“Я мусив переказувати представникам “ДНР” свої вистави. Це дуже смішно”, — згадує маріуполець Анатолій Левченко. Чоловік понад 25 років присвятив режисерській роботі у театрі, а коли місто опинилося під окупацією, за проукраїнську позицію його запроторили за ґрати.
Загалом Україна має достовірні дати про 1700 цивільних, яких незаконно утримує Росія. Країна-агресорка здійснює щодо них фізичне, психологічне та сексуальне насильство, не надає якісної медичної допомоги та утримує у неналежних умовах.
Ми поспілкувалися з ексбранцем окупантів, правозахисниками та Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, аби з’ясувати, як збирають дані про викрадених цивільних, що треба знати їхнім рідним та чи вдається повертати заручників додому.
Анатолій Левченко прожив у Маріуполі на Донеччині близько 30 років — переїхав туди одразу після закінчення столичного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Чверть століття чоловік присвятив режисерській роботі у місцевому драматичному театрі, а 2020-го заснував перший недержавний театр Маріуполя Terra Incognita.
Покинути місто з початком відкритої війни чоловіку не вдалося — з дружиною вони виховують сина, що має невербальний аутизм, тож його перевезення потребує спеціальних умов. Підходящі автівку з водієм вдалося знайти лише у травні, коли активні бойові дії в Маріуполі вщухли, а місто опинилось під повним контролем росіян.
“Для того, щоб виїхати з Маріуполя, потрібно було пройти фільтрацію. Треба було поїхати у селище Мангуш й отримати там спеціальний “квиточок”. Без цього “документа” ти не виїдеш — розвернуть на блокпостах. Ми поїхали, пройшли фільтрацію. Я знайшов машину”, — згадує Анатолій Левченко.
Проте виїхати із захопленого міста не вдалося. За три дні після процедури фільтрації до квартири маріупольського режисера вдерлися двоє “оперативників міністерства державної безпеки” квазіформування “ДНР”.
“Пістолет до живота. “Собирайся, сволочь!” (Збирайся, сволото! — укр.) У них до нас нелюдське ставлення. Ми якісь звірі, мабуть. У квартирі ми були з сином — дружина пішла на ринок у пошуках творогу для сина, оскільки в аутистів є звичка до їжі, вони не можуть їсти будь-що. Через це син страшенно схуд. Його не можна залишати ні на секунду: він може у вікно вистрибнути, будь-що зробити”, — говорить співрозмовник.
Із чорним пакетом на голові Анатолія Левченка доправили на допит у маріупольське управління ФСБ РФ. Дорогою до “контори” (як називає управління сам чоловік) намагалися з’ясувати, “чи можна вважати фашистами греків Приазов’я”.
За словами чоловіка, донос на нього в окупаційну адміністрацію написали колишні колеги з драмтеатру, які залишилися працювати в окупованому місті.
З 20 травня по 16 червня 2022-го Анатолій пробув у в’язниці “Ізоляція” в Донецьку, яку окупанти облаштували там після окупації міста у 2014-му. Там чоловіка систематично викликали на допити, де намагались вивідати все про його роботу в театрі та громадську діяльність.
“Я мусив переказувати їм свої вистави. Це дуже смішно. Я кажу їм: “Зайдіть в інтернет, вони ж там є”. Звичайно, не повністю, але якісь уривки і анонси є”, — переповідає Анатолій.
Згодом бойовики “ДНР” змінили тактику допитів і більше не запитували про театральні будні. Натомість висунули звинувачення у розпалюванні національної ворожнечі через проукраїнські публікації у фейсбуці. А згодом додали до справи ще й підозру в тероризмі — нібито через картинку з палаючим Кремлем, яка була в Анатолія на сторінці.
В “Ізоляції”, за словами Левченка, росіяни утримують здебільшого цивільних. На той час, згадує ексзаручник представників “ДНР”, разом з ним у в’язниці сиділи представник так званого “міністерства доходів і зборів ДНР”, на якого звели наклеп його ж колеги; чоловік, якого судили за державну зраду, бо той вживав наркотики, що “мали український слід”; мер Мангуша та ветеран АТО (ООС) із Маріуполя, з яким Анатолій був заочно знайомий ще до того.
16 червня Анатолія перемістили в Донецький слідчий ізолятор на вулиці Кобозєва — це установа, яку радянська влада збудувала після Другої світової війни. За словами Анатолія Левченка, в ній утримують від 5 до 6 тисяч людей: як військових, так і цивільних.
В одній невеликій камері, яку представники квазіформування “ДНР” облаштували у підвальному приміщенні, з Анатолієм сиділи ще 19 затриманих. Спершу доводилося навіть спати по черзі, адже двоярусних нар на всіх не вистачало.
“Умови були жахливими: воду в камеру заносили раз на три дні. В Донецьку взагалі немає води. Її давали зі ставка. Чотири дні поспіль годували перловкою на воді, потім один день були макарони. Уявіть, ви поїли о 17:00, а наступна їжа о 5 чи о 6 ранку. Бігали щури, таргани”, — згадує ексзаручник
Дружина Анатолія дізналася про місце його перебування лише через місяць після затримання, коли їй зателефонувала “слідча ДНР”. У жовтні бранець отримав невеликий пакунок з дому — дружина передала рушник та спідню білизну. Вже за місяць їм вперше вдалося перекинутися кількома словами — у камеру таємно пронесли мобільний телефон.
У холодну пору року, згадує Анатолій, доводилося рятуватися ковдрами й теплим одягом, адже система опалення не працювала.
“Нам пощастило, що тієї зими була плюсова температура. Мені розповідали хлопці, що перед тим була зима й було -10. Накривалися вісьмома ковдрами (в кого є) й сиділи. Ми по три рази за зиму хворіли на ГРВІ, бо сиділи одне в одного на шиях. Умови там — це гірше за катування”, — каже Анатолій.
Чоловік був свідком того, як працівники буцегарні застосовували тортури до українських військовополонених.
“Ми чули, як їх по 100 разів на день змушували робити зарядку. І що я ніколи не забуду, то це 20-30 разів на день: “Поём гимн!” (Співаємо гімн! — укр.) Я от тільки нещодавно прокинувся і до жінки сказав: “Слава богу, я забув гімн “ДНР”, — згадує ексбранець представників т.з. “ДНР”.
До псевдосуду “ДНР” справа Анатолія Левченка не дійшла: 9 березня 2023-го його відпустили під підписку про невиїзд.
“Так сталося, що в Маріуполі була одна людина, його шанувальниця. Вона стала колаборанткою, тобто почала працювати на окупаційну владу. І вона мала доступ до ухвалення рішень. І як би це абсурдно не звучало, але вона допомогла звільнити Анатолія”, — пояснює правозахисниця, керівниця напрямку із захисту громадянського суспільства Центру прав людини ZMINA Людмила Янкіна.
Голос Людмили став для Анатолія містком між окупацією та вільною Україною. Вони не були знайомі до того — Людмила вперше почула ім’я Анатолія, коли з’явилася інформація про те, що маріупольський режисер у полоні окупантів. Після того, як чоловіка відпустили, правозахисниця взялася шукати варіанти виїзду для нього, його дружини та сина, адже була загроза повторного затримання та ув’язнення.
“Це не класична операція з повернення чи евакуації людини. Умови, в яких потрібно було вивозити Анатолія, значно відрізнялися від умов інших людей. Тому що стан його сина передбачає, що це має бути індивідуальний транспорт з відносним комфортом. Це все значно здорожчує проведення такої процедури. У нас було 7 сценаріїв, як можна це зробити. І жоден зі сценаріїв не давав 100-відсоткової гарантії. Кожен зі сценаріїв передбачав проходження фільтраційних заходів”, — каже Людмила Янкіна.
Урешті правозахисній організації ZMINA вдалося погодити значну суму витрат з донорами, і 23 липня 2023-го сім’я Левченків опинилася на Сумщині, де вони перетнули піший перехід.
“Цю добу в дорозі ми не спали, не їли. Син дуже погано це все переніс. Останні два кілометри [до української території] там треба йти пішки. Це була страшенна спека. Ми взяли з собою скільки могли речей і тягнули їх на собі: знали, що їдемо в нікуди”, — згадує Анатолій.
Наразі Анатолій Левченко займається лікуванням хвороб, які загострилися під час перебування у російському полоні. Можливо, навіть доведеться провести операцію. Після повернення на підконтрольну територію чоловік отримав 100 тисяч гривень від держави — це виплата, на яку може претендувати кожен цивільний заручник. Проте цих коштів для належного лікування недостатньо. Поміж тим, у державі є низка інших проблем, що стосуються полонених цивільних, наголошує правозахисниця Людмила Янкіна.
“На належному рівні держава не забезпечує трьох речей: це питання житла, соціальної допомоги та медичного забезпечення. Одне з того, на що ми зараз дуже звертаємо увагу держави — це несправедливість стосовно цивільних заручників. Тому що в нас виходить, що, наприклад, військові, які були в полоні, все це отримують, і це і добре. Але щодо цивільних заручників цього немає”, — наголошує Людмила.
За словами Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, Україна має достовірні дані про 1700 цивільних заручників, яких утримує Росія.
“Ці дані ми отримали після верифікації Міжнародного комітету Червоного Хреста та за свідченнями звільнених із полону (в тому числі військовополонених). Але цифра цивільних, які залишаються в полоні, за нашими даними, набагато більша. Дуже часто РФ тримає в одних і тих самих установах як цивільних громадян, так і військовополонених”, — зауважує омбудсман.
Водночас у єдиному реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин вже є дані про 37 тисяч людей. Це військові, цивільні дорослі та діти.
Дмитро Лубінець додає: насильницькі викрадення мирних людей росіяни та проросійські сепаратисти почали практикувати з 2014-го, коли окупували частину українського сходу. Наразі налічується 373 цивільних, які потрапили в незаконне ув’язнення до початку відкритої війни. Звільнити вдалося лише двох.
“Росія, за нашим спостереженням, не звільняє цивільних, бо вони можуть бути свідками звірств РФ на тимчасово окупованих територіях України. Десять років Російська Федерація не надає жодну інформацію про цивільних громадян. Ми неодноразово використовували свої канали комунікації. Публічно я можу сказати про один канал — контакт з російською контрвізаві [Тетяною Москальковою]”, — пояснює Уповноважений ВР з прав людини.
Ще 216 людей вважають політичними в’язнями — це українські громадяни, яких росіяни затримали в анексованому Криму.
“На мій погляд, це система придушення місцевого населення, проукраїнських активістів, яку побудувала Російська Федерація, це постійний пошук людей, які можуть створити так звану небезпеку для окупаційної влади. На всій території, яка тимчасово окупована Російською Федерацією, ми спостерігаємо системну роботу щодо виявлення [таких людей] представниками ФСБ і після цього — затримання”, — каже омбудсман.
За словами правозахисниці Людмили Янкіної, після 24 лютого 2022-го так звані “зачистки незгодних” набули набагато більшого розмаху.
“Місць несвободи є сотні. Йдеться про імпровізовані катівні. Звичайно, в 2014-му всі ці явища теж були. Але люди принаймні могли якось виїхати. Зараз неможливо втекти, якщо ти сам по собі й не звернувся до когось за допомогою”, — каже Людмила Янкіна.
В усіх регіонах, що були чи є під тимчасовою окупацією, цивільних затримують за попередньо підготовленими списками.
“Приходили цілеспрямовано за адресами, шукали конкретних людей і, за свідченнями громадян України, завжди на руках були списки з позначенням посад, віку. Якщо це були військові, то з зазначенням навіть військових звань. Щодо цивільних — окремою категорією були представники місцевого самоврядування, лідери громадської думки, проукраїнські активісти, журналісти. Тому ми бачимо, що на всій території це системна річ, до якої готувалися”, — стверджує Дмитро Лубінець.
Офіційні дані свідчать: з неволі на підконтрольну територію станом на квітень 2024-го вдалося повернути 147 цивільних заручників. Однак, як зауважує координаторка напрямку звільнення цивільних ув’язнених правозахисної організації “Центр громадянських свобод” Наталія Ящук, кількість звільнених може бути значно більшою.
“Ці люди не повертаються в Україну. Їх звільняють на окупованих територіях і вони їдуть або в Європу, або перебувають на тимчасово окупованих територіях без прав, тому що їм не віддають документи. Їхні паспорти забирають, їм забороняють пересуватися”, — говорить Ящук.
Дані про цивільних заручників збирають не лише державні інституції, а й правозахисні організації. Як розповідає керівниця напрямку із захисту громадянського суспільства Центру прав людини ZMINA Людмила Янкіна, існує кілька варіантів, як вдається дізнатися про полоненого цивільного:
“Це найгірший варіант, тому що таку людину тривалий час ніхто не шукає. Умовно, не роблять ніяких слідчих дій. Насправді таких людей тисячі. Вони, ймовірніше за все, сидять в якихось неофіційних катівнях. Росія не надає їм ніякого статусу. Над ними знущаються і частина просто помирає від тортур”, — каже Людмила Янкіна.
2. Про зникнення повідомляють родичі чи знайомі полоненого. Тоді правоохоронці можуть відкрити кримінальне провадження щодо встановлення факту позбавлення людини особистої свободи.
“Якщо на території України в такої людини є родичі, то вони можуть вважатися потерпілими. Тоді ці родичі можуть шукати адвокатів, шукати, де утримують цю людину, і отримати від держави 100 тис. грн, для того, щоб виплатити адвокату хоча б якусь частину. Ці 100 тис. грн можуть видавати на руки, як тим, хто звільнився з полону, так і родичам тих, хто ще сидить”, — роз’яснює правозахисниця.
Таку допомогу від держави родичі полонених цивільних можуть отримати раз на рік.
3. Проти полоненого цивільного у Росії чи на окупованій території України відкривають кримінальне провадження, й, таким чином, людина набуває статусу. Цивільних зазвичай судять за статтями про екстремізм та тероризм. Також їм можуть інкримінувати воєнні злочини — у такому випадку російські адвокати схиляють заручників до зізнання, що вони нібито є військовослужбовцями.
“Вони кажуть: “Якщо ти визнаєш, що ти комбатант, то ти потрапиш у списки на обмін. І це гачок із дуже спокусливим черв’ячком. В чому проблема: коли людину викрадають і вона стає цивільним заручником, проти цієї людини РФ вчиняє воєнний злочин, за який несе відповідальність. І дуже важливо, щоб ці люди наполягали, що вони цивільні і ніякі більше. Тому що в такому випадку їх має захищати міжнародне гуманітарне право, Женевські конвенції і так далі. Якщо ж цивільна людина визнає себе комбатантом, то Росія має право тримати її в неволі довічно”, — роз’яснює співрозмовниця.
“Вони кажуть: “Якщо ти визнаєш, що ти комбатант, то ти потрапиш у списки на обмін. І це гачок із дуже спокусливим черв’ячком. В чому проблема: коли людину викрадають і вона стає цивільним заручником, проти цієї людини РФ вчиняє воєнний злочин, за який несе відповідальність. І дуже важливо, щоб ці люди наполягали, що вони цивільні і ніякі більше. Тому що в такому випадку їх має захищати міжнародне гуманітарне право, Женевські конвенції і так далі. Якщо ж цивільна людина визнає себе комбатантом, то Росія має право тримати її в неволі довічно”, — роз’яснює співрозмовниця.
4. Ще одна категорія людей — це ті, які поки не потрапили у полон, але їх переслідують і можуть ув’язнити. Такі люди вимушені переховуватися від росіян в окупації й зазвичай бояться виїздити на підконтрольну територію.
“В мене нещодавно був такий випадок: [звернулася] людина, яка живе неподалік від Маріуполя, й вона дуже залякана. Період перемовин з нею в нас тривав декілька місяців. Зривалися місії з її вивезення, вона впадала в панічні атаки, потім перепрошувала, потім все знову зривалося. Вона живе в ситуації постійного тиску і переслідувань. В мене є ціла сім’я з трьох жінок, яким ми допомагаємо переховуватися, бо вони в розшуку ФСБ”, — каже Людмила Янкіна.
Згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду, насильницьке зникнення — це арешт, затримання або викрадення людей державою чи політичною організацією, або з їхнього дозволу, підтримки чи схвалення, з подальшою відмовою визнати факт позбавлення волі або розкрити місцезнаходження зниклої людини, що позбавляє її захисту закону.
Як роз’яснює Вільному радіо адвокатка Катерина Лебедєва, Римський статут визначає насильницьке зникнення як злочин проти людяності, якщо його вчиняють під час широкомасштабного нападу.
Основні елементи насильницького зникнення такі:
“Разом з тим, насильницьким буде вважатися зникнення, якщо воно здійснено російською окупаційною адміністрацією, російськими військовими, бойовиками, особами, які перейшли на бік ворога, і з того часу місце перебування людини невідоме”, — додає адвокатка Ольга Дацюк.
Українське законодавство передбачає кримінальну відповідальність за такий вид злочину. Зокрема, у Кримінальному кодексі є стаття 146-1 “Насильницьке зникнення”. Так, за арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі в будь-якій іншій формі можна потрапити до в’язниці на строк від 3 до 5 років. А за віддавання подібного наказу (або ж бездіяльності керівника, який міг запобігти злочину своїх підлеглих) можна потрапити за ґрати на строк від 5 до 7 років.
Звільнення та повернення цивільних заручників ускладнене багатьма факторами. Їх не можуть повертати додому за обмінами, адже Україна не утримує цивільних росіян. Проте іноді мирних все ж вдається повертати під час обмінів військовополоненими: приміром, 31 травня цього року на підконтрольну територію повернули 75 полонених, з яких четверо — цивільні.
За словами омбудсмана Дмитра Лубінця, нині Україна веде перемовини з різними країнами світу в пошуках держави-покровительки. Представники такої країни зможуть отримати доступ до полонених українців.
“Публічно такі країни я поки назвати не можу. Але в нас є декілька таких країн, і я особисто вів і продовжую вести такі перемовини. Ви ж розумієте, це рівень і нашого президента. І він теж цим займається”, — зауважує Лубінець.
“Публічно такі країни я поки назвати не можу. Але в нас є декілька таких країн, і я особисто вів і продовжую вести такі перемовини. Ви ж розумієте, це рівень і нашого президента. І він теж цим займається”, — зауважує Лубінець.
На його думку, прискорити повернення цивільних заручників може притягнення вищого політичного і військового керівництва країни-агресорки до кримінальної відповідальності. Зауважимо, у Раді Європи нещодавно почали підготовку до створення спецтрибуналу щодо злочину Росії проти України. Його механізм розробляють, спираючись на досвід Нюрнберзького процесу, який тривав після Другої світової війни.
“Поки Російська Федерація буде всіма своїми діями показувати, що вона порушує всі норми міжнародного гуманітарного права, і за це немає жодної відповідальності, до тих пір ми не зможемо суттєво змінити ситуацію, в тому числі з цивільними заручниками. Ми розуміємо, що ми не можемо сподіватися (попри всю повагу до наших міжнародних партнерів), що вони будуть драйверами в процесі повернення цивільних заручників. Виключно Україна як держава зобов’язана робити все, щоб повернути наших цивільних громадян. Міжнародні партнери нам можуть допомагати, але ініціювати нові процеси, нові обговорення, нові публічні і непублічні заходи — це наша задача”, — каже Лубінець.
Цей матеріал є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net — Fondation Hirondelle.
Нагадаємо, нещодавно ми розповідали історію сім’ї, де син уже понад два роки перебуває у полоні росіян після виходу з Азовсталі, а його вітчим, який воював під Соледаром, понад рік вважається безвісти зниклим.