Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
На сходовому майданчику столичного “Будинку кіно” гостей зустрічає Роберт Де Ніро — точніше, його ростова фігура. Трохи несподівано, але для такої будівлі цілком логічно. А от за дверима старої конференц-зали на другому поверсі причаїлося дещо менш очевидне — справжня Vezha. Так-так, та сама, з центру Маріуполя.
Вмістити шестиповерхову дореволюційну будівлю в одну залу неможливо, але поселити в ній відчуття дому можна. Тож тепер у Києві створюють простір, де маріупольці можуть згадувати минуле, осмислювати пережите й продовжувати власну історію. Попри все.
На перший погляд, про автентичний маріупольський простір Vezha в київському нагадують лише кольори. Довгу світлу кімнату тут ділять на зони дві жовті колони, які проглядають з-за чорних стелажів-сіток. Але ні рельєфних цегляних стін, що замикають коло, ні висхідних гвинтових сходів, як у маріупольській вежі, тут немає — приміщення займає лише частину одного поверху прямокутної радянської будівлі. Та відтворити тут намагалися не зовнішню подобу Vezha, а те, що її наповнювало, — команду, сенси й мету.
За три роки до повномасштабного вторгнення в одній із найвідоміших історичних будівель Маріуполя — водонапірній вежі архітектора Віктора Нільсена — створили культурний простір. Там працювали туристичний центр і коворкінг, були приміщення для проведення різних подій, показу віртуальної екскурсії Маріуполем і оглядовий майданчик.
“Ми займалися і розвитком туристичної галузі нашого міста, і подієвим туризмом, були долучені до проєктів просторового розвитку. Фактично ми працювали над популяризацією Маріуполя як міста, де варто жити. Це було наше гасло. Ми говорили про його культуру, про історію, його українське коріння”, — розповідає керівниця простору й нинішня директорка Маріупольського краєзнавчого музею Марія Сльота.
Тоді команда Vezha активно співпрацювала з місцевим Департаментом культури й музеєм, адже фактично вони мали спільну мету. Тільки якщо перші два розвивали культуру в класичному розумінні, передусім документуючи факти, то простір віддавав перевагу сучасним інструментам. Зокрема, одним із найвідоміших його проєктів став маршрут “У гості до Нільсена”, де фігурки архітектора ніби вели відвідувачів памʼятками міста.
Та після початку відкритої війни й російської окупації Маріуполя інституції обʼєдналися задля спільної мети — збереження культури й історії міста, а через них і його ідентичності. Роками саме ті люди, які розвивали Vezha в Маріуполі, долучалися до створення виставок, які показували в Україні та за кордоном. А тепер перейшли до наступного етапу — створили фізичний простір, де можна збирати накопичені напрацювання та вільно обговорювати не тільки минуле, а й сьогодення.
“Ми можемо переосмислювати символи, традиції, які були і які вони є зараз. Ми громада в евакуації, розпорошена громада, але ми живемо, тож ті традиції, які в нас були, могли трохи видозмінитися. І нам важливо це фіксувати, тому що це також історія, яку наші діти й онуки будуть згадувати. Історія Маріуполя й громади не може закінчитися 2022 роком, тому ми ставимо перед собою такі задачі”, — пояснює мету простору його керівниця.
Тільки-но переступаєш поріг простору в Києві, в око впадають високі стенди, де фотографії ще цілого Маріуполя чергуються з текстовими блоками. Якщо вчитатися, стає зрозуміло, що це не просто історична довідка — це спогади. Ними з командою Vezha поділилися люди старшого віку, маріупольці за народженням або життєвим вибором. Вони розповіли свої згадки про мирне місто, дитинство й важливі для них місця.
“Наприклад, тут є історія пані Ольги. Вона розповідала, як у дитинстві вони ходили на море й ловили бичків. Коли вони заходили в море, там були такі труби, що ти їх витягаєш, а там уже чотири-пʼять бичків живуть. І коли вона нам це розповідала, ми згадували, що так воно й було. Тобто це начебто спогади однієї конкретної людини, але ця історія показує звʼязок між нами. І це також може бути наша ідентичність, бо, можливо, раніше ми про це не думали, але це нас обʼєднує”, — каже Марія Сльота.
Щоб зібрати ці історії, команда простору працювала з літніми людьми в центрах підтримки “ЯМаріуполь” по всій країні. Їх навчали цифрової грамотності, а ще розповідали, як формується памʼять і чому важливо не забувати. Учасникам роздали спеціальні щоденники, у яких вони могли досліджувати свою історію, виконуючи завдання. Але, із замилуванням згадує керівниця простору, маріупольці робили це на чернетках і лише потім переписували у щоденник. Так команда записала 57 історій, яким надала власної форми, адже кожен спогад унікальний. Поки у Vezha показують частину з них і готуються до повної виставки.
Та самими спогадами жителів виставкова частина простору не обмежується — минуле тут намагаються повертати й через речі. Сусідствує зі стендами фігура літньої жінки. Це копія манекена надазовської грекині, раніше такий зберігався в музеї селища Сартана. Здавалося б, це вже символ іншої громади, та в просторі їх не розділяють, адже грецька спадщина для Маріуполя й Сартани спільна.
По обидва боки від фігури представлені грецькі килими з рослинними візерунками. Їх у межах спільного проєкту з Vezha минулого року створила майстриня з Вільнюса Наталя Вілкялієне. Ще 2021 року жінка відвідала Маріуполь і зацікавилася грецькими килимами, які зберігалися в місті. Після ж його окупації ткаля відтворила їх за фотографіями й передала маріупольському простору.
У Vezha можна побачити багато відтворених символів — це й зменшені копії маріупольських вітражів, що прикрашали будівлі Приазовського державного технічного університету й камерної філармонії, і мінірепліки камʼяних баб, які зберігалися у краєзнавчому музеї, і писанки “Іканича”.
Але є тут і справжні очевидці минулого: роздруковані фото з архіву маріупольської родини, “щасливі” квиточки різного номіналу, які хлопець із Маріуполя витягнув зі свого гаманця й віддав для простору, і ніби діамант у футлярі — кришталик люстри зі зруйнованого драмтеатру.
“Ми його називаємо «Свідок» — свідок правди й тих подій, що відбувалися в драматичному театрі під час облоги міста. Ми почали говорити про це ще кілька років тому, але Росія теж внесла кришталик до свого реєстру музейних фондів і написала нашими словами, що це свідок. Тільки там написали, що це свідок того, як наші збройні формування, «Азов» підірвали театр ізсередини. Тобто вони вже зафіксували взагалі іншу історію, і тому нам важливо боротися з цим”, — наголошує Марія Сльота.
Про війну у просторі нагадують й інші речі: намальований на художньому полотні плакат Free Mariupol Defenders, із яким рідні оборонців ходили на акції підтримки військовополонених, книжки самих захисників та очевидців облоги серед цивільних — “Славік. Музей у підвалі” Вʼячеслава Долженка та “Лірика маріупольських бомбосховищ” Оксани Стоміної. Загалом у Vezha зберігається близько десятка книжок, так чи інакше повʼязаних із темою ідентичності, й кожну з них можна погортати.
“Тут усе можна чіпати. Ми не зовсім музей і не просто виставкова. Це вже щось таке, як я називаю, доросле — про дорослі розмови, про питання, які можуть бути неоднозначними, на які треба шукати рішення. Наприклад, що таке ідентичність Маріуполя? Нам зараз Києво-Могилянська академія допомагає дослідити цю тему. Є наше бачення, а вони роблять аналіз, на основі результатів якого ми будемо будувати свою роботу далі”, — ділиться Марія Сльота.
Дійсно — поряд зі стелажами й спеціальними столиками, на яких розміщені символи-експонати, стоять пуфи, де відвідувачі можуть присісти, почитати й подумати. Уздовж стіни між двома колонами є крісла, повернуті до залу, адже у просторі планують регулярно проводити події, присвячені Маріуполю, Донеччині й Луганщині, а також усім тимчасово окупованим територіям загалом.
Окремо тут хочуть приділяти увагу формуванню політики памʼяті загиблих захисників і захисниць та роботі з молоддю. Ще до відкриття простору команда проводила для неї захід під час відпочинку на Вінниччині. Молоді люди провели дозвілля за спеціально розробленою грою, яка дає змогу згадати повʼязані з Маріуполем події й місця, а також запропонувати, як їх можна зберегти.
“Тоді дуже важлива фраза пролунала від двох молодих людей. Вони сказали: «Дякую, тому що я згадав те, що почав забувати». І ми цей простір розглядаємо також як одну з точок для нашої молоді, куди можна прийти, щоб пограти в ігри, познайомитись та навіть ініціювати якийсь захід. Тобто тут головне, щоб вони не були лише учасниками або запрошеними. Ми хочемо досягти такої великої мети, коли до нас будуть приходити з ідеєю, а ми можемо вже як експерти, ментори допомогти щось реалізувати”, — зазначає Марія Сльота.
Колись, згадує вона, у Маріуполі була традиція: один чоловік приходив до простору й читав там книжки, поки його онук був на заняттях у Школі мистецтв неподалік. Тож зараз команда намагається продумати формат, аби й у Києві Vezha стала місцем, куди можна прийти почитати й поговорити про ідентичність, аби не втрачати зв’язку з Маріуполем.
Навідатися до Vezha можна за адресою: вул. Саксаганського, 6. Простір працює з 09:00 до 19:00, однак під час повітряної тривоги його зачиняють. Анонси подій команда публікує на своїх сторінках у Facebook та Instagram.
Завершивши розмову з керівницею простору, знову звертаю увагу на стенд зі спогадами й слова вже іншої пані Ольги:
“…Довоєнна візитівка — це центральна прохідна Азовсталі, ПЕВС, доменна піч і моя вежа (ред. Цех водопостачання)! Через неї проходило 3 тисячі кубометрів очищеної води. І от, коли зараз дивишся на фотографії зруйнованої Азовсталі, бачиш: а вежа стоїть! Не все загинуло. Повернемося!..”
Раніше ми розповідали, що про маріупольчанку Наталю Бабеуш, яка готувала їжу для цивільних на Азовсталі, знімуть фільм. Проєкт отримав назву “Тьотя Суп” — саме так жінку назвав трирічний хлопчик Ваня, який не міг вимовити її імʼя. Згодом це прізвисько закріпилося за Наталею серед усіх жителів бункера.