Покинуті кар’єри як місячні пейзажі, напівзруйновані промислові будівлі, терикони та провалля у Горлівці, Бахмуті, Соледарі, Торецьку, Часів Ярі, Слов’янську та інших містах. Ці фото такої, мало кому відомої Донеччини, зібрав у фотокнигу дослідник історії гірничої справи регіону Михайло Кулішов. А самі кадри він передає на зберігання у держархів, бо це вже історія — промисловість тут занепала, і на цих місцях точаться бої.
Фотографії у книзі упорядковані у розділи за видами корисних копалин: “Вугілля”, “Ртуть”, “Сіль”, “Гіпс”, “Доломіт”, “Крейда”, “Глина” та “Пісок”.
“Вугілля – це Горлівка, Донецьк, Лисичанськ. Крейда – це північ нашої області, Слов’янськ. Глина — це Часів Яр, Лисичанськ, Краматорськ. Ртуть — це Микитівка, доломіт — це Сіверськ, гіпс — це Іванград, сіль — це Бахмут та Соледар, пісок — це Лиман”, — розповідає Вільному радіо член Національної спілки краєзнавців Михайло Кулішов про фотографії зі своєї фотокниги.
Це міста та селища Донеччини, де є поклади цих копалин та де зроблені ці фотографії.
Михайло Кулішов досліджує історію гірничої справи у Донецькому регіоні та веде інтернет-проєкт “Шахти та рудники Донбасу”, пише наукові статті з історії краю та захоплюється фотографією.
Його нова фотокнига “Донбас: після промисловості” вийшла з друку накладом у сто екземплярів. І світлини цієї фотокниги йому надзвичайно дорогі, бо він обійшов кожну з цих локацій.
“Кожна світлина зі сходу, коли ти бачиш місця, де ти був, викликає відчуття болі, смутку, “фантомні болі”. Але ми знаємо, що перемога буде, і, як я показую у цій книзі, природа відновиться”, — каже автор книги.
У ній мінімум тексту: якісні фотографії та підписи українською та англійською мовами.
“У книзі — зріз фотографій з 2012 по 2022 рік, якими я показую: природа повертає своє, у неї була своя боротьба. Ми бачимо речі, які створила людина, і бачимо, як швидко відновлюється природа. Я хотів показати: це, що зараз показано у цій книзі, або зруйноване, або змінене, і вже відбуваються трансформації. Я цією книгою хотів зафіксувати хоча б цей період, тому що я [вже] не маю доступу знімати там”, — розповідає Михайло.
Фотокнигу можна придбати за цим посиланням.
Михайло Кулішов розповідає трохи більше про сенси, які він закладав у фотокнигу, та пояснює термін “постіндустріальне”.
Закінчення промислової епохи Донеччини та Луганщини почалося ще у мирні часи, до нападу Росії на Україну, вважає автор.
“Ідея показати саме Донбас після промисловості з’явилася раніше, це не пов’язано з 2022 роком. Під поняттям “Донбас” маємо на увазі Донеччину і Луганщину — об’єднаний промисловий регіон. З 2006-2010 років промисловість йшла на спад, Донбас був на закаті свого промислового розвитку, і це було помітно”, — каже Михайло Кулішов.
Та постіндустріальний занепад є процесом оборотним, додає дослідник, — люди можуть повернутися сюди та відновити видобуток.
Кожний кар’єр та кожну промислову ділянку, які людина припинила експлуатувати, захоплює природа, зазначає краєзнавець.
“Природа все швидко повертає, якщо немає людини! Райгородський, Краматорський кар’єри перетворюються на цікаві природні ландшафти: там ростуть охоронювані червонокнижні квіти. На гіпсових, крейдяних, глиняних ландшафтах це відбувається дуже швидко. Я перший раз потрапив до Райгородського кар’єра у 2010 чи 2011 році. Тоді там сосни майже не було. А зараз це вже великі сосни по 2-3 метри, які повністю заповнюють цей кар’єр!” — каже дослідник.
Промислові території складніше відновлюються, але процес йде: самостійно рекультивуються навіть терикони невеличких шахт.
“У фотокнизі є шахта №7 у селищі Кіндратівка, четверта східна шахта — вона просто в лісі. Там був невеличкий пласт, біля нього влаштувалося селище. Шахту заклали колись на околиці лісу, і вся та територія поростає молодим лісом. І цей терикон рекультивується природним чином. Я називаю це постіндустріальним ландшафтом, але він вже являє собою природний ландшафт”, — наводить приклад Михайло Кулішов.
Території великих підприємств заростають повільніше, але й там врешті решт відновлюється життя.
“Великі промислові підприємства, такі як Микитівський ртутний комбінат і кар’єри, які від нього залишилися (як кар’єр Чегарники — 180 метрів завглибшки) — його не експлуатують декілька десятиліть, і в ньому вже з’являється своя екосистема. Коли ти на 180 метрів спускаєшся, бачиш там зайців, там ростуть великі дерева”, — розповідає Кулішов.
Частину з фотографій Михайла Кулішова демонстрували на віртуальній виставці у Шотландії у листопаді 2021.
“У роки радянської експлуатації Донбас <…> став флагманом пролетарської індустріальної сучасності, а його робоча сила — обличчям для плакатів сталінської гіперпродуктивності. <…> Донбас був ресурсом, який потрібно було вичерпати на користь колективу. <…> Донбас уявляли як орган у більшому організмі, гвинтик у більшій машині. Це були колоніальні конструкції <…>, які слугували цілям центру: видобувати, виснажувати та капіталізувати. Чого бракує у візуалізації Донбасу, так це місцевих перспектив”, — пише у вступі до книги професорка україністики та східноєвропейських студій, науковиця університету Сент-Ендрюс Вікторія Донован з Великої Британії.
І такі місцеві перспективи дає у фотокнизі Михайло Кулішов.
Михайло Кулішов вважає: Донбас після закінчення війни в Україні буде геть іншим. Адже технології промисловості пішли далеко вперед.
“Ще Дмитро Менделєєв, коли відвідував Донецький басейн, казав, що спалювати вугілля як паливо недолуго. І що краще пускати його на хімічний синтез. А зараз за допомогою хімічного синтезу вже можна видобувати речовини буквально з повітря, і не потрібно того вугілля. І видобуток ртуті вже не потрібен — достатньо переробляти ртутьвмісні предмети, які ми вже створили”, — каже Михайло Кулішов.
Видання фотокниги підтримали закордонні ініціативи: CEC ArtsLink та платформа міждисциплінарних практик Open Place.
Нещодавно інший знавець історії Донецького краю на псевдо Etnografo Donetz показав, як працювали та жили шахтарі на початку XX століття. На історичних фотографіях та малюнках — діти-лампоноси, жінки-сортувальниці вугілля та чоловіки, які видобувають “чорне золото” у нелюдських умовах.