“Аби помитися, ми топили сніг і збирали дощову воду”. Історія життя в Маріуполі в перші тижні відкритої війни
Родина Чекунових — серед тих маріупольців, які до останнього не вірили, що війна поглине їхнє місто і перетворить на руїни. В перші тижні чекали на швидке завершення бойових дій, потім — на можливість виїхати з дому. Олександра Чекунова розповіла про п’ять хвилин, які змінили життя родини, та три тижні виживання в нових реаліях.
Далі — розповідь Олександри від першої особи.
Повернутися в рідний Маріуполь — це наша найбільша мрія. Ми дуже скучили, але зробити це можна буде лише після перемоги та деокупації міста. Щойно туди зайшла російська армія — там зникла цивілізація.
До 24 лютого у нашої родини все було, ми гарно жили та ні в кого нічого не просили. Чоловік моряк, я мала змогу не працювати, виховувала сина, йому 9 років.
Перші передчуття, що буде щось нехороше, у мене виникли 21 лютого, але ми не виїхали. Озираючись на 2014-й, коли до Маріуполя теж долітало, ми вирішили, що і цього разу все минеться.
Так ми чекали тиждень, думаючи, що з дня на день все завершиться, а вже на початку березня почали зникати блага цивілізації: вимкнули світло, газ воду. Найскладніше — це холод, у нас в одній кімнаті було +6, в іншій +9, і це у нас ще вікна були цілі.
Запах диму нагадує виживання в холодному місті
Ось ця межа, коди ти думаєш: “як можна поїхати й залишити все своє, свій дім” і коли вже в принципі не можеш нікуди з міста поїхати — настала дуже швидко.
Їжу готували на мангалі у дворі, чоловіки почали рубати дерева, розпалювали вогнище. Я тепер цей запах диму по-іншому сприймаю, це більше не шашлик на природі з друзями, а запах виживання в холодному Маріуполі.
Проблеми з водою, думаю, були у всіх. І якщо запаси питної у нас ще хоч якісь були, то аби помитися, ми не витрачали питну, її було небагато — ми топили сніг. А він, як показують у кіно, не тане. Не так, що ти поставив його і він перетворився на воду — він випаровується і все, ні води, ні снігу. Ми набрали три відра снігу і нічого з того не отримали.
Велике щастя — просто почистити зуби
Добре, коли йшов дощ, можна було побігти зібрати з труб його воду. Вона доволі чиста була. І це таке щастя — просто почистити зуби, обмитися, ну як обмитися — протертися ганчіркою.
Складно було і морально, і фізично, ми не звикли так жити. У мене син звик щодня купатися, їсти що захоче, а в ті дні в Маріуполі з їжею в принципі було сутужно. Ми не голодували, але це не був наш звичайний раціон.
В нашому будинку не було бомбосховища, лише підвал, але туди було страшно спускатися, бо панельна дев’ятиповерхівка при влучанні в неї просто складеться, і в тому підвалі можна лишитися. Ми були там один раз на самому початку, але у дитини почалася алергія на котів, на собак, на пил, і ми піднялися до дому.
Ми не бігали на кожну сирену, але одного дня години три сиділи в тамбурі, бо будинок ходив ходуном від танкових боїв у нашому дворі. Це страшно, мій син Даня плакав і питав, коли ми поїдемо.
В цій ситуації, як би це не звучало, головне — не втрачати оптимізму. У мене тітоньки-сусідки все причитали: ой, Олександро, що ж буде, коли це закінчиться, у нас на 18 запис на манікюр. Я казала: не переживайте, сьогодні тільки 10, зробимо нігті! Це підтримка для літніх людей, нам важко, а уявіть, як складно їм. Такі розмови давали надію на повернення до нормального життя.
Наш будинок — один з небагатьох уцілілих в Маріуполі
У моєї мами квартира в сусідньому будинку від нашого, але через близькість до бойових дій вона переїхала до нас. І наші квартири — одні з небагатьох у Маріуполі, які вціліли, нам залетів осколок в раму, навіть вікна цілі були, дякую Богу за це. Але ми не можемо повернутися до своїх осель.
Практично всі наші друзі й родичі лишилися в Маріуполі, ми їх не змогли з собою забрати, тому що вони усі в різних районах. У нас на збори було п’ять хвилин. Я випадково надворі почула, що 16 березня буде “зелений коридор”. Приходжу і кажу: “Ми їдемо”. І рішення, ухвалене за ці кілька хвилин, змінило подальший хід нашого життя.
Ми поїхали не так, як було потрібно — через Бердянськ, Токмак, а наче у хороші часи — через Запоріжжя. Ми проїхали усіх росіян, кожен кілометр нас перевіряли. Ми переживали. На щастя, на той момент чоловіків ще не роздягали.
Ми їдемо в Запоріжжя і на якомусь із блокпостів я питаю: “А там хоч світло і вода є?” А нам кажуть: “Ні, там не набагато краще, ніж в Маріуполі”. Я думаю: “Куди ж ми їдемо?”
Коли ми побачили перший український блокпост, наше щастя неможливо було передати словами! Я таких емоцій давно не переживала!
В готелі ми помилися, я вперше за три тижні вимила голову, наче в інший світ потрапили.
В Маріуполі люди з різними настроями жили, але за себе я можу сказати, що наша родина хоче жити лише в Україні. І я впевнена, щойно буде наша перемога, його відбудують і ми повернемося!
***
Нагадаємо, Маріуполь є одним із найбільш зруйнованих міст Донеччини. За словами міського голови Вадима Бойченка, відбудова міста обійдеться у понад 14 млрд доларів та займе 7-10 років. В місті гуманітарна катастрофа, люди виживають без елементарних благ.
Читайте також:
59Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
