День захисників і захисниць: дві історії українських військових про бойовий шлях та друзів на війні
14 жовтня відзначають День захисників та захисниць України. Свято започаткували ще 2014 року, але після початку повномасштабної війни воно стало ще актуальнішим. Ми поговорили з військовою та військовим Збройних сил України про їхнє рішення піти на фронт, враження від першого бою та справжніх побратимів і посестер.
Старша сержантка Наталка Борисовська з 2009 року служить в українському війську. Свій перший контракт із ЗСУ вона підписала у 20 років. За цей час вона була діловодом, служила у повітряних силах, командувала відділенням розвідки та навіть сама брала участь у кількох розвідувальних операціях. Дівчина каже: поки в країні триває війна, бути цивільною їй не до душі. Далі — розповідь Наталки про її бойовий шлях від першої особи.
“В першу чергу роблю це для себе та свого майбутнього”
Важко сказати, чому я вирішила стати військовою. Можливо, на мене вплинув фільм, не український, російський, на жаль. Називався він “Грозові ворота”. Ми з татом дивилися його у бабусі на Хмельниччині, і якось заговорили про те, чи може бути війна в Україні. Він тоді відповів: “Не може, а буде”. Це був 2009 рік. І я тоді, як приїхала додому до Києва, пішла до військкомату.
Інколи дається в знаки вигорання. Виникають думки, що “у мене життя проходить” — за великим рахунком 9 років життя просто пішли в нікуди, без сім’ї та дітей. Думається: “А чим я гірша, хочеться звичайне життя мати”. Але потім приходиш до тями й розумієш, що ти в першу чергу це робиш для себе для свого майбутнього — і тримаємося на плаву далі.
За час війни на сході України я була у Краматорську, Дебальцевому, Вуглегірську, Зайцевому, Майорську, Карлівці. Коли почалася повномасштабна війна, головнокомандувач своїм розпорядженням нас під Київ кинув. Звідти ми повернулися в Бахмут. Десь 13 серпня ми з Бахмута виїхали, і зараз на Миколаївсько-Херсонському напрямку стоїмо зі своїм взводом.
Відчуття, що почнеться повномасштабна війна, було. Я розуміла, що вона неминуча, коли аналізувала все, що тоді відбувалося. Тож і батьки, і друзі теж були підготовлені до цього всього — інструктаж я для них провела.
24 лютого я зустріла в Карлівці, у Донецькій області. Перше, що я на той момент зробила — почала телефонувати. Без істерики, без паніки. Намагалася заспокоїти своїх рідних. Казала, що треба робити, куди бігти. Не хочеться казати, що на щастя, але вони вже були підготовлені — дев’ятий рік іде війна, і ти майже кожен день про це спілкуєшся.
“Всі ми в армії однієї статі, але не всім жінкам підійде чоловічий бронежилет”
З упередженим ставленням до себе я не стикалася — прямо так, щоб конкретно та в агресивній формі. Можливо, жартома — тоді я так само відповідаю жартами. Але у мене взагалі за всі роки ніколи не було проблем ні з командирами, ні з якимось упередженим ставленням до себе. Сприйняття жінки в будь-якій професії — це скоріше людський фактор, аніж щось професійне.
Звісно, в мене є знайомі, які з цим зіштовхувалися. Були моменти, коли я захищала своїх дівчат, ходила чи дзвонила розбиратися. Але здебільшого оце упереджене ставлення виникає з найкращих спонукань, бо чоловіки ставляться до жінок-військових, як до рідних сестер. Думаю, це адекватна реакція чоловіка, коли він каже: “Так, те не тягай, туди не йди, те не бери — це може бути небезпечно”.
Щодо забезпечення жінок в армії — зараз форму та бронежилети наче мають розробляти для жінок окремо, і це насправді дуже круто. Бо головна проблема зараз у тому, що інструкція з виготовлення будь-якої амуніції не мінялася з радянських часів. Тож вся екіпіровка йде під чоловіка. Я, звісно, завжди кажу, що всі ми в армії однієї статі, але у жінок все ж інша анатомія, і чоловічий бронежилет не завжди може підійти. Чоловіча білизна нам теж трішечки не підходить. Але цю проблему вирішують, шкода тільки, що силами волонтерів, а не Міністерства оборони.
“Коли у людини немає страху — це дуже погано”
Вперше під обстрілом людина відчуває розгубленість. Так було і в мене: в перші хвилини я взагалі нічого не розуміла. Думала, що “воно не може сюди прилетіти”, відчувала якусь нереальність. Наче ти в якомусь фільмі та дивишся його у 3D. А потім вже до тебе приходить усвідомлення, що коїться насправді. Ти приходиш до тями, починаєш згадувати все, що вмієш — і в бій.
Страх виникає вже пізніше. Це адекватна реакція. Коли у людини немає страху — це дуже погано. Це означає, що найближчим часом при більш масивному обстрілі людина може стати “двісті” (загинути, — ред.). Бо вона не підготовлена морально, не розуміє справжність того, що відбувається. Не спрацьовує інстинкт самозбереження.
“Ти можеш просто сісти біля нього, помовчати, а він буде розуміти, про що ти мовчиш”
З усіх друзів, які були до війни, в мене залишилась тільки одна подруга. Всі мої близькі друзі зараз — з кола військових або волонтерів. Ти повністю переоцінюєш своє життя, в тебе кардинально змінюються цінності — і такі люди тягнуться до тебе, а ти тягнешся до таких людей.
Насправді військовому з військовим комфортніше. Тому що ти можеш просто сісти біля нього, помовчати, а він буде розуміти, про що ти мовчиш. Не хочу наговорювати на цивільних, але коли людина починає тебе розпитувати: “А що там? А як там? А там страшно? А ти стріляла? А ти вбивала?” — це все в такий стопор тебе вкидає. Військова людина таких некоректних запитань ставити не стане. Або ж знає, як коректно це спитати.
Я на собі відчула, що таке “побратим” чи “посестра” — це не просто красиве слово, пафосне, яким дуже люблять маніпулювати. Це явище насправді існує, і це дуже круто. При цьому як серед побратимів, так і серед посестер є кардинально різні люди.
“Допоки у нас буде щось російське, частина Росії завжди буде в Україні”
Якщо казати про перемогу України у військовому сенсі, то нам потрібна зброя та фізичний ресурс, люди. Тому що, на жаль, ми закінчуємося. Як би ми класно не вчилися до цього воювати, у нас 9 років була “репетиція”, грубо кажучи.
А до цілковитої перемоги над Росією нам ще дуже й дуже далеко. Я не хочу торкатися мовного питання, просто скажу, що допоки у нас буде щось російське — частина Росії завжди буде в Україні. І частина України завжди буде окупована — чи то фізично, чи то культурно.
Я сама російськомовна, перейшла на українську після початку повномасштабної війни. Тому не розумію людей, які захищають щось російське в той самий момент, коли російська ракета летить у твоє місто. Перемога має бути набагато глибшою, ніж просто на папері чи на полі бою.
“Я не люблю, коли з мене ліплять героя”
Коли мене називають героєм, на мене покладають якісь незрозумілі обов’язки. Люди, які мене так назвали, намагаються від мене щось взяти. Тому я не люблю, коли з мене ліплять героя.
Свого часу я зіштовхнулася з такою ситуацією: я аполітична, але так сталося, що Зеленський запросив мене на Новий рік (на зйомки новорічного звернення президента, — ред.). До цього я була “героєм”, мною пишалися, “дівчинка молодець, воює”, п’яте-десяте, а як вийшло звернення — мені почали бажати смерті. Волонтери, звичайні українці бажали мені смерті. Коли ти не виправдовуєш політичні погляди людини, яка назвала тебе героєм за своїми якимись мірками — ти стаєш ворогом.
“Бажаю побратимам і посестрам залишатися героями для своїх найближчих людей”
Захисникам та захисницям України я бажаю попри все йди за своїм вектором. Менше звертати увагу на те, що відбувається на спокійнішій території. Я хочу побажати своїм побратимам і посестрам, щоб вони залишалися героями для своїх найближчих і люблячих людей попри те, що коїться в нашій країні та серед людей. Ну і скорішої перемоги та повернення додому, аби могли обійняти найулюбленіше серце — маму, тата, дітей.
Своєю історією з нашими журналістами поділився також Єгор Мороз — журналіст і редактор з Дніпра. З початку літа чоловік став до зброї та встиг взяти участь в обороні Ізюма, Соледара та Бахмута. Нині Єгор завершив лікування в одному з госпіталів України й готується повернутися до побратимів на лінію фронту. Далі — пряма мова військового.
“Робота допомогла відкинути думки про війну”
До лав ЗСУ я долучився у травні, а до цього працював журналістом та редактором сайту “Інформатор” у Дніпрі.
24 лютого мене розбудила дівчина зі словами, що розпочалася війна. Спочатку я в це не повірив, але рівно до того моменту, коли пролунав дуже потужний вибух неподалік від нашого будинку — ми живемо поруч з військовою частиною. Стріляли в нашу систему ППО.
Ми з колегами вирішили, що маємо працювати 24/7 хоча б перший час, бо потрібно було терміново давати інформацію щодо евакуації та обстрілів. В нашому офісі запрацював волонтерський центр, де ми збирали все необхідне для військових. Тоді ми допомагали і теробороні, і ЗСУ. Паніки не було, робота допомогла відкинути думки про війну.
“Я усвідомлював, що роблю щось незвичне та дуже потрібне”
Згодом я відчув, що можу зробити для країни більше, та долучився до Збройних сил. Вперше з окупантами я зіткнувся у червні під Ізюмом, де наша 93-тя бригада вже кілька місяців тримала оборону. Нам протистояла якась мотострілецька бригада та 64-та бригада, які творила звірства в Бучі.
З одного боку, я відчував ентузіазм, такий патріотичний порив. З іншого боку, коли по нас почали бити міномети, артилерія, “Гради”, “Урагани”, то було страшно. Але побратими дуже допомогли: навчали розпізнавати небезпеку по звуку та ховатися, вчили відстежувати противника, користуватися тепловізором та різними видами озброєння. І таке розуміння, що тебе постійно підтримують, змушувало бути більш спокійним та стриманим.
Можна сказати, що до служби я поставився наче до нового виду роботи, але при цьому усвідомлював, що роблю щось незвичне та дуже потрібне — захищаю країну.
“Ми тримали оборону між Соледаром та Бахмутом”
Одразу після Ізюма, в перших числах серпня, ми вирушили на оборону Бахмута. Нас перекинули під Соледар, і там ми вели бої з т.з. “ЛНРівцями”, “вагнерівцями”, чеченцями та російськими регулярними частинами.
Ми тримали оборону в районі терикона, гіпсового заводу між Соледаром та Бахмутом. У нас був прекрасний огляд на всі 360 градусів, тож ми чули та бачили, звідки наближається техніка ворога та направляли вогонь нашої артилерії. Але нам там було дуже важко. Ми витримували танкові атаки, обстріли з артилерії та авіації, удари ракет. У нас були втрати, були дуже екстремальні ситуації. Нас дистанційно мінували.
На жаль, зараз під тиском окупантів ці позиції переходять з одних рук до інших. Але наші бійці дуже міцно тримаються.
“З побратимами хоч у вогонь — хоча й вогонь уже був”
Серед побратимів я зустрів багато надійних друзів. Можливо, вони дещо грубі, але я повністю їм довіряю. З ними хоч у вогонь — хоча й вогонь уже був. Будемо берегти один одного, як берегли останні місяці.
На жаль, одного товариша я вже втратив. Його звали Данило, славний хлопець. Йому було лише 23 роки, він був наймолодшим у нашому взводі. Він жив у сусідньому бліндажі. Ми перетиналися майже кожен день, спілкувалися. Але його вбив ворожий снайпер.
Днями я маю повернутися до своїх побратимів. Зараз я після лікування в Черкасах — в мене, на жаль, були пошкоджені коліна та була контузія. Але я вже повернувся в частину та готуюсь до відправки назад. Мені вже командир телефонував та казав: “Єгоре, повертайся, ти потрібен”. Бо, окрім того, що я гранатометник, я ще володію навичками надання першої допомоги.
“Хочу просто забути про росіян, наче їх немає”
Я дуже довго вірив, що є “хороші руські”. Сподівався, що коли розпочнеться відкрита війна, вони негативно до неї поставляться. Я думав: “Ще місяць — і почнеться бунт, революція, виступи”. Але цього не сталося. Я побачив, що це боягузливий народ, не готовий відповідати за себе, за свої вчинки. Вони щиро ненавидять нашу країну. Я повністю зневірився, що там є хороші люди. Коли по наших містах влучають ракети, і вони цьому радіють — це жесть.
Я не бажаю зла мирному населенню Росії, не бажаю їм таких “прильотів”, як були у нас по Запоріжжю. Не бажаю їм Бучі та того жаху, який перенесли наші люди. Я бажаю, аби цей народ взагалі не був нашими сусідами. Хочу просто забути про росіян, наче їх немає.
“Воює весь народ”
Цього дня мені хочеться привітати не тільки військових, а й весь народ України. Бо за весь цей час я побачив багато захисників: це й волонтери, й ті, хто евакуює поранених з поля бою, й ті, хто донатить — наші люди дійсно донатять дуже багато, їм за це велика дяка, й лікарі — вони працюють просто на знос, особливо у прифронтових містах.
Я бачив, як працюють лікарі в Дружківці, Часів Ярі, Бахмуті — це просто справжні герої, не менші, аніж ті, хто сидить в окопах. З Днем захисника можна привітати навіть тих, хто просто працює та чесно сплачує податки — адже без надійного тилу, без підтримки ми б не витримали. Тому з Днем захисника вітаю всіх, бо воює весь народ.
***
Війна — це не тільки наступальна зброя. Тилове забезпечення військових іноді називають навіть важливішим. Ми зібрали інформацію про західну техніку тилового забезпечення, яка підтримує ЗСУ на фронті.
Читайте також:
209Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
