22 січня відзначають День Соборності України. Це державне свято на честь об’єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки у соборну Україну, яке відбулось у 1919 році. Ми зібрали історії українців зі сходу й заходу, аби розповісти, як регіони єднаються та підтримують один одного під час відкритого російського вторгнення.
“Усі чомусь впевнені, що ми працюємо тільки для маріупольців, але я кожного разу пояснюю, що ми раді бачити людей з інших регіонів України, місцевих”, — каже співзасновниця маріупольського вільного простору “Халабуда” Людмила Чичера. Восени 2022 року “Халабуда” відновила роботу в Черкасах. Там волонтери відкрили майстерню з ремонту дронів і долучилися до розвитку місцевої громади.
У Маріуполі “Халабуда” була коворкінгом, місцем освітніх та бізнес-проєктів тощо. З 24 лютого тут у центрі міста запрацював волонтерський центр. Хтось вивозив людей з бомбардованого міста, хтось допомагав тим, хто лишався. Співзасновник простору, чоловік Людмили Дмитро Чичера залишався в Маріуполі допомагати землякам. 17 березня з ним зник зв’язок, і зараз чоловік має офіційний статус зниклого безвісти. Людмила разом з синами та іншими членами команди спочатку продовжувала роботу “Халабуди” у Запоріжжі. За підтримки міжнародних донорів команда почала втілювати великий проєкт інтеграції переселенців у місцеві громади. Але після загострення ситуації активісти мусили переїхати у Черкаси.
“У травні 2022 року командою ми зустрілися в Карпатах. Думали, як нам далі бути і чи бути “Халабуді” загалом. Ухвалили рішення, що після її історії, після зробленого, ми не маємо просто права все звести нанівець”, — коментує Вільному радіо Людмила рішення відновити роботу простору.
Крім ремонту дронів, разом з місцевою міськрадою “халабудівці” проводили благодійний фестиваль вареників, де збирали гроші на запчастини. А ще запустили заняття з урбаністики для підлітків у Черкасах. “Халабудівці” хочуть і надалі впроваджувати проєкти, які будуть корисні Черкаській громаді. Пріоритетною темою для волонтерів є допомога родинам військовослужбовців, проте спочатку вони планують сфокусуватися на відновленні команди.
А ще найближчим часом на “Халабуду” чекає перереєстрація. Зараз команда думає, як переназвати юридичну організацію, і готується до того, що її доведеться реєструвати вже в Черкасах.
“Ми довгий час трималися за те, що ми маріупольці. Для нас принципово, щоб у всіх документах звучало саме це, але тепер, як не дивно, це заважає роботі з грантовими заявками. Багато міжнародних донорів не готові співпрацювати з організаціями, які зареєстровані на тимчасово окупованих територіях України”, — ділиться співрозмовниця.
Та попри майбутню перереєстрацію “Халабуда” залишається маріупольським простором, на чому її члени наголошуватимуть і надалі.
Повну історію волонтерської команди читайте тут:
Священник Макарій Дядюсь родом із Луцька, у 2014 році чоловік став військовим капеланом. Та підтримувати побратимів доводилось не лише духовно: чоловік разом з бійцями вивозив з передової поранених та загиблих, брав участь у боях за Дебальцеве.
“Почався бій, все свистіло, все вибухало. Я не міг зрозуміти, що відбувається, бо я не бачив ворога. Коли вийшли з бою, я довго про це роздумував, не міг зрозуміти. А потім зрозумів суть: це не моє. Я взявся за те, що не потрібно. І попросив командира, щоб я більше не брав у цьому участь, бо я просто можу наробити горя. Дійшов до думки, що Господь закрив мені очі, щоб не бачити ворога, щоб я нікого не вбив.
Я розумію, що не функція капелана воювати, функція капелана — підтримати. Але, на мою думку, капелан не повинен боятися в разі чого взяти до рук зброю”, — розповідав Макарій Дядюсь в інтерв’ю Вільному радіо.
Згодом Макарій залишив військову службу та опікувався храмом у Волновасі. А з початку відкритого вторгнення повернувся у військо й очолив підрозділ розвідників. Після — повернувся до капеланського служіння. А у 2022 році священник пішов у тероборону і став розвідником. Його підрозділ евакуював цивільних із Волновахи, Вугледара, Старомлинівки.
У квітні Макарій Дядюсь дістав поранення.
“Війна навчила істини: життя — воно зараз і тут. Треба вміти жити його у будь-яку хвилину. Твої рідні, друзі, побратими — найближчі люди, і треба намагатися не псувати з ними зв’язок, а цінувати його і берегти. І уникати токсичних людей. А ще війна навчила “обіймашок”. Вони дійсно бадьорять і прикольні, якось дійсно ти відчуваєш, коли людина робить це з щирим серцем”.
Дуже часто доводиться відповідати, чому Бог допустив цю війну. Спочатку треба було відповісти самому собі. І відповідь мені прийшла така: ми ж молилися, просили Бога, щоб наша країна змінилася на краще. А щоб щось побудувати нове, треба старе зруйнувати. От і відбувається руйнування старого під основу”, — розповідає чоловік.
Після перемоги Макарій Дядюсь мріє повернутися у Волноваху й відновити місцевий храм.
З місця на ринку до трьох власних магазинів одягу — такий шлях пройшла Ганна Павленкова з Бахмута. Вона розвивала бізнес разом із чоловіком понад 10 років. Відкрита війна знищила справу її життя, однак бахмутянка змогла почати все з нуля на заході України.
Ганна за освітою психологиня та фахівчиня з обліку й аудиту. Але ще з дитинства хотіла пов’язати своє життя з продажем одягу.
“Я одягала ляльок і продавала їх у дворі — розкроїла мамину тканинку й робила сукні. У мене їх купляли на ура, але потім “бізнес” припинився, коли мама дізналася, що її тканина пішла зовсім не туди, куди вона планувала. Починали нашу справу у 2010 році — це був малесенький контейнер на ринку. Потім ми відкрили магазин у своєму приміщенні в Бахмуті. Пізніше з’явився ще один у нашому місті та в Костянтинівці. Ми напрацювали велику клієнтську базу. Нас любили. Магазин у Костянтинівці ми закрили на ремонт напередодні вторгнення. А у Бахмуті на початку повномасштабної війни ще працювали”, — згадує підприємиця в інтерв’ю Вільному радіо.
У Бахмуті родина Ганни втратила житло та бізнес. Але чоловіку підприємиці вдалося вчасно вивезти частину обладнання та одяг із їхніх магазинів. Це допомогло швидше почати працювати у Тернополі. А ще Ганна веде сторінку магазину в інстаграмі, тому замовлення відправляють і поштою.
“Не було жодних проблем з пошуком приміщення. Їх дуже багато, тому що тоді були порожні магазини — майже всі повиїжджали. Але дуже важко працювати на оренді, ми звикли до свого приміщення. З постачальником теж проблем немає, їх зараз купа. Коштів, звісно, не вистачало, ми звикли зовсім до іншого, але в нас величезний досвід за плечима, тому було трошки легше”, — каже бахмутянка.
За її словами, найскладніше у відновленні своєї справи — це подолати страх.
“Починати, звісно, страшно. Але я повинна була спробувати, бо для мене це справа всього життя. Це як дитина — я не могла кинути свою дитину. Я не уявляла, як я буду жити без своєї роботи. Я б порадила іншим, хто стоїть перед вибором починати чи ні, робити те, що підкаже серце”, — радить підприємиця.
Художник із Горлівки Петро Антип з початку російської агресії у 2014 році переїхав до Києва. Тепер нову майстерню Петро облаштовує на Закарпатті. Там планує взятися за мистецький проєкт “Подорож в себе” або “Мандри в себе”. За допомогою скульптури, живопису та графіки він досліджуватиме, що таке людина.
Найвідоміша картина заслуженого художника України — “Космогонія”. “У картині людина в центрі, а навколо — енергія: світла і темна”, — такий сенс вклав Петро у свою роботу. Полотно, над яким митець працював два роки, складається з понад 500 частин. Автор ідеї Віктор Корсак — фундатор Музею сучасного українського мистецтва Корсаків — запропонував Антипу створити грандіозне полотно, яке зможе стати найбільшим у світі. Й так у просторі музею Петро Антип почав писати свій витвір. Його площа — дві тисячі квадратних метрів.
Перш ніж почати роботу над картиною, Петро Антип розробив її ескіз.
“Фактично, рішення було на 90% продумане в голові — всі концепції, композиція. Але під час роботи були й корективи”, — розповідає митець Вільному радіо.
В основу роботи він вклав зображення різних культур та їхній розвиток протягом усього існування людства. А ще — баланс добра і зла у всесвіті. На полотні Антипа перетинаються міфи, енергія Всесвіту і знаки Зодіаку.
“У картині людина в центрі, а навколо — енергія: світла і темна. Є створення Землі, є [Великий] вибух, і все це поділено на дев’ять розділів”, — пояснює художник.
Готове полотно вийшло 10 метрів заввишки та 200 метрів завширшки. Наприкінці вересня під час відкриття “Космогонії” у луцькому музеї представник Національного реєстру рекордів України офіційно зафіксував новий рекорд у категорії “Найбільша площа картини”.
Андрій Полухін родом із Києва, у 22 роки був учасником Революції Гідності. У 2014-му вирішив їхати в Донецьку область як капелан. Спочатку побував у звільнених Слов’янську та Краматорську. Через деякий час Андрій замислився над поїздкою в Донецький аеропорт, за який на той момент уже тривали бої.
“У мене був знайомий капелан, який запитав, чи не знаю я когось, хто міг би поїхати на ротацію в Донецький аеропорт. Туди були потрібні люди. Я сказав, що можу поїхати. За два тижні я зібрав необхідне і був готовий виїжджати. Це 14 січня 2015 року. Вже сьогодні ясно, що я поїхав туди, коли був останній тиждень оборони ДАПу. В самому аеропорті я пробув неповних 5 днів”, — пригадує бої за Донецький аеропорт Андрій.
В ДАПі Андрій дістав поранення, чоловіка евакуювали 18 січня. Згодом він брав участь у боях за Широкине та Піски.
Між ротаціями Андрій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою, теж активісткою. Замість великої весільної подорожі молода сім’я вирішила переїхати з Києва у Світлодарськ. Андрію та Олі запропонували працювати з молоддю в одній із громадських організацій.
“В першу чергу ми взялися у Світлодарську за організацію різних заходів для молоді. Потім почали спілкуватися з місцевою владою, бо нам не подобалося, як працює сама структура. Чесно скажу, це не найприємніший досвід. Пам’ятаю, нам виділили приміщення на 9 поверсі для проведення заходів. Ліфт, звісно ж, не працював, тому ми не могли запросити туди людей з інвалідністю чи старшого віку. Це стало поштовхом до того, аби розібратися, чому все так “працює”, — розповідає Андрій.
Вони з дружиною згуртували осередок небайдужої молоді у Світлодарську. Команда брала участь у багатьох проєктах для активної молоді з прифронтових територій. Основною метою було налаштувати діалог між владою та громадським сектором, аби разом розв’язувати проблеми міста. В підсумку команді вдалося напрацювати рекомендації щодо роботи місцевої влади.
З початку повномасштабного вторгнення чоловік долучився до війська, зараз він — військовий 24-ї ОМБр.
“Мене взяли майже одразу, бо я мав досвід участі в бойових діях. Моя дорога знову повела на Донеччину. Зараз я служу у 24-й ОМБр імені Короля Данила, працюю в пресслужбі. Наша бригада стоїть у Часовому Ярі. Колись я звідти за 30 хвилин міг доїхати додому у Світлодарськ. Пам’ятаю досі кожен метр цієї дороги. Дуже боляче усвідомлювати, що Попасна і Бахмут, де я дуже часто бував, зруйновані та окуповані. Мені здається, міста, куди прийшов “рускій мір”, на років 20 відкотилися назад у розвитку”, — говорить військовий.
Зараз Андрію 33. Останні 10 років він тісно пов’язаний з війною та Донеччиною. Для більшості він — Андрій зі Світлодарська, який дуже хоче повернути місто, що стало рідним.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про трьох підприємиць із Бахмута, які знайшли себе на новому місці й розпочали нові бізнеси в евакуації.