Ми зібрали історії про вихідців з 7 країн, які приїхали на Донеччину, щоб зробити її краще.
Сьогодні в Україні святкують День Європи.
На сучасне життя України так чи інакше вплинула Європа, її цінності та надбання. В історії кожного регіону є згадки про людей, які приїхали розвивати край з-за кордону. Журналісти Вільного радіо зібрали свідчення про таких людей на Донеччині. Зауважимо, їх ми записали у 2021 році.
У XIX столітті до селища, яке нині зветься Новгородське, прибули колоністи з Німеччини. Вони були християнами-менонітами та жили закритими спільнотами, а в їхніх сім’ях було до 20 дітей. Тож їм були потрібні нові землі для життя.
За 20 років селище з нетиповою для навколишніх місцин назвою Нью-Йорк, яке стало новим домом для німецьких протестантів, змінилося до невпізнаваності. Тут були вже млини, завод сільськогосподарської техніки, розвивалася цегельна та черепична промисловість.
Але вже за пів століття, у 1941 році, радянська влада депортувала німців з Донеччини до Казахстану. А ще через 10 років, коли між СРСР та Штатами почалася “холодна війна”, топонім “Нью-Йорк” зник з мапи області. На його місце прийшов новий – “Новгородське”. Таку назву селище носить і понині, але його мешканці хочуть повернути стару, історичну. Профільний комітет у Верховній Раді підтримав ініціативу, однак відповідний документ має підписати голова парламенту та президент. Поки що такого рішення не ухвалили.
Навіть зараз на вулицях селища можна знайти великі ділянки, вимощені тротуарною цеглою, яку виготовляли тут 100 років тому.
Історія Дружківки як розвиненого міста почалася з інвестицій, які вклали у місто вихідці з Франції. З кінця XIX сторіччя поселення, в яке “прийшли” гроші, почало стрімко розвиватися. У 1893 році французи заснували тут Торецький металургійний завод, який згодом став Дружківським машинобудівним заводом. До початку XX століття тут працювали чавуноплавильний і сталеливарний заводи, основною продукцією яких були залізничні рейки.
Разом із промисловістю французи відбудовували й інфраструктуру. На початку XX століття у Дружківці працювали 2 лікарні та 4 школи. Поступово робоче поселення перетворилося на індустріальне місто.
Згадку про французів у Дружківці можна знайти й зараз. В одному з районів міста досі є цілий квартал “французьких будиночків”, в яких жили працівники заводу. А у Свято-Нікольському храмі, збудованому за французькими проєктами, досі проводять служби.
Трохи пізніше, ніж французи, на землі Донеччини прийшли бельгійці. У 1895 році кілька бельгійських акціонерних товариств викупили ділянку між річкою Кривий Торець та залізничною колією. Згодом ця місцина перетворилася на сучасну Костянтинівку.
Придбавши землі, бельгійці почали виготовляти тут скло. За кілька років вони побудували передові для того часу скляний, пляшковий та дзеркальний заводи. Продукція, яку на них виготовляли, була настільки якісною, що нею цікавились іноземці. Наприклад, дзеркальне скло надходило до Фінляндії та Персії, а скло, яким накривали картини – у Третьяковську галерею.
У 20-х роках минулого століття скляний та пляшковий заводи у Костянтинівці механізували одними з перших у галузі. Над встановленням обладнання та навчанням персоналу працювали провідні спеціалісти з Бельгії та інших країн світу.
Окрім скляних заводів, у Костянтинівці працювали ще хімічний та залізопрокатний, також збудовані бельгійцями.
Навколо заводів виросли поселення робітників і стали стрімко розростатися завдяки надприбутковості підприємств.
Потужності скляного заводу частково працюють у Костянтинівці й сьогодні.
Село Серебрянка, або Сріблянка, на півночі Бахмутського району – одне з найстаріших поселень Донецького краю. До скасування Запорізької Січі цю територію контролювали козаки, а потім за порядком тут почали слідкувати іноземні війська. У 1750-х роках на території села виникло військово-адміністративне утворення Слов’яносербія, яке заселили серби та вихідці з інших країн. Командував ними сербський полковник Райко Депрерадович.
У 1754 році у селі з’явилася дерев’яна церква, а пізніше на її місці побудували кам’яну. Свято-Преображенський храм – так його назвали – одна з найстаріших культових споруд Бахмутського району. Там зберігається ікона, яку генерел Депрерадович привіз з Сербії, та покоїться він сам, якщо вірити місцевим переказам.
А Мар’їна гора – пам’ятка природи поряд із Серебрянкою – дістала свою назву від імені дружини Депрерадовича Марії Іванівни.
Колишню назву нині окупованого Донецька – Юзівка – знає чи не кожен мешканець області. У 1869 році сюди приїхав валлійський підприємець Джон Юз (Г’юз). Він, як і французи у Дружківці, хотів побудувати на викупленій землі завод із виробництва рейок, але виявив, що ця територія багата на поклади вугілля. Це дало йому змогу організувати виробництво повного циклу: вугілля – кокс – метал.
На копальнях та у доменних заводах селища спочатку працювали місцеві, а згодом сюди вже їхали сотні валлійців, англійців, французів, бельгійців та німців. Обладнання для заводів теж завозили з-за кордону.
Дуже швидко поселення стало перетворюватись на місто. Тут з’явилось електричне освітлення та залізниця, яка з’єднувала заводи Джона Юза з Харковом та Курськом.
Результати праці валлійського підприємця можна побачити в Донецьку й нині. Наприклад, Донецький металургійний завод майже в центрі сучасного міста розташовується на тому ж місці, де плавили чавун ще півтора століття тому.
На території села Ганнівка поблизу Добропілля живе велика діаспора грузинів. Вони приїздили сюди будувати шахти ще за часів Радянського Союзу й залишились тут назавжди.
Мешканці села намагаються зберігати та продовжувати традиції своїх батьків. Тут щороку відзначають День Грузії, а ще збираються відкрити центр для грузинів Донеччини.
Також у Ганнівці хочуть розвивати зелений туризм. На це місцеві активісти отримали грант від ООН. За проєктом, у селі буде зведена “Зелена садиба”, де прийматимуть гостей та проводитимуть заходи. Для садиби придбають два квеврі – глиняні глечики великого розміру, в яких грузини виготовляють вино. Також тут з’явиться тоне – піч, де готуються традиційні грузинські страви та випікаються лаваші. А на території садиби зроблять ландшафтний дизайн. Крім того, в Ганнівці облаштують майстерню, де мешканців села навчатимуть робити керамічний посуд.
Нагадаємо, ми вже писали про Ганнівку в рамках великого матеріалу про побут та перспективи Добропілля.
На Донеччині проживає понад 70 тисяч греків. Наприкінці XVIII століття вони переселилися у донецькі степи з Криму. Деякі з сіл регіону раніше навіть називалися по-грецькому: Афіни (нині – Зоря) або Візантія (нині – Ключове).
Зараз греки – це третя за чисельністю етнічна група Донеччини та найбільший осередок їхнього компактного проживання на теренах всього пострадянського простору.
Раз на 2 роки на Приазов’ї проходить фестиваль грецької культури Мега-Йорти, покликаний зберігати традиції греків Донеччини та пробуджувати у молоді інтерес до вивчення культури предків.
Читайте також: