Цими вихідними в українському Нью-Йорку вперше провели літературний фестиваль. Історикиня та літераторка з Донецька Олена Стяжкіна розповіла, як українці сходу боролися за свою землю та як за кілька десятиліть у колишньому степу з’явилися ролс-ройси, скляні будинки та “космічні” індустріальні краєвиди.
Ми побували на лекції та занотували найголовніше. Усі цитати курсивом — пряма мова Олени Стяжкіної.
“Ми не маємо називати себе Донбасом. Ми не маємо дозволяти іншим називати себе Донбасом. Це дуже небезпечна та неправдива історія, тому що насправді Донбас — це історія геологічна, географічна. Це історія про корисні копалини, а не про людей і не про регіон. Донеччина й Луганщина заслуговують на те, щоб наші журналісти, щоб ми самі не шкодували літер. Зручно нам писати “Війна на Донбасі”? Але це неправда, війна у нас йде скрізь в Україні. Тому не шкодуймо літер і говорімо про нас як про Донеччину й Луганщину”.
Ці дві області не лише дуже різняться одна від одної, а є й дуже різними всередині, зазначає Олена Стяжкіна.
“Місто Краматорськ не є містом шахтарів, і місто Костянтинівка — це місто, де роблять скло. А смт Нью-Йорк — це фенольне містечко. Це різні історії, і ми заслуговуємо на те, щоб їх бачили”.
Для довідки:Олена Стяжкіна народилась у 1968 році у Донецьку. Українська письменниця, публіцистка, докторка історичних наук, професорка історії. Старша наукова співробітниця відділу історії України другої половини XX століття Інституту історії України НАН України, у минулому професорка кафедри історії слов’ян Донецького національного університету імені Василя Стуса. Засновниця громадського руху “Деокупація. Повернення. Освіта”.
2. Донеччина й Луганщина це споконвічно українські землі, і українці за неї боролися — більше, ніж показували у СРСР. За публічно покараними борцями за Україну стояли великі кола людей.
“Тут були перші козацькі зимівники, тут були українські села — допоки не стався перший голод 1920-х років і потім страшний Голодомор”.
Тут теж був потужний рух зі становлення й захисту Української Народної Республіки. У борців були тачанки, кулемети та зброя. Серед славетних полковників та хорунжих УНР було чимало вихідців з Донеччини.
“Шахтарська дивізія придушувала більшовицьке повстання в Києві на “Арсеналі”, дуже успішно це зробила”.
Про це можна прочитати в книзі “Українська революція на Донеччині”.
Селянські повстання, які радянські історики називали або “анархізмом”, або “бандитськими вилазками”, концентрувалися на півночі обох регіонів — там були ліси, де вони могли сховатись.
“Коли ми подивимось на масштаб цих повстань, то схід України перевищував кількість повстанців Харківської, Чернігівської, Черкаської й Запорізької областей разом взятих — поступався тільки Київській губернії. Такий собі “бандитський рух”.
Серед українських дисидентів 1950-80-х років східняків не менше, ніж з інших регіонів країни. І вони представляли масштабне коло людей, тому що “не може людина зростати на асфальті”.
“І коли вона зростає українцем, абсолютно очевидно, що в дитинстві їй було про що говорити та було з ким про це мріяти, сперечатись, зберігати мову. Звісно, йдеться не про широкі спільноти, але малі спільноти точно були, у Василя Стуса наприклад. Це говорить про однодумців”.
3. Серед мешканців сходу є безліч справжніх героїв. Про декого з них ми навіть не знаємо.
Показова, але мало відома історія про Єлизавету Бірюкову з Маріуполя. На початку окупації вона пішла працювати на захоплений нацистами рибний комбінат, який виготовляв консерви для Вермахту. Її засудили на 25 років за співпрацю з ворогом. Але за неї почали заступатися люди — листами про те, що вона не зрадниця й врятувала щонайменше 150 людей.
“Вони писали: “Наш рыбокомбинат превратился в лагерь спасения”. Що вона робила? Те саме, що робив Шиндлер: їхала до ув’язнених радянських військовополонених і говорила, що їй конче необхідно взяти цих людей на роботу. Вона укривала єврейський дітей, брала слабких на роботу, відносила свою їжу, наказувала варити риб’ячі голови, щоб годувати військовополонених. 150 мінімум — список Шиндлера. Красуня — українська, європейська”.
Лекторка додає: люди добилися звільнення цієї жінки з радянських таборів: вона вийшла звідти за 5 років. Жінка все життя боролася за те, щоб зняти цю судимість та домоглася реабілітації лише у 1992-му. Пів року потому вона померла.
4. Футбол, залізниця, телеграф. Як розвивались Донеччина та Луганщина при європейцях на рубежі 19-20 століть
Письменниця пропонує спочатку уявити на околиці села селянина з Донеччини у безкрайому степу. А потім — уявити за кілька десятиліть індустріальні пейзажі на тій самій місцевості.
“Він бачить те, що ми зараз назвали б космічним кораблем, висадкою інопланетян. Він бачить оце”:
Цей “космічний корабель” став місцем роботи цієї людини та місцем його життя. Він, вчорашній селянин, долучається до зовсім іншого світу”.
Письменниця показує світлину з будинками у Юзівці з великими скляними верандами, які почали там будувати з приходом валійців. На цих світлинах немає високих парканів.
“А це означає, що люди, які тут будували свої красиві скляні будинки, дивились у вікна. Не в паркан свій, відгороджуючись від інших, а вікна у той світ, який вони створювали. Я зараз не хочу сказати, що всі капіталісти класні. Але вони приїхали сюди, щоб тут жити, а не щоб експлуатувати нещадно. Вони хотіли, щоб в їхнє віконце потрапляло красиве, безпечне, корисне, прагматично комфортне”.
З європейцями на Донеччині почали розвиватися суспільні інституції. Наприклад, пожежна команда у Юзівці.
“Вона формувалась серед місцевого населення та була волонтерська. Мужикам давали “податкову знижку” або виділяли землю, і за це вони мали тримати у себе знаряддя для пожежної роботи. Вони самі розподіляли хто та що буде в себе тримати: хтось діжки, хтось шланги, хтось коней. Від заводу їм давали захисну форму. Ці люди тренувались, і водночас працювали або робітниками, або інженерами. Тобто вони отримували зарплатню в іншому місці”.
За цим принципом нині працюють пожежні команди Баварії або Нідерландів.
Почало змінюватись дозвілля місцевих, які працювали на європейських промисловців.
“Розчистили ставки, в яких зробили човники. Для селянина, який живе тяжкою цілодобовою працею, ставок і відпочинок були відкриттям. Відпочивати поруч з тим, хто твій начальник — це була така “страшна новина”, але з іншого боку насолода. Люди побачили себе іншими — такими, що мають право на відпочинок. А потім вони стали й вимагати відпочинку. Так розвивається соціальна, а потім і політична думка”.
Тут виникає футбол. Спочатку англійці та представники інших країн грають самі, потім виникають “дикі” команди з місцевих, а потім вони починають обмінюватися гравцями. (Як нині грають за різні національні команди легіонери з різних країн).
“Зрештою, з абсолютно прагматичних міркувань. Якщо не футбол, то бійка. Якщо не гра, то алкоголь. Якщо не дозвіллєва зайнятість, то смерті”.
Наприкінці 19 століття будують залізничну мережу, з’явилися товарні та пасажирські перевезення.
“Це дозволило людям побачити Харків, Катеринослав чи поїхати за кордон. Бахмутське купецтво їздило до Франції на виставки, привозило собі Ролс-ройс. Був такий купець-ділок Французов з Бахмута, він купив ролс-ройс та їздив вулицями Бахмута. За ним бігали собаки та діти, але йому це подобалось”.
На рубежі 19-20 століть на Донеччині з’являються поштові та телеграфні відділення. Хвилина розмов з Парижем коштувала на телефонній станції 1 рубль.
“Вони були потрібні, аби швидко домовитись про кредит, перевезення. Це означало, що Донеччина припинила бути богом забутою дірою. Вона стала такою самою, якою була нестолична місцина у французів чи німців”.
З’являється попит на книжки, поштові листівки та фотографії.
5. “Якщо ми можемо говорити, що наша українська історія вкрадена (бо закриті були архіви, заборонено було говорити, пам’ятати — хіба що пісень не було заборонено співати), то історія нашої Європи тут зрештою втрачена й нами самими”
Деякі люди, рятуючись від більшовиків, поїхали за кордон. Але не всі. Наприклад, син Вікентія Штерцера, який збудував у Часів Ярі завод вогнетривів, залишився при СРСР.
“Його син Франц залишився тут при “своєму” заводі, яким він би володів, головним інженером і жив з дружиною у бараку. А у 1937-му його розстріляли. І коли я читаю, то думаю “Чому він залишився? Через надію, що більшовизм ненадовго чи щось більше? Чи така любов, яка не відпустила його додому”.
“На жаль, ми взяли за точку відліку смерть, руйнацію, подвиг шахтаря, який “в шахту спускається, значить з жизнью прощаєтся”. Якщо шахтар це подвиг, то ніхто не буде думати, як там працювати безпечно, бо навіщо?”
Наше європейське минуле — це наше європейське майбутнє, резюмує лекторка.
“Україна вболіває за своїх, тому ми всі тут. До зустрічі в українському Донецьку”, — каже на завершення Олена Стяжкіна.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
