“Один день війни — і декілька формул вилітає з голови”, — описує службу математик Володимир Царик, який тепер боронить Донеччину від окупантів. Таких викладачів, які вимушені зустрічати День вчителя у 2023 році на фронті не мало. Ми поговорили із трьома вчителями з Бахмута та Маріуполя про підтримку від учнів, те, що їх вразило на фронті та мрію повернутись до школи. Так один з наших героїв проїхав 20 кілометрів, щоб 10 хвилин поговорити зі своїми випускниками.
Перший наш герой — вчитель історії та захисту України з Бахмута. Чоловік відпрацював 19 років вчителем спочатку у школі селища Опитне, а потім у Бахмутській школі №7 на посаді вчителя історії і правознавства та заступника директора з навчально-виховної роботи. Саме від тоді побратими нагородили його позивним “Зауч”.
“Я до [повномасштабної] війни був заступником директора з навчально-виховної роботи у школі і це приклеїлось до мене на службі. В моєму підрозділі більшість позивних обирали за попередньою професією”, — каже бахмутянин.
Вчитель відправив сімʼю у безпечне місце, а сам у березні 2022 року долучився до оборони своєї Батьківщини. Тепер він служить офіцером ЗСУ (на прохання спікера та задля безпеки ми не розкриваємо його справжнє ім’я та посаду у лавах ЗСУ).
“Зауч” каже, що на службі йому допомагають захоплення з цивільного життя.
“Під час навчання у виші в мене була військова кафедра, я активно займався спортом та страйкболом. Ще проходив курси тактичної медицини MARCH. Багато речей звідти взяв і це мені допомагає на службі. Також в школі я викладав предмет Захист України. Я як вчитель готувався, бо перш ніж вчити, я сам повинен добре знати сучасну військову справу”, — стверджує захисник.
Проте військовий визнає, що навички з військової кафедри у сучасній війні виявились вже дещо застарілими. Крім цього, підготуватись до війни бахмутянину також допомагали побратими, які боронили державу ще у часи АТО та ООС та ділилися досвідом з мобілізованими.
“В нас у перші 60 днів [повномасштабної війни] було чимало як санітарних, так і бойових втрат. Командир нам казав: “Ми не повинні вмирати за Україну, ми повинні жити за для України, а вороги, які прийшли на нашу землю — повинні вмирати”.
Тому весь час я працював над саморозвитком, робив аналіз свого бою та побратимів”, — розповідає “Зауч”.
Головною причиною, чому вчитель пішов боронити державу у лавах ЗСУ, називає спогади 2014 року.
“Я розумів, що якщо окупанти прийдуть сюди, то від мого міста нічого не залишиться, тому я бився відчайдушно.
Фактично ми з суміжними підрозділами стримували навали “вагнерівців” на Бахмут у лісосмугах за межами міста, а з їхнього боку ці навали були дуже відчайдушними. В мене було напевно сотня моментів, коли я думав, що “все”. Вони давили нас кількістю та нескінченними вогневим валом, але ми тримались і своїми позиціями не поступались ”, — згадує важки часи битви за Бахмут вчитель.
Під час боїв за Бахмут вчителю запам’яталось, як окупанти з авіації та артилерії нескінченно гатили по місту. При цьому, йому здавалось, що загарбники навмисно гатять не по позиціях ЗСУ, а знищують саме місто Бахмут.
“Життя захисника України таке, що ти постійно холодний, голодний та емоційно і фізично виснажений. Але найяскравіший спогад в мене — це перший бій, коли я вперше вступив у фактично ближній бій. Мене шокувала велика кількість полеглих ворогів. Мені здавалось, що в них немає шляху назад, бо занадто суїцидально вони йшли на штурм наших позицій”, — ділиться військовий.
“У перші дні боїв мене вразило, як одного разу суміжні підрозділи під тиском ворога відійшли і я з одним сержантом залишився на позиції під щільним артилерійським та мінометним обстрілом. В цей час я не знав, що праворуч та ліворуч вже пусто, тож ми почали перегрупування на запасні вогневі позиції, щоб не потрапити в оточення ”, — додає офіцер.
За півтора року на службі “Зауч” встиг побувати на бахмутському, соледарському напрямках та поряд із Кремінною.
“Зараз я залишаюсь на Батьківщині, бо Бахмут від мене недалеко. Хоча ми й наступаємо зараз (а це завжди більші втрати), але втрат у нас дійсно менше, ніж на початку вторгнення. Тим паче зараз вже такі, як я, набули досвіду, акумулювались (зібрались, зосередились, — ред.). Та й озброєння та боєприпаси допомагають, якого зараз більше, аніж на початку [відкритої] війни”, — ділиться захисник.
Ще один важкий спогад військового пов’язаний із завданням у складі розвідувальної групи. Тоді бахмутянин із побратимами потрапили під мінометний обстріл окупантів під час якого загинув офіцер групи.
“В одного побратими під ногами розірвалась міна, він вцілів, але отримав тяжку контузію. Під час обстрілу він просто стояв у весь зріст та бив себе по голові та вухах. Я підповз до нього, повалив на землю та під обстрілами витягнув до місця евакуації. Ми разів 300 падали на землю, щоб не отримати ураження міною, і цей спогад залишиться зі мною на все життя напевно”, — ділиться історією офіцер.
Непросто бахмутянину було й прийняти вимушений відхід підрозділів ЗСУ із Бахмута.
“У жовтні [2022 року] нас вивели на відновлення, бо за ці місяці в особового складу були і поранені, і вбиті. Нас замінила інша бригада і мені було дуже сумно та прикро, що моє місто не втримали. Я до останнього думав, що ми не втратимо Бахмут. Тепер я втратив своє місто, роботу та житло”, — ділиться чоловік.
Єдиний позитивний спогад у “Зауча” за час війни — це коли його на 10 днів відпустили у відпустку та він побачився з сім’єю.
Про свій фах чоловік не забуває, але зараз зосереджений на війні. Цьому він присвячує свій вільний час.
“Я офіцер і мої підлеглі для мене — це як у школі учні. Фактично виходить, що я їх виховую та навчаю. Як це було раніше у школі. Тому зараз більше читаю літературу по військовій справі, ніж за спеціальністю, бо від моїх рішень залежить успішність виконання бойової операції та життя побратимів”, — розповідає “Зауч”.
Втім, колишній вчитель при можливості все ж знаходить час оновлювати свої знання. Це допомагає відволікатись від постійних обстрілів та інших складнощів війни.
“Коли немає “тиску ззовні”, то знання швидко забуваються, тому я постійно читаю щось. Я люблю читати, особливо перед сном, відкриваю в планшеті книгу хоча б на 30-40 хвилин. На мою думку, читання важливе для емоційного розвантаження, без якого можна деградувати та емоційно вигоріти. Тим паче історія циклічна і з книжок про Першу та Другу світові війни я розумію поведінку ворога та їхню загарбницьку натуру”, — пояснює офіцер.
Часом колишньому вчителю історії телефонують теперішні та колишні учні.
“Сумую дуже за колегами та учнями. З діючими учнями постійно тримаю зв’язок, коли є змога. Колишнім, які вже стали студентами, даю поради, деякі мої учні теж у лавах ЗСУ, ТРО та НГУ якими я пишаюся. З колегами теж тримаємо постійно зв’язок”, — ділиться бахмутянин.
Бахмутянин сподівається, що повернеться у рідне місто, проте він не може уявити, коли там можна буде жити в безпеці.
“Маю надію, що ми повернемо Бахмут, але ж постане питання безпечного середовища та розмінування. Ще треба буде все зносити та відбудовувати нове місто фортецю. Той Бахмут, що ми знали, катастрофічно зруйнований. Тому, в першу чергу, хочеться повернутися живим та по можливості цілим, а там побачимо”, — з сумом підсумовує “Зауч”.
Ще один вчитель, який долучився до лав ЗСУ після 24 лютого 2022 року — це вчитель історії та захисту України з Маріуполя. На прохання спікера ми також не називаємо його імені.
На службі чоловік взяв собі позивний “Десна”, який був в нього ще у часи АТО. У 2014-2015 роках він пішов в армію добровольцем, аби захищати Україну від окупантів. Після цього влаштувався у Маріупольську школу та залишався жити у місті. Під час боїв за місто вчителю вдалося виїхати на підконтрольну територію.
В кінці літа 2022 року чоловіка мобілізували, тепер він водій. Весь цей час колишній вчитель історії боронить Донеччину від окупантів.
“Ми, як майже піхота, весь час знаходимось на одному — Вугледарському напрямку. Я перевожу в основному особовий склад, це можуть бути зміни нарядів передових. Бувало, що танкістів вивозив, різне бувало насправді”, — розповідає “Десна”.
Найважчим випробуванням на війні для колишнього вчителя стало впізнання своїх загиблих побратимів.
“Коли людина [загибла] та пролежала десь 10-12 днів чи навіть тиждень — її дуже важко опізнавати, особливо коли їх привозять не 1-2-3, а більше. Як водій я постійно їжджу на опізнання хлопців з нашого взводу. Мені дивитись на побитих, поранених, темних, чорних, з неприємним запахом — дуже важко морально”, — з сумом каже “Десна”.
Військовий з Маріуполя каже, що багаторічний досвід роботи у школі допомагає йому під час бойових дій.
“Це вміння працювати з картою та навички орієнтування на місцевості. Перед тим, як їхати в місце, де я ще не бував, сиджу та вивчаю карту, всі можливі шляхи під’їзду та орієнтири: опори, одинокі дерева, тощо. Допомагає ще вміння швидко орієнтуватися в ситуації та приймати єдине правильне рішення”, — перераховує вчитель.
Однак ділитись знаннями з побратимами часу майже немає, бо “Десна” майже без зупинки за кермом. Хоча бувають й винятки.
“Якщо це не бойовий виїзд, то все одно кудись треба з’їздити, наприклад за продуктами. По дорозі інколи торкались моїх “професійних” тем. Були екскурси в історію та пояснення деяких історичних моментів. Про “Голодомор” ми говорили із двома хлопцями, які зараз у полоні. Ще історію виникнення “ДНР” розповідав”, — згадує моменти “затишшя” військовий.
Проте з кожним днем все більше забуває шкільну програму.
“Коли не працюєш за спеціальність або не викладаєш предмет, то деякі моменти обов’язково втрачаються. Ось я як вчитель історії, забуваю вже деякі специфічні дати. Це треба повторювати, але часу зараз в мене на це немає. Після перемоги треба буде готуватись та згадувати все”, — визнає вчитель історії.
Викладати під час війни у вчителя не виходить, але декілька разів чоловік долучався до шкільних заходів онлайн.
“Я підключався на останній дзвоник у школі та долучався онлайн, коли мої учні стали випускниками. Класний керівник передав, що діти хотіли побачити мене. Я тоді 20 кілометрів їхав машиною до гарного зв’язку, щоб по відео з ними поговорити 10 хвилин”, — згадує історик.
Також вчитель періодично зідзвонюється із колегами та обговорює, як у кого справи.
“Спілкуюсь тільки з тими, хто на [вільній частині] України, а з тими, хто залишився в Маріуполі — з ними зв’язок обірвався у перші декілька місяців. Особливо я перестав з ними спілкуватись, коли деякі пішли працювати на окупаційну владу. Вони потрапили під пропаганду та цікаві історії почали розповідати”, — зазначає “Десна”.
Не зважаючи на важку службу та боротьбу з окупантами на Донеччині, колишній вчитель підтримує зв‘язок зі своїми учнями.
“Намагаємося зідзвонюватися з випускниками, які закінчили школу рік-два тому. Торік деяким допомагав готуватися до НМТ. В Україні тільки декілька учнів залишились, більша частина виїхала за кордон у Чехію, Польщу, Болгарію, Німеччину та Ірландію. Звичайно є ті, що залишились в Маріуполі. Ще мені відомо, що декілька сімей виїхали в Росію, але одна така родина вже точно повернулась в Маріуполь”, — розповідає вчитель.
З усім тим вчитель завжди з теплотою згадує про своїх учнів, розмовляє з ними та дуже хоче повернутись до школи.
“Це навіть не обговорюється, я обов’язково повернуся до викладання та надалі буду займатися улюбленою справою. Питання лише в тому, чи повернусь я у Маріуполь”, — обмірковує військовий “Десна”.
Останній наш герой — Володимир Царик, родом із села Левада у Хмельницькій області. Він працював вчителем математики та інформатики в одній зі шкіл Кам’янця-Подільського на Хмельниччині.
Чоловік переїхав на Донеччину для служби в АТО, а у 2016-2017 роках звільнився зі служби та викладав математику у школі селища Опитне, неподалік Бахмута.
“Школа була невеликою, десь з сотню дітей, як й інші сільські школи. Це була звичайна школа на 11 класів. Для мене це, звісно, був інший регіон, де більшість дітей — російськомовні. Я дивувався, що діти погано тоді знали українську мову”, — згадує Володимир Царик.
Чоловік ще до повномасштабного вторгнення долучився до лав ЗСУ.
“Так склалось, що спочатку у 2014-2015 роках я був в АТО, а з 2020 на службі за контрактом”, — каже військовий.
Зараз Володимир служить зв’язківцем, але каже, що доводиться виконувати різну роботу.
“Не секрет, що українська армія в основному працює на “моторолах” (раціях, — ред.). Зараз вже майже не залишилось такого, щоб десь кабелі треба тягнути. За винятком особливих випадків це залишилось позаду. В основному, обслуговую та налаштовую апаратуру”, — розповідає Володимир Царик
Велику війну військовий зустрів у Волновасі. Пізніше був поблизу Вугледара, Бахмута, а зараз в районі Авдіївки. Володимир — єдиний з наших героїв зустрічав 24 лютого 2022 року вже у лавах ЗСУ і цей день йому запам’ятався найбільше.
“У самому початку на Волновасі, звичайно, було не дуже весело. Хоча військові й здогадувались, що наступ буде, але в перший день було дуже важко. Артпідготовка тоді йшла з 4 до 7 ранку. Була страшна плутанина, ніхто не знав, що, де та як. Ми не були готові. Наступ йшов масивний — танки та авіація були у непомірній кількості, і ці перші дні дуже змішано відбились у пам’яті. В нас були досить великі втрати, довелось відходити”, — ділиться військовий.
Наразі, каже Володимир, втрат серед військових значно менше, ніж він спостерігав на початку великого вторгнення, але окупанти полюють на зв’язківців.
“Я бував і на “нулі” (лінії фронту, — ред.), і не на “нулі”. Кацапські безпілотники скидали і гранати, і “ВОГи”(боєприпас для підствольних гранатометів, — ред.). Намагаємось збивати їх з автоматів”, — каже Володимир Царик.
Військовий визнає, що часом йому стають у пригоді математичні знання, але нечасто.
“Війна — це така штука, де треба більше діяти, ніж думати, тому загалом специфічні навички не дуже годяться. Тут більше потрібні здоров’я та вдача. Проте, як для зв’язківця, у певних моментах математика потрібна”, — розповідає військовий.
З побратимами ділитись знаннями з математики у Володимира не виходить, бо під час війни не до цього. Проте підтримувати свої знання чоловік при можливості старається.
“Звичайно, що війна забирає ті знання. Тут можна сказати, що один день війни — і в тебе декілька формул вилетіло з голови. Ці навички та знання втрачаються досить швидко. Але зараз є інтернет, цікаві сайти, тому при настрої можна щось цікаве почитати та пригадати. Щоб бути в курсі події у світі та науці”, — зазначив Володимир Царик.
Колишній вчитель з колегами із опитненської школи зв’язок не підтримує. Однак із попередньої школи колеги підтримують захисника.
“Зі школи на Хмельниччині, де я працював раніше, двоє колег теж служать зараз, ще один був на службі, але звільнився через проблеми з серцем”, — ділиться вчитель.
Також викладач спілкується з деякими учнями. Каже: це його підтримує.
“Спогади про школу у порівнянні з сьогоденням — це безтурботне життя. Тоді проблеми були такі, що тепер взагалі проблемами можна не вважати. Спогади про ті часи розслабляють, бо ми ж завжди повертаємось думками у часи, коли було краще, ніж зараз”, — ділиться Володимир Царик.
Проте після перемоги чоловік не хоче поспішати повертатись до роботи у школах. Цьому заважатимуть наслідки війни.
“До перемоги, мені здається, ще досить багато часу, але у школу я б не хотів повертатись. Бо нервова система за довгий час на війні досить сильно псується, треба буде досить багато часу, щоб відновитись. Однак, якщо колись складуться гарні умови, можливо, повернусь у школу, проте зараз мені це виглядає малоймовірним”, — підсумовує вчитель з Хмельниччини, який зараз боронить Донеччину.
Нагадаємо, ми також розповідали, як дві мами-переселенки з Донбасу цьогоріч віддали своїх першачків до школи. Це історії про підготовку до 1 вересня в Україні та Німеччині, а також перший дзвоник, який був за кордоном та має пролунати в Україні.