Окупація, полон, тортури, сексуальне насилля, втрата близьких та бойові дії — про це йдеться у книжці “Жити попри все: розповіді жінок про війну 2014 та 2022”. Тут зібрані історії 11 жінок, на чию долю випав травматичний досвід війни.
Журналісти Вільного радіо поговорили з авторками про їхні історії та роботу над книжкою. Як вони перетворили свій непростий досвід на джерело натхнення для інших — дізнавайтесь далі.
У книжці “Жити попри все: розповіді жінок про війну 2014 та 2022” зібрані одинадцять відвертих історій. Авторки розповіли про життя в російській окупації, втрату рідних, майна та здоров’я, полон, сексуальне і гендерне насилля. А ще — про те, що підтримувало їх у важкі моменти та як вони знайшли в собі сили жити далі й розвиватися.
Книжка завершується розділом, у якому психологиня пише про відновлення після душевних травм.
Завантажити книжку можна безплатно на сайті правозахисної організації “Східноукраїнський центр громадських ініціатив”. Крім цього, обмежену кількість друкованих копій можна придбати в самих авторок. Поки що доступна тільки українська версія.
Журналісти Вільного радіо поговорили з трьома авторками книжки “Жити попри все”. Нижче — про те, чому вона не лише про трагедію війни та кому її варто прочитати.
Наталія Логозинська родом із Широкиного, що за 10 кілометрів від Маріуполя. Через війну з Росією у 2015 році родина виїхала з рідного села до Маріуполя, залишивши житло, майно та бізнес. Згодом сім’ї запропонували поїхати на заробітки в Австрію.
“Підписали цей договір, якщо чесно, сильно не розбираючись в ньому. Ми залишили меншого сина на друзів, поїхали на заробітки та потрапили у фізичне рабство. З нього чоловік зміг вибратися за півтора місяця, а я трохи пізніше — мені допомогла інша українка. Після повернення додому я впала у депресію”, — згадує Наталія Логозинська.
Через тяжкий моральний стан жінка протягом трьох місяців не виходила з дому. Але одного дня побачила в мережі оголошення про грантову програму від Міжнародної організації з міграції та відчула сили почати життя з нової сторінки.
“Подалась та почала з цього гранту — відкрила точку з фастфудом. Це був кіоск на колесах. Перші місяці ми працювали навіть не у нуль, а у мінус, надії на продовження не було. Але я почала прибирати сквер, де був кіоск, і з’явилась не тільки увага, а й довіра від місцевих. За п’ять років ми змогли відкрити шість точок паніні: п’ять кіосків та одне кафе”, — говорить співрозмовниця.
Однак через пандемію COVID-19 у родини залишились лише кафе та один кіоск. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну розширити бізнес так й не вдалося.
“Тепер прийшла повномасштабна війна, й нічого не залишилось, але я знаю, що всі люди, які працювали в мене, живі та вибралися з міста. Ми виїхали до Естонії та, щоб не деградувати, створили перевалочний пункт для біженців з України. Ми безкоштовно годували людей та давали місце поспати”, — розповідає Наталія.
В Естонії жінка спочатку працювала кухаркою, а згодом стала готуватися до відкриття власної справи.
“Ми проходили навчання, як відкрити бізнес в Естонії українцям, займаємося вивченням естонської мови, в нас є готовий бізнес-план. Шукаємо зараз грант та приміщення для відкриття українського кафе. Це також буде приміщення для українців, де можна буде проводити заходи та посидіти”, — говорить співрозмовниця.
Аби надихнути інших своїм досвідом, Наталія взяла участь у написанні книжки “Жити попри все”.
“Організатор написання цієї книги — Володимир Щербаченко зі “Східноукраїнського центру громадських ініціатив” у Києві. Він до мене звернувся у лютому 2024 року. Чому? Бо вони мене знають, адже писали наші історії виживання та були прикладом, що не можна опускати руки. Вони організували зустріч та зібрали усіх 11 авторок книги”, — згадує жінка.
На зустрічі фахівці поділились порадами, як краще написати свої історії, й жінки взялися за роботу. Тепер ознайомитися з історіями сильних духом українок може кожен охочий.
“Я таки впевнена, що кожен з нас, де б ми не були, мусить щось робити на перемогу. В інформаційному просторі, в підтримці, в донатах”, — стверджує Наталія Логозинська.
Зараз вона разом з іншими авторками подорожує з презентацією спільної книжки. Зокрема, 24 вересня відбудеться презентація у Ризі, а 28 вересня — у Таллінні.
Олена народилася в Українську Донецької області. Згодом переїхала до Донецька й започаткувала свій бізнес — виробництво жіночого одягу в стилі кежуал. Та після окупації міста довелося кидати бізнес та евакуюватися.
“Коли ми у 2014 році переїхали з Донецька, жили дуже близько до зони бойових дій — за 15 кілометрів. Тому в нас працювали різноманітні донори, які допомагали навчатися і давали грантову підтримку. У грудні 2021 року з фондом, який [пізніше] видавав книжку [“Жити попри все”], у нас було опитування. Ми поспілкувалися та познайомилися. Таким чином вони нас запросили, мене та Наталію Логозинську, взяти участь у написані книги. До речі, всі інші жінки (авторки книги — ред.) в Україні, а ми вдвох за кордоном”, — розповідає Олена Німаніхіна.
Головною метою написання книжки для неї стало бажання нагадати суспільству про реалії, в яких воно живе.
“Особисто я стикаюсь з тим, що люди, які навіть приїхали з Одеської області, наприклад, до Вінниччини, питають: “А що там у вас в Донецькій області, страшно?”, “а Донецьк дійсно вже окупований?” Такі питання ставили мене просто у глухий кут, і це сумно. В мене просто опускаються руки й навіть не хочеться нічого їм говорити про війну. Мені завжди хочеться спитати: “Як ви взагалі живете у світі, де не знаєте, що відбувається поряд?” — обурюється Олена.
Зараз жінка живе у Молдові. Відновлювати тут свій бізнес вона не планує, тож влаштувалася працювати до благодійної організації.
“Я працюю в Норвезькій раді у справах біженців. Фонд займається біженцями та бідними верствами населення у Молдові. Таких тут дуже багато”, — зазначає співрозмовниця.
Галина народилася у Костянтинівці, а пізніше її родина переїхала у Краматорськ. Тут жінка працювала на Новокраматорському машинобудівному заводі — фарбувала зсередини баки. На роботі познайомилася з майбутнім чоловіком.
Перша трагедія в родині сталась у 2010 році — чоловік Галини на заводі дістав травму хребта, внаслідок якої помер у 2013 році.
За рік війська бойовиків вдерлися у Краматорськ. Галина кілька разів потрапляла під обстріли і вважає, що вціліла дивом.
Щоб втекти якомога далі від війни, жінка разом з донькою покинула рідну Донеччину та купила землю в селі під Києвом. Тут вони будували власну оселю та ніяк не очікували, що вдруге опиняться в окупації у 2022 році.
Після звільнення Київщини Галина долучилась до громадської організації SEMA Ukraine, у якій стала розповідати про злочини росіян в Україні.
“Коли сталася деокупація, я деякий час була самотньою та замкненою. Я не хотіла нікого бачити з пів року. Потім так сталося, що я познайомилась з керівницею громадської організації [SEMA-Україна] Іриною Довгань. Вона запропонувала мені співпрацю. Це було багато інтерв’ю з журналістами з різних країн. Ми доносимо до їхнього населення, що таке справжнє зло, Росія, війна, та чим вона закінчується”, — пояснює Галина Тищенко.
Свою історію для книжки вона написала у 2024 році. На те, щоб наважитись відверто розповісти про пережите, жінці знадобилися два роки.
“Нас декілька разів збирали, й ми працювали над тим, як правильно згадувати [пережиті події] та як краще [про них] писати. Ми ставили питання, і нам підказували, як правильно писати”, — ділиться жінка.
Цю книжку вона радить передусім прочитати молодшому поколінню та тим, хто не розуміє, чому варто допомагати ЗСУ.
“Ми їздимо громадами та спілкуємось з людьми у бібліотеках та музеях. Є така тенденція, що сільські люди швидше співчувають і розуміють біду. Водночас коли ми буваємо у великих містах, якось все проходить так: вислухали, це пішло повз вуха та пішли. Не відчувається розуміння, що треба допомагати армії та боротися. Тому я вважаю, що треба працювати з молоддю. Наші книги я б радила читати школярам, хоча б старшокласникам. Було б гарно у школах проводити уроки історії та розповідати про таких як ми. У молодь я вірю, бо коли ми виступаємо у вишах, саме вони підходять та ставлять питання”, — ділиться Галина Тищенко.
Раніше журналісти Вільного радіо підготували для вас добірку книжок про повномасштабне вторгнення Росії, написаних для дітей. Автори таких видань м’яко та поступово доносять до дитини необхідні речі.