56-річний мешканець Тореза Олег Галазюк двічі побував у полоні окупантів “ДНР”. Між полонами встиг написати 61 статтю “на материк” та стати свідком збиття пасажирського “Боїнга”. Філософ за освітою та фахом, він каже: у застінках “МГБ ДНР” мав майже повноцінне життя. А восени 2020-го побудував схрон на березі Дніпра й живе там. На знак протесту. Що це означає, як складається життя після останнього звільнення та які обіцянки полоненим від урядовців досі залишаються цяцянками?
Колишній викладач філософії в торезькому філіалі Харківського вишу Олег Галазюк може змістовно та образно розмовляти годинами на будь-яку тему та повсякчас цитує поезії Василя Стуса. Охайно вдягнений у вишиванку та жилет, чисто поголений, від нього весь час тонко пахне багаттям. Таке враження справляє він під час розмови.
— Давайте трохи познайомимося. Як би Ви хотіли представитися?
— “Бандера зі Сходу”. Який прийде й порядок наведе. Мати в мене росіянка, на прізвище Ульянова, а батько, Галазюк, з Хмельниччини. Вони познайомились, і на землі донбаській з’явився я. І коли у них були скандали (як у кожній родині бувають), мама говорила на папу “Ти бендера!” І тато (він був комуніст) спокійно струнко ставав і йшов лягати спати. І я в дитинстві дуже думав: що це за така лайка — слово “бендера” — таке страшне, що він заспокоюється одразу? Я цього не знав довго, але потім узнав, що таке “Бандера”.
— А якби я спитала у Вас те саме у 2013 році, що б Ви відповіли, як думаєте?
— Що я Сократ, що я мрію втілити мрію Платона побудувати справедливу державу. По своїй природі я перфекціоніст та прагну гармонії — в кольорах, приміщенні й у всьому світі.
— Ви родом з нині окупованого Тореза, як давно там були?
— Зараз, після декомунізації, це вже Чистяково. Я народився там 19 липня 1964 року. За кілька днів до мого народження моє місто перейменували з Чистяково на Торез (на честь лідера комуністичної партії Франції Моріса Тореза). Востаннє був там 24 серпня 2017-го, коли мене захопили у полон вдруге. В той день я виїхав з Тореза, дивився парад до Дня Незалежності на Хрещатику, коментував тодішнього президента Петра Порошенка, а за 1,5 години був у мішку на голові. Мене повезли у Торез в міжрайонне “МГБ ДНР”, де прикували наручниками до батареї та посадили в крісло, і в мене опухали ноги.
Для довідки:Останній донині обмін людей між Києвом та бойовиками ОРДЛО відбувся 29 грудня 2019 року на КПВВ Майорське у Бахмутському районі Донеччини. Україні повернули 76 людей. Серед них був Олег Галазюк. Він пробув у полоні понад 2 роки через те, що в окупованому Торезі писав під псевдонімом “Мирослав Тямущий” статті для “Радіо Свобода”.
— Які звинувачення Вам закидали окупанти?
— Мої статті у “Радіо Свобода” вони взяли як звинувачення. Що я розпалював національну ворожнечу, закликав до екстремізму та шпіонажу. Це найстрашніша стаття там, за яку від 10 років до розстрілу.
— Розкажіть про свій досвід полонів
— Перший полон трапився в результаті моєї боротьби проти заїжджих, які влаштували тут “руський мир” навесні 2014. Я був український патріот, зривав листівки, які закликали на “референдум”, не приховував свою позицію. На зустрічі з “ветеранською” організацією до 9 травня голова місцевої організації 1941 року народження підвівся й сказав: “Я народився у Севастополі, я вітаю, що Севастополь повернувся у рідну гавань!” Я встав та сказав йому, що Крим — це Україна. Скрізь я був як більмо в оці. Мене взяли прямо на кафедрі вишу, де я працював. Пізніше я дізнався, що на мене той, що захоплював, сказав: “Візьміть його, там правосєк!” В тому полоні я пробув 20 днів, з 3 по 21 червня.
Вдруге мене взяли 24 серпня 2017 року на КПВВ “Оленівка” та сказали “О, Мирослав Тямущий попався”. Це трапилось на очах у брата, і він не подав мене в розшук. Серед тих, хто мене захоплював там, був мій колишній учень, у якого я викладав філософію. І коли я з кульком на голові почав задихатись, він сказав “Олег Дмитрович, я вам допоможу”, та підняв пакет. Потім він того соромився та ховався, аби я його не побачив. І пізніше в “МГБ ДНР” я зустрічав інших своїх учнів.
В другому полоні мене катували “95-м кварталом”: показували записи шоу, де вони хаяли Україну, і коли я засинав, били по голові. Мені казали “Олег Дмитрович, пишіть книгу”. І я їм відповів: “Я обов’язково напишу про вас книгу”. Я там пройшов всі стадії, отримав кличку “Доцент”, а коли мене перевели у Донецьке СІЗО, я отримав “погоняло” “Сократ”. Тобто в кримінальному світі у мене два імені (сміється, — ред.)
Я там ані хвилини не сидів спокійно: читав книги, вів щоденник (вивіз звідти 1 маленький). Дати в ньому я писав 4-ма мовами, кожний день наповнювався змістом, і я стисло записував що зі мною відбувалось. Моя нижня полиця була забита книгами, і я вчив іспанську.
Там донині знаходиться доктор Юрій Шаповалов.
— Ви були у Торезі в час збиття “Боїнгу” у небі над містом. Що Ви бачили?
— В той день, 17 липня 2014 року, я купив м’ясо у супермаркеті до свого Дня народження, став на узбіччі, чекав на маршрутку. І з’явилися військові машини, нас обігнав джип, в якому їхали троє людей в чорній камуфляжній формі 40-45 років, з георгієвськими стрічками, один був в окулярах. А за ними на тралі, який віз тягач, стояв дуже дивний “танк” під тентом. Потім згадав парад на Червоній площі та здогадався, що це “Бук”. Я тоді подумав: “Це привезли, аби збивати літаки”. Потім я пішов додому, почув як йшли танки супроводу. Від них залишилися 4 сліди, тобто було 2 танки.
Пізніше я дізнався, що оцей екіпаж, який їхав з “Буком”, став чекати на ті танки, які підходили (там був затяжний підйом). І з медичної поліклініки вийшли люди й вручили квіти цьому екіпажу, який зіб’є літак.
Потім ми сіли їсти у брата, і летить літак над нами. Я кажу: “Як вони не бояться літати, що їх не зіб’ють?” Брат живе біля траси “Донецьк-Сніжне-Луганськ-Ростов-на-Дону”, по якій заходила військова техніка. Потім я пішов, відкриваю фіртку (то звук літака мирний був, а тут вибухи), йду до себе в сад-город, і бачу, як на вежу “Київстара” лізуть люди й кричать “Доліталися, с*ки!”. І хто ще лізе, спихають ногами, аби побачити падання цих обломків. Я не міг кричати, бо тільки вийшов з полону 3 червня 2014-го. А зачинився у себе в хаті та викричався, виматюкався на всіх цих путінських шавок.
Потім “путінофіли” поставили офіційний хрест у Розсипному (де уламки “Боїнга” не падали), туди приїздив Захарченко. Вони там робили цілу виставу зі штучними ангелочками, як на весіллях, та винили, що це зробила Україна.
Я написав 3 статті для “Радіо Свобода”, присвячені збиттю “Боїнга” (одразу після збиття літака та до річниць після трагедії). Незадовго до мого арешту, 17 липня 2017-го, до 3-ї річниці збиття літака, я відніс до хреста біля місця трагедії та від імені України поклав букет польових квітів, перев’язаних стрічкою кольорів нашого прапора.
— Ви давали свідчення про це силовикам?
— Так, одна з журналісток дала їм мої дані. І я дав свідчення міжнародній слідчій групі, яка розслідує збиття “Боїнга”, у генеральній прокуратурі України. Я їм сказав: “Аби завершити цей процес, ви повинні знати мотив збиття цього літака у Путіна”. Я їм сказав, що мотив Путіна (президента РФ Володимира Путіна, — ред.) був збити український літак-розвідник, який давав координати та перешкоджав потраплянню військової техніки, яка заходила через Мар’їнський воєнторг” (Мар’їнську таможню, — ред.) Але попали замість літака-розвідники в пасажирський літак. Тобто це був трагічний збіг обставин. Тому Америка не дає знімків з супутника, і Росія не визнає своєї участі у цьому. Це моя версія, я його не бачив. Такі умовиводи я зробив.
Читайте також: Історії та факти. 7 українців, які можуть бути причетні до збиття МН17 (Фото)
— Хто з тих, кого повернули під час останнього обміну, у Вас викликає повагу?
— Тільки Сергій Гондар, Саша Коріньков та Богдан Пантюшенко. Перші двоє були розвідниками, їх дружини чекали 5 років. Інші військові там — це “аватари” (які там напилися, заблукали).
— Якими були перші години та дні після звільнення з полону?
— Я був зі Стусом в кармані, я вчив вірша. Там був натовп журналістів біля Зеленського. Я пройшов повз них в автобус, де цих військових чекали їх родини, сів у нього та потрапив у центральний військовий госпіталь України. Там у мене взяли аналізи, і першу (безсонну) ніч на волі після СІЗО Макіївки я провів з військовими. Волонтерка дала мені там штани, чашечку. Потім побачили, що мене немає зо всіма цивільними звільненими по двох моїх сумках з бірками, і привезли у “Феофанію”. Там довелося знову здавати кров вже з іншої руки.
— Хто Вам тоді допомагав?
— Після обміну ні в кого не було грошей, журналісти через журналістську солідарність дали мені грошей. Хтось чаю приніс, хтось шубу, хтось навушники. З Маріуполя мені прислали смартфон. Один з пацієнтів зі Львова, який там лежав, дізнався, що у “Феофанії” такі хлопці, як ми перебували, то він передав пакет кефіру. Я прочитав йому вірш Стуса, він пішов у свою палату і повертається з 2 тисячами грн — я їх поділив з іншим звільненим. Україна мені завжди допомагала. Як і всі звільнені з полону, я отримав 100 тис грн державної допомоги.
— Як відбувалася реабілітація?
— У “Феофанії” я пробув 2 тижні. І я там дуже добре себе відчував, бо був потрібен (журналістам, — ред.). Годували там занадто дієтично, тому я вийшов за межі “Феофанії” і скупився там на ринку. Я купив молоко, творог, свіжі огірки. Там стоїть чоловік, і я, між іншим, чогось сказав йому, що тільки повернувся з полону. “Якби ви на волі відчували що таке свобода: дихати цим повітрям, щось купувати, кудись піти. Ти її відчуваєш спиною”. І там я провів “соцдослідження”: став йти з мобілкою й питати “А ви знаєте, я повернувся з полону?” “А ми не дивилися, нас не цікавить політика”, казали люди. Ніхто нічого не знав, не чув.
— Що Вам було найтяжчим після другого звільнення з полону?
— Звикати до волі. Я вже відвик користуватися грошима, з’явилися оці монетки (монета 1 грн, — ред.) Був здивований як змінився світ. Поступово я адаптувався до волі.
— Які зобов’язання щодо звільнених під час останнього великого обміну влада так і не виконала?
— У “Феофанії” чиновники проводили прес-конференції й казали: “У нас вже 30% звільнених отримали стоматологічні послуги”. Бо у всіх звільнених — стоматологічні проблеми. Головний стоматолог країни поклявся Зеленському, що всі будуть з зубами; мені сказали, що будуть робити імплантологію. І досі ніхто не виконав цю обіцянку: я досі кріплю зубний протез на “Корегу”. У мене періодично флюси, бо били прикладами по щелепах, треба виривати зуби.
— Як Ви жили після реабілітації у “Феофанії” та коли увага журналістів зменшилася?
— 14 січня я потрапив у всеукраїнський медико-соціальний центр ветеранів війни в селищі Циблі (Київської області, — ред.). Там мені почали лікувати зуби потроху, продовжили там лікування на майже 5 місяців, поки не почалася оця коронавірусна пандемія. І 600 пацієнтів госпіталю всіх розігнали, один я залишився і пробув там до серпня. Там я формально знаходжусь й досі.
— Яка у Вас ситуація з житлом?
— Я звертався до місцевої влади, до голови Переяславської селищної громади, до місцевої громади в Циблях. Вони поклялися, що знайдуть мені якийсь покинутий дім. Цього не сталося, а я особливо не настоював, тому що вважаю: мій дім знаходиться на окупованій території.
— Це правда, що Ви побудували землянку та живете в ній?
— В той самий час я почав будувати саперною лопатою свій схрон, бліндаж накатом. Він побудований у 19-ти км від Переяслава, на високому березі Дніпра, який сповзає, з соснових колод 4,5 метри довжиною. Дах теж з цих колод, зверху натягнув поліетилен. Піч я побудував з цеглин зі смітника, які носив по 4 штуки за 7 км від того місця. Інші деталі (загрузочний люк, плиту, 2-метрову трубу з нержавійки) замовив “Новою поштою”. Важко було роздобути глину, бо там скрізь пісок; її довелося носити ще далі. Піч я добудував у грудні.
— Навіщо Ви це зробили?
— На відміну від інших переселенців (які мешкають у чужих орендованих хатах, хостелах, сплачують комуналку, не мають роботи), у мене тепер є ключі від власних дверей, їх я зробив власноруч. Я опанував цю майстерність, бо я ж ніколи не робив дверей.
І влада повинна вибачитись переді мною, що 7 років не може звільнити мій рідний дім. Це є провина влади, я її вважаю злочинною та корумпованою! І це моя форма протесту: я буду жити в тій землянці, допоки мій дім в Торезі не буде звільнений.
Читайте також: