Знавець історії Донецького краю показав, як працювали та жили шахтарі на початку ХХ століття. На історичних фотографіях та малюнках — діти-лампоноси, жінки-сортувальниці вугілля та чоловіки, які видобувають чорне золото у нелюдських умовах.
Історичні зображення з промислової історії Донеччини зібрав з різних джерел, опублікував у соцмережі та прокоментував краєзнавець на псевдо Etnografo Donetz.
За часів царату на шахтах працювали самі чоловіки. Жінок під землю не допускали, адже шахтарська праця фізично дуже тяжка.
А так шахтарі Донеччини виглядали у будній день:
Але на шахтах дозволяли працю дітей та підлітків, в тому числі дівчат. Вони виконували роботу, яка була їм під силу. Але і така робота була для дітей у шахті тяжкою.
“Лампоноси приносили на місце роботи нові заправлені лампи та забирали згаслі”, — розповідає краєзнавець.
Нині такої шахтарської професії вже немає: у кожного шахтаря свій ліхтар, який не треба заправляти.
А так понад століття тому виглядала кліть та спуск в шахту — це не дуже змінилось і до нинішніх часів. Хіба що в діжках шахтарів під землю більше не спускають:
Забійники в забої працювали елементарним приладдям — молотками, обушками ㅡ в незручних позах у небезпечних умовах та без засобів захисту. Нині на деяких шахтах вугілля у забої вирубують спеціальні комбайни. Але це є не скрізь.
На деяких фото — поштові марки та штемпелі, це дореволюційна поштова листівка з написом “Донецький басейн. В шахті на глибині 90 саж[нів]. Безкінечна відкатка”.
Відкатка — це доставка вугілля із забою “на гора”, або на земну поверхню.
“Нескінченна відкатка. Відкатка вугілля за допомогою канатів, замість коней, була зі своїми проблемами, через що не прижилася. На листівці бачимо коногона, який керував кіньми, та, скоріш за все, кріпильника з сокирами в руках”, — пише краєзнавець.
Шахтарі працювали напівоголені, бо у шахті на деяких ділянках спекотно. Це шахтарі однієї з шахт у Юзівці. Це стара назва селища, яке пізніше розростеться та стане Донецьком.
Окрім власне видобутку вугілля, шахтарі мусили укріплювати стіни та покрівлю галерей, які вони вже “пройшли”. Це мало запобігати обвалам.
Надпис під цією світлиною: “Юзівка. Робота в шахті. Укріплення стін та покрівлі підземних коридорів шахти”:
Вирублене вугілля завантажували до вагонеток, викочували їх до підйомників та таким чином піднімали на поверхню. Вагонетки тягнули вручну або кіньми.
Саме такий сюжет картини харківського художника-пейзажиста, ілюстратора дитячих книг Михайла Гермашева. Його картину використали як ілюстрацію у посібнику з етнографії “Донецькі вугільні копальні”:
Але з вузького забою вирублене вугілля треба було ще дотягти. Це робили “саночники”.
“Саночник — робочий, який вивозить видобуте вугілля по низьких коридорах у ящику на полозі”, — написано на ілюстрації про цього саночника з Юзівки або нинішнього Донецька
За даними етнографа Міртова, саночників ще називали “мудотьорами”.
“Лямка проходить через плече та між ногами, звідси друга назва спеціальності, яку зможете дізнатись у словнику Міртова”, — пише краєзнавець.
Тобто, лямка санок натирала саночникам в паху.
“Коногон, робота свердляра, та будинки для робітників які в Юзівці називались балаганами”, — пише про цю листівку краєзнавець з Донеччини.
Коногон ㅡ це робочий, який керував конем, що тягнув вагонетки з вуглем з забою.
Видобуте вугілля перебирали вручну жінки чи підлітки, частіше дівчата.
“Глейщиці або “копчонки” — це жінки, які працювали на дільниці сортування, відбирали породу від вугілля. Тут ми бачимо вузьку ленту та як вони відбирають [вугілля] руками. Але якщо конструкція транспортерної ленти дозволяла, вони часто використовували дрючки, якими витягували породу з суцільного потоку. Інакше руки сильно травмувалися забоями, шкіра на кистях стиралася”, — пояснює фотографію краєзнавець.
Обладнання для цих вугільних шахт спочатку завозили з Європи. Наприкінці ХІХ століття його почали виготовляти на заводах на території сучасної Донеччини, зокрема у Краматорську.
Один з перших машинобудівних заводів там заснував швейцарець Конрад Гампер. У радянські часи це підприємство називатимуть “СКМЗ”, або Старокраматорським машинобудівним заводом.
Більше про історію цього підприємства читайте в матеріалі “Перше обладнання везли з Європи: місто машинобудівників Краматорськ відзначає 155-ліття. Яка його історія”.