“Немає ані спокою, ані перспектив”, — описують своє життя люди, які вже 10 років провели в окупації у так званій “ДНР”. У цьому матеріалі жителі псевдореспубліки розповідають, що за цей час стало з їхніми містами та як змінювався їхній погляд на те, що відбувається навколо.
На початку 2014 року Київ та інші міста України були охоплені Революцією Гідності. У цей час деякі проросійськи налаштовані жителі Сходу, піддавшись на провокації Кремля, почали виступати за відділення від України. Їх очолили російські військові, які окупували частину Донецької та Луганської областей. Навесні 2014-го вони оголосили про створення на цій території так званих “ДНР” та “ЛНР”.
Підрозділи окупантів і проросійських бойовиків чинили спротив ЗСУ, які намагалися деокупувати ці землі. Так на Сході країни почалась антитерористична операція. Відповідний указ про її початок підписав 14 квітня 2014 року виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов.
Донеччанці Софії на початку гібридної війни на Сході було 13 років. За роки в окупації вона встигла закінчити місцеві школу та виш.
Дівчина згадує: спочатку окупаційна влада заявляла, що не заборонятиме українську мову у псевдореспубліці. Та з часом ситуація стала погіршуватись.
“Я до 2015 року вчила українську у школі. Це були поєднанні уроки — українська мова та українська література разом. Потім українську замінили у школі на уроки “громадськості Донбасу”, де ми вивчали “становлення Донецької республіки”. А вчителів української та української літератури перевчали на вчителів російської. Взагалі освіта у “ДНР” стала фейковою. В мене є атестат та диплом, але вони коштують менше за папір, на якому вони надруковані. Але я вдячна українським телеканалам за їхні шоу, які я багато годин дивилася, і так українська “завантажилася” до мене в голову”, — ділиться дівчина гарною українською.
Тоді ж у розкладі тамтешніх учнів з’явилися уроки “історії Вітчизни”, де насправді викладали історію Росії. А після 2022-го до них додалися й “уроки про важливе”, де дітям додатково прищеплюють любов до Росії.
Від самого створення псевдореспубліки пропагандистські ЗМІ постійно розповідають місцевим про “світле майбутнє”, яке будуватимуть тут окупанти.
Та реальність виявилась суворішою. Однією з перших жертв “руського миру” стала промисловість Донеччини.
“Шахти в нас поступово закривалися, бо спочатку не було чим платити, а потім — нема кому. Адже після мобілізації там не дуже багато людей залишилося”, — відзначає донеччанка.
Три шахти припинили роботу в Донецьку лише протягом 2023 року. Ще 11 вугільних підприємств окупованої частини Донеччини поки що нібито продовжують працювати.
Окрім роботи, місцеві ризикують втратити й житло.
“У моїх знайомих були випадки, коли російські військові просто заходили та жили у будинку, якщо хотіли. У знайомих, які виїхали, прийшов чоловік з автоматом та став там жити. Ще були випадки, коли людина дуже довго не сплачує за комунальні послуги, і “влада” робить висновок, що там ніхто не живе, а значить, можна когось поселити”, — розповідає Софія.
Через 10 років після початку війни ставленики окупантів вирішили “узаконити” процедуру віднімання безгосподарського житла.
Одним із найяскравіших символів окупації частини Донеччини став занепад культової “Донбас арени” після приходу росіян. За два роки до створення псевдореспубліки тут грали топові футболісти та співали всесвітньо відомі зірки.
Відео: ТРК Україна
Нині донецька арена помарніла й занедбана, а прилегла територія поросла бур’яном.
“Для мене символом “ДНР” став парк на “Донбас арені”. Раніше там газон був, як килимок. А потім почала рости звичайна травичка, на яку собаки гадять. А замість виступів світових зірок тут тепер проводять місцеві змагання “юніорської збірної ДНР”, виступають дитячі ансамблі та “мертві” (у сенсі популярності, — ред.) російські виконавці, які у Росії нікому не потрібні. Це “Агата Кристі”, гурт “Маша та Ведмідь”, “Любе”, Григорій Лепс. Ще згадалось, як [ватажок тимчасово окупованої частини Донеччини] Денис Пушилін на головній площі Донецька грав на гітарі. Між собою ми потім питали: “Куди ж ми прийшли?”, — ділиться Софія.
Дівчина додає: погіршення життя у рідному місті вона відчула на прикладі своєї ж родини. Від дій бойовиків постраждав її батько.
“На самому початку війни в мого батька відібрали бізнес — станцію техобслуговування машин. Прийшли люди та назвали себе “стрілківцями”, тобто “гіркінцями” (людьми, які виконують накази одіозного російського військового Ігоря Гіркіна-Стрєлкова, — ред.), що прийшли зі Слов’янська. Вони заявили, що СТО потрібна їм для фронту, і тепер тут будуть жити та працювати вони. Понад пів року вони там жили, накрапали борги за комуналку та оренду, батько ходив до суду, але всі борги повісили на нього. У суді сказали: “Що ми зробимо і де будемо їх шукати?”, — ділиться співрозмовниця.
Попри весь негатив, Софія та інші співрозмовники Вільного радіо визнають, що у Донецьку продовжують працювати комунальники, а у медзакладах досі можна знайти професійних лікарів. І перші, і другі залишилися тут ще з часів, коли місто було підконтрольне українській владі.
Інших позитивних моментів назвати не можуть — будівництво зупинилось тут у 2014 році, а нові об’єкти з’являються лише у знищеному Маріуполі.
За спостереженнями донеччанки, до повномасштабного вторгнення знайомі їй містяни не мали стійких політичних поглядів.
“Люди просто прийняли, що в якийсь момент стали жити під одним прапором, потім — під іншим, а потім — ще раз під іншим. Більшості все одно! А в“ополченці” йшли лише ті, кому не було що втрачати вже: ті, хто мав проблеми з алкоголем, кредитами, азартними іграми, і кому треба було хоч щось заробити. Це мої спостереження. Зрозуміло, що дорослі за Росію, бо сумують за СРСР, а ось молодь хоче сходити у Starbucks, розрахуватися карткою та бачити на концертах нормальних виконавців”, — ділиться Софія.
Та після початку відкритого вторгнення, зазначає дівчина, росіяни запустили “пропагандистську машину” на повну потужність.
“Раніше з патріотичних заходів було хіба 9 Травня. У моєму виші були ті, які нав’язували “ДНР”, але вони були більше “фріками”, ніж поважними людьми. А зараз все по-іншому, почалась дуже сильна емоційна “накачка”. Ті, хто кричав, що за Путіна, тепер “на коні”, а люди більш нейтральні змушені були прийняти якусь сторону”, — ділиться Софія.
“Почнеться велика війна — тікайте”, — такі заклики журналісти Вільного радіо не раз чули від українців, що живуть на тимчасово окупованій частині Донеччини.
“У 2021-му деякі мої родичі, які служать у “ДНР”, почали казати, що скоро тут буде повномасштабне вторгнення. Для них це буде “визвольна операція”. Я тоді злякалася, придбала квитки собі та хлопцю, і ми поїхали у Ростов”, — згадує Софія.
Пізніше пара повернулася, бо ситуація в Донецьку залишалася відносно спокійною. Та згодом події почали набирати обертів.
“18-го лютого [2022-го] я все зрозуміла. Це було засідання Ради Федерації, вони заявили про визнання “Донецької республіки” у її географічних межах. Для мене людською мовою це означало війну з Україною до меж Донецької області. Я тоді, як жертва аб’юзу, чіплялася до кожної фрази, яка може свідчити про гарний фінал у цій ситуації, але ні. Вони оголосили евакуацію людей і постійно вмикали тривогу, хоча нічого не відбувалось. Це дуже нагнітало ситуацію”, — розповідає донеччанка.
Наступного дня окупанти оголосили “мобілізацію” у т.з. “ДНР”. У військо країни-агресорки потрапило й чимало знайомих Софії.
“Гарний персонаж у всіх вигаданих світах не посилає людей вмирати. Мене найбільше зачепили три історії близьких:
наводить приклади Софія.
На війну забирали й артистів філармонії, які їхали на виступ, і хворих, які не підлягали призову, згадує дівчина. Через це навіть ті, хто раніше був лояльним до окупаційної влади, різко змінили свої погляди.
“Пушилін у 2022 році наказав мобілізувати всіх студентів у “ДНР”, і зараз за Донецьком є ціле кладовище з цих студентів. За це я його ненавиджу”, — говорила раніше у коментарі Вільному радіо мешканка Донецька Людмила.
“Ніхто не слухається Пушиліна насправді, мені здається, “національна ідея донбаської людини” — це ненавидіти Пушиліна. Я не знаю жодної людини, якій би він подобався, навіть владної”, — додає Софія.
За 2021 рік на тимчасово непідконтрольній частині Донеччини загинули 77 людей, семеро з них були цивільними — такі дані наводили самі окупанти. За підрахунками Вільного радіо, за півтора року відкритого вторгнення у т.з. “ДНР” ймовірно загинули у 671 раз більше цивільних, ніж за 2021-й.
“Я жила в Калінінському районі, він жодним чином не стикається з лінією фронту. За весь цей час (з 2014 року, — ред.) на нашому районі лише раз прилетіло щось у мотель. Потім я жила в Ворошилівському районі — це центр міста. 14 березня 2022 року був масований обстріл центра Донецька. Впала [ракета] “Точка-У” на сусідній вулиці — метрів 400-500. А там проходив мітинг жінок проти мобілізації, на який я теж вже збиралась, і багато людей вбило. Це був момент, як із “Кримінального чтива”: я могла там загинути, але не загинула”, — розповідає донеччанка.
Цей момент став для неї вирішальним: дівчина виїхала на підконтрольну територію, оформила український паспорт і зараз живе у Грузії.
Плануючи від’їзд, Софія не консультувалася з українськими правозахисниками. Та багатьох українців, які виїжджають із окупації, зустрічають члени команди Благодійного фонду “Схід SOS” на пункті пропуску у Сумській області. Цей пункт — єдиний, де пропускають через кордон з Росією станом на квітень 2024 року. За словами представників, зараз його щодня перетинають у середньому по 40 людей, а рік тому охочих виїхати бувало й по 200 на день.
“З потеплінням ми очікуємо знову збільшення кількості людей. Ми можемо умовно розділити їх на тих, хто перетинає цей шлях з 10-річної окупації, та тих, хто нещодавно опинився у ній. Минулого року була частинка людей, які виїжджали з нещодавно окупованих територій. Там були навіть з Бахмута, Соледара та прилеглих сіл”, — розповідає Вільному радіо координатор напряму евакуації “Схід SOS” Ярослав Корнієнко.
Мотивація їхати на підконтрольну територію у людей різна, відзначає правозахисник.
“Є ті, що відверто рятує своє життя, ті, хто їде через гуманітарну кризу, ті, хто їде у гості до дітей, отримати пенсію, ідентифікуватися в банку, полікуватися, здобути освіту, а хтось — просто знайти собі місце в Україні (на підконтрольній її частині, — ред.) або тікає через примусову паспортизацію”, — говорить Ярослав Корнієнко.
Серед тих, хто їде на підконтрольну територію, координатор напряму евакуації БФ “Схід SOS виокремлює такі тенденції:
“Ми всіх людей зустрічаємо: і людей, які з вдячністю і щастям перетинають кордон і раді відчути свободу, і людей, які зі старту сваряться на прикордонників за щось. Якось минулого року приїхала дівчина з Маріуполя, яка з собою везла в одній руці переноску з котом, в іншій руці — з кроликом, а поруч велика лабрадорка йшла. А з речей — лише маленький рюкзачок”, — ділиться координатор напряму евакуації “Схід SOS”.
За два роки життя за кордоном Софія усвідомила: за рідним містом більше не сумує. А ось доля близьких, які залишились в окупації, її все ще турбує.
“Мене хвилює, щоб було куди повертатися після деокупації. Ще, якщо ми розглядаємо утопічний варіант звільнення, то це (ситуація у Донецьку та інших окупованих містах, — ред.) як накласти на поранення турнікет на 10 років. Звісно, ця частина тіла буде нежиттєздатна, її не можна пришити назад, її можна хіба забальзамувати. Уявіть, у Донецьку за 10 років виховалось ціле покоління людей, які не знають, що таке Україна, та ходять на “уроки о важном”. Коли вони підростуть, для них ці роки будуть найкращими часами дитинства, і я їм не зможу вже пояснити, що за України було краще, бо Beyonce приїжджала”, — підсумовує Софія.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
