Олеся Ярко виїхала з чоловіком та сином з обстрілюваного росіянами Лисичанська на початку квітня. А ще за кілька тижнів там отримав тяжке поранення її свекор. Українські військові вивезли його до лікарні, але без документів. Тож родині довелося дізнаватись про сумну долю рідного дідуся через волонтерів, і шукати його живим чи мертвим.
45-річна Олеся Ярко до 2 квітня працювала медпрацівницею у Лисичанській лікарні на Луганщині. А потім з чоловіком та сином- підлітком виїхала до сестри на Харківщину. Свекор з ними не поїхав. А згодом він перестав виходити на зв’язок. Що трапилось далі жінка розповість від першої особи. Олеся називає свекра “татом”.
— 29 квітня у селі Лоскутівка Луганської області був обстріл. За місцевими розповідями, наші військові збивали [російські] керовані ракети, і їх осколки потрапили на город до батьків мого чоловіка. Мій свекор, 72-річний Віктор Ярко разом зі своєю дружиною у той момент були там, і осколки поранили його в область серця, грудини, під ребра та у живіт.
Він уродженець Луганщини, працював шахтарем у забої, на шахті у Лисичанську. Тато був віруючою людиною. Коли тільки почалися ці бойові дії, він попросив нас, щоб ми вивезли нашого сина, його 14-річного онука. Ми це зробили 2 квітня. Але виїжджати самі свекри категорично не хотіли.
Вранці того дня, об 11-й, ми ще зв’язувалися з ними та розмовляли з татом. Обстріли там були вже майже щодня. А вже близько 16-17:00 мама чоловіка подзвонила й сказала, що тата поранили.
Військові забрали пораненого свекра разом з пораненими бійцями до лікарні у Лисичанську. Відправили його поспіхом: забрали в одних спортивних штанях без футболки, і не дали йому з собою ніяких документів. Він був притомний: коли лежав на городі, казав, що йому холодно, і йому укрили ноги. Більше у нас з ним зв’язку не було. Його дружина залишилася у Лоскутівці, оскільки через двір живе її 96-річна мати.
2-3 дні ми намагалися зв’язатися з Лисичанською лікарнею, але зв’язку не було, і ніхто туди пройти не міг через обстріли.
Тоді ми почали шукати його вже у Бахмутській лікарні. За звичайними телефонами у нас додзвонитись не виходило. Ми обдзвонювали усі лікарні, усі морги, — там не відповідали. І тоді я знайшла номери телефонів волонтерів у мережі. Тоді все “запустилося”, й пішов пошук. Ми зв’язалися з волонтерами ГО “Бахмут Український”. Попередньо їм вдалося дізнатися, що лежав такий чоловік, але, на жаль, він помер. Порадили шукати його тіло у Дніпрі.
У той же день ми попросили знайомого мого чоловіка знову сходити у ту лікарню вже із фотографією свекра (щоб точніше встановити, чи померлий у Бахмутській лікарні та свекор Олесі — одна й та ж людина, — ред.). У хірургії вони знайшли головного лікаря та медсестру.
І ті упізнали нашого Віктора Ярка — підтвердили, що так, то був він. Він помер 1 травня. А наступного дня його тіло відправили у Дніпро. Сказали підійти наступного дня до судмедекспертизи, там скажуть куди його відправили.
Наступного ранку, 4 травня, нашим бахмутським знайомим у бахмутському морзі сказали, що його [тіло] дійсно відправили до Дніпра, тож треба шукати його там. Того ж ранку ми з-під Харкова поїхали до Дніпра, у головний морг [лікарні імені] Мечнікова.
Але ми все ж таки сподівалися…
Надія побачити тата живим у мого чоловіка померла, коли у морзі він побачив фотографію [мертвого] тата. До останнього чоловік сподівався, що може то не він…
У морзі лікарні ім. Мечникова його не було, тож нас направили до Новокадацького моргу (район у Дніпрі, — ред.) Дівчина у тамтешній судмедекспертизі запропонувала перевірити фото [померлих] невідомих. На 3-й фотографії ми упізнали нашого дідуся…
У свекра були раніше опіки (ще коли він служив у армії, то горів у танку), і на ногах були сліди від пересадки шкіри. Він не носив вставні зуби, зріст, вага приблизна — ці прикмети взяли до уваги. А також фотографія. І його обличчя зовнішньо не було пошкоджено. У нього виявились наскрізні поранення грудей та живота, несумісні з життям.
Там він був не похований (у холодильній камері, — ред.). Туди викликали слідчого, склали акт про упізнавання тіла, та за один день, 4 травня, оформили там усі документи. До речі, там нам сказали, що тіло може там лежати стільки, скільки нам було б потрібно, і без усілякої оплати.
Чоловік звісно переживав, був розгублений. Сам він би не впорався. Всі ці адміністративні процедури… Що б йому не казали, він губився, не міг швидко сприймати інформацію. Вони з татом дуже любили один одного.
Ми вирішили, що кремуємо його. Для цього з’їздили до прокуратури, і оскільки за тілом приїхав рідний син померлого, то нам дали дозвіл на кремацію.
У Дніпрі крематорію немає. Загалом по Україні їх усього три, найближчий з яких був у Харкові. Вони (морг у Дніпропетровську, — ред.) повністю займаються цим самі, в тому числі транспортуванням тіла до Харкова. У Дніпрі ми з нашим дідусем й попрощалися: він лежав уже в труні, одягнений, все як має бути. Ми поїхали до Харкова, а 6-го травня нам вже подзвонили й сказали, що ми можемо забирати [прах] тата разом з документами.
Найдорожчою з усього виявилася кремація — вона коштувала 12 800 тисяч грн. Ще 800 грн ми сплатили за труну, одяг та ці ритуальні послуги. У морзі там ми заплатили за все готівкою. Що входить у цю суму? У той момент цим займався чоловік, і мене там не було. Я думаю, він був не у тому стані, щоб питати про це.
Чому ми обрали кремацію? Тато хотів, щоб його поховали лише у Лоскутівці, у нього на дворі, під горіхом. Це він сказав на початку бойових дій, розуміючи, що під обстрілами його б на кладовище ніхто не віз.
На той момент його дружина була ще там, і ми вирішили повернути тата на батьківщину. Наші будинки, квартира там. Ми сподіваємося, що все там звільнять, і ми повернемось туди.
Ані у Дніпрі, ані у Харкові ми не зможемо навідувати його [могилу], тому рішення було кремувати його та передати його прах додому. Але поки він знаходиться з нами, тобто волю тата ми ще не виконали.
Зараз там масовані обстріли, туди неможливо зараз навіть дістатися. Вирішили, що рідний син захоронить його сам тоді.
Раптова смерть свекра звісно вплинула на його дружину, вона нарешті виїхала. Хоча через маломобільну матір вона збиралася залишатись там, і город для них мав велике значення (як жеж картоплю не посадити!) Категорично ні. Тільки коли ми вже знайшли [тіло] тата та сказали, що ми їдемо звідси за ними (на охоплену боями Луганщину,- ред.), тільки тоді вона погодилась евакуюватись.
Через Лоскутівку проїжджала пожежна частина (підрозділ ДСНС, — ред.), яка пропонувала охочим евакуюватись. І тоді мама з бабусею виїхали звідти.
Їх довезли до пожежної частини у Лисичанську, але почалися обстріли траси Лисичанськ — Бахмут. І вони залишились на добу там, ночували у пожежній частині. А наступного дня, 8 травня, їх змогли вивезти, і ми їх забрали машиною по дорозі до Дніпра. Тепер вони з нами.
У чоловіка є сестра, але вона дуже давно живе в Росії. Вони спілкуються, звісно, напружено, мало розмов. З мамою її вони спілкувалися — про те, що тато загинув, що ось така ситуація. Вона переслала гроші.
Я дуже здивована (що тіло померлого без документів вдалося знайти і досить швидко, — ред.), тому що я працюю у медицині лаборантом, мала справу з судмедекспертизою. Знаю, як у нас працюють комп’ютерні медичні служби, іноді вони не на тому рівні, який має бути. Але тут, мабуть, тому що ми кинулися “по гарячих слідах”… Знайти ось так [тіло] невідомого чоловіка, якого хтось кудись вивіз без документів, дуже тяжко. Але у нас вийшло. “Знайти голку в копиці сіна” — це прислів’я на 100% відображає цю ситуацію.
Мої поради людям, які досі залишаються на Донбасі? Мабуть, не чекати до такої критичної ситуації, коли вже буде важко евакуюватись. Необхідно зберегти життя, а майно можна знову накопичити. На жаль, нам не вдалося вчасно евакуювати свекра, його вже немає. А усі ці холодильники, телевізори, домівки нічого не варті — необхідно зберегти життя.
Мабуть, це такий вік, коли люди вже не бояться смерті. І їх дуже важко переконати їхати. Я думаю, не варто звинувачувати себе: у кожного своя думка й своє рішення. Ну й у кожного своя доля, мабуть…
Ми виїхали до моєї сестри у селі у 50 км від Харкова. Зараз ми живемо у домі, де нещодавно померла бабуся — стороння людина. І її син здав нам на пів року її дім лише за плату за електрику. Дозволив користуватись усім, що є в домі. Ми наводимо порядок у домі, побілили, все попрали та поскладали.
Тут всі гостинні, дуже багато волонтерів. Поруч школа, в якій видають гуманітарну допомогу. Працює їдальня, де годують усіх безкоштовно. Жителі, у яких порожні будинки, пускають людей навіть безкоштовно, ніхто оплату не вимагає. Ми чекаємо на звільнення наших домівок. А поки мама почала тут саджати город.
Читайте також: