Видатному мовознавцю та правозахиснику з Донеччини Олексі Тихому могло б виповнитись 97, якби його не засудила та не закатувала у таборах радянська влада.
Серед тих, хто самовіддано боровся проти мовних утисків у зрадянщеній Україні, був уродженець хутору Їжівка біля Дружківки Олекса Тихий. Нині його іменем названий найдовший проспект у Європі: близько 60 кілометрів траси через міста Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ та Слов’янськ мають спільну назву — проспект імені Олекси Тихого.
Але так було не завжди. У січні 1972-го, тобто пів століття тому, Олекса Тихий написав статтю “Роздуми про мову та культуру в Донецькій області”. Він надіслав її до редакції газети «Радянська Донеччина». Ця стаття — як “діагностичний замір” тогочасної мовної політики СРСР на українському сході. Про це Вільному радіо розповідає його син, Володимир Тихий.
Просимо його розповісти ким був його батько, коли писав цю статтю, та в яких умовах це відбувалось.
“Корінний мешканець — з хутора Їжівка (Костянтинівського району, — ред.) Освічена людина — він заочно закінчив філософський факультет Московського університету, педагогіка. І власне все, що він писав, він писав з розрахунком на вчителів, що це їм буде потрібно”, — розповідає Володимир Тихий.
Пів століття тому уродженець Донеччини, вчитель з Дружківки “бив у набат”, написавши у своїй статті таке:
“Сьогодні українська мова в Донецькій області є другорядною, нижчою, необов’язковою для вивчення, приреченою на злиття. Але вона ще звучить по радіо, телевізору, в кіножурналах, в піснях під час випивок. Теперішнє ж покоління вчилося в українських школах, знає українську мову, тільки не говорить нею, бо дехто (може один із 100 чоловік) не вчив, не знає її. А що ж буде через 20-30 літ? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мову, в школі вивчають українську, як іноземну? Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: «Національність — совєцький, українського проісхождєнія, родной язик — донбаскій»?”, — писав дисидент.
Тож ким був автор цих безкомпромісних рядків?
Олекса Тихий народився 27 січня 1927 року.
У 1948-му його вперше засудив військовий трибунал Сталінської (а нині Донецької) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі. Але військовий трибунал міністерства внутрішніх справ замінив покарання на умовне.
З 1950 року Олексій Іванович працював у школах Запорізької та Донецької областей, викладав біологію, історію. З 1954 року він працює вчителем історії у рідному селі.
У лютому 1956 його вперше заарештували — за лист, який він надіслав до ЦК КПРС з протестом проти введення радянських військ в Угорщину. За рік, навесні 1957-го на закритому засіданні Сталінського обласного суду у нинішньому Донецьку його засудили на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав “за антирадянську агітацію та пропаганду”. Покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубравлагу.
Після звільнення 15 лютого 1964 Олекса Тихий вже не міг влаштуватися на роботу за фахом, тож працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником.
“Він тоді працював дефектоскопістом у Слов’янському відділі тресту “Укренергомонтаж”, перевіряв якість зварювальних швів”, — згадує син дисидента.
Тож аналітична стаття Олекси Тихого про українську мову та літературу на Донеччині, яку “Радянська Донеччина” очікувано не надрукувала, побачила світ лише у 2000-х. Зокрема, у двотомнику праць дисидента “Думки про рідний Донецький край”, надрукованому у 2012-му в Донецьку.
“Її видали за бюджетні кошти! Виділені на неї бюджетні кошти при попередньому (президентові Вікторі Ющенку, — ред.), а фактично вже був Янукович. Була дуже урочиста презентація у Донецькій філармонії. Перший том — це роботи батька, включаючи “Словник мовних покручів”. А другий том — це спогади про батька. Очевидно, вона пішла в якісь бібліотеки”, — згадує Володимир Тихий.
Олекса Тихий боровся не лише за ширше використання української мови на території України, а й за чистоту мови.
“Батько хотів, щоб мова ставала чистішою. Він думав, що якщо людям дати такий інструмент, як “Словник мовних покручів”, то вони почнуть виправлятися. Ми з ним говорили про цей словник, я йому казав, що ніхто його читати не буде”, — розповідає Володимир Тихий та на останній фразі сміється.
За спогадами Володимира Тихого, цей словник обговорювали в Донецькому інституті вдосконалення вчителів та на кафедрі української мови Донецького університету.
“Йому розказували, що це методично неправильно. Правильно — треба писати правильне слово, а тоді неправильне. А він їм пояснював: “Ну як же людина, яка говорить неправильне слово, узнає, яке до нього правильне?” (сміється, — ред.) На тому справа й заглохла: там ну все “схвачено” було, КДБ ж всюдисуще…”, — каже Володимир Тихий.
Цей словник Олекса Тихий не закінчив. Він обривається на літері “С”.
Найважливішим мовознавчим твором свого батька Володимир Тихий називає збірку “Мова — народ”. В ній — висловлювання різних, переважно великих, людей про мову, про роль та значення мови в житті народу.
“Вона набагато важливіша: люди, які роздумували на цю тему (причому люди видатні) — які вони робили висновки та рекомендації. Це велика робота — читати, закладочки (робити, — ред.), а тоді тричі передрукував”, — міркує Володимир Тихий.
Цю книгу надрукувало у 2007 році видавництво “Смолоскип”.
“Там зібрані вислови про мову, причому не тільки видатних людей, а там є й документи (КПРС, з радянської конституції тощо про мовну політику, — ред.). Єдине що я не став включати в книгу, — там був розділ “Ленін про мову”. Оскільки погоджуюсь з французським політологом, філософом Аленом Безансоном, який сказав, що принцип комунізму — це брехня. І якщо ви тільки вступили в якусь дискусію з тими, хто сповідує ці принципи, — ви програли! Для чого це сміття відтворювати у книзі?”, — розповідає упорядник цієї збірки, син дисидента.
За словами Володимира Тихого, його батько закінчив цю книгу у 1974-75 роках та адресував її вчителям. Які її тоді не прочитали. І це, на думку сина дисидента, мало наслідки, які бачимо на українському сході сьогодні.
“Там в передмові все пише: “Книжка адресується в першу чергу вам, вчителі. Того що через вас виховується наступне покоління”. Вчителі її не прочитали. Як “зняли” Шелеста, Щербицький почав масовану русифікацію. І все, і маємо Донбас такий, який він зараз є. Так що все це — причинно-наслідковий зв’язок однозначний”, — впевнений Володимир Тихий.
У 1974 Олекса Тихий написав нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», в яких виступив проти русифікації та на захист української мови. А ще за 2 роки Тихий разом з Миколою Руденком, Оксаною Мешко, Петром Григоренком, Левком Лук’яненком та іншими виступив членом-засновником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Літературна і правозахисна діяльність Тихого стали причиною його другого арешту на початку лютого 1977-го.
Радянський суд звинуватив його у «антирадянській агітації і пропаганді» та визнав його «винятково небезпечним рецидивістом». Друге заслання на 10 років у табір особливого режиму на російську північ тяжко хворий український учитель не пережив. Олекса Тихий помер 6 травня 1984 року в тюремній лікарні Пермі.
19 листопада 1989 року прах Олекси Тихого перепоховали на Байковому кладовищі у Києві поряд з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина.
А ще за рік Верховний суд УРСР скасував вироки щодо Олекси Тихого та закрив справу «за відсутністю складу злочину»…
Читайте також: