина згадує, як у місті відзначали 9 травня.
“Побєдобєсіє” у всій красі. Начіпляли прапори Росії, “ДНР” і СРСР по всьому місту. Усюди грали радянські пісні. Був автопробіг з цими ганчірками, і якийсь “шабаш” на драмтеатрі. Ну і, звісно, квіточки до пам’ятників, і найсмішніше те, що вони увесь бузок по місту задля цього обірвали”, — каже Надія.
Весь рік дівчина публікує відео у тіктоці — з іронією показує реалії життя в захопленому Маріуполі. Зараз на її анонімний акаунт підписалися вже майже 30 тисяч людей.
“Я змінюю голос у цих відео, а викладаю не відразу. Звісно, своє обличчя не показую. Але, якщо вірити моїм “доброжелателям”, мене шукають вже майже рік. Ще більше у чатах телеграму на мене з’являються скарги. Пишуть: “Ми тебе знайдемо”, а дехто каже: “Вже знайшли і “наказалі”. Тримаюсь завдяки людям, з якими спілкуюсь у тіктоці, хоча нікого з них ніколи не бачила. І я вдячна їм за підтримку”, — додає Надія.
Маріупольчанка сподівається на якнайскоріше звільнення її міста, але все ж має й побоювання.
“На жаль, я на 100% впевнена, що знову будуть гатити. Найстрашніше те, що самі окупанти це і будуть робити, а потім пищати, що то все ЗСУ. Єдине чого боюсь, щоб це не затягнулось надовго. Ми хоч вже і знаємо, як вижити в таких умовах, але мені здається, що нервова система не витримає, якщо це все затягнеться на декілька місяців активних боїв. Місяць чи півтора ще протримаємося, а от далі — важче”, — нарікає Надія.
Нагадаємо, в Україні працює гаряча лінія Уповноваженого ВРУ з прав людини. Туди можна звернутися, якщо шукаєте людей, які зникли безвісти і можуть перебувати на тимчасово окупованих територіях чи в РФ.