Через відкриту війну Росії багато хто покинув рідний край та не може сходити на поминальні дні на могили своїх рідних. Ми відвідали Маріупольське кладовище у Бахмуті на Донеччині як місце пам’яті про дорогих містянам людей. І життя цих людей — це відображення історії країн, в яких вони жили.
На одному зі найстаріших цвинтарів Бахмута, Маріупольскому кладовищі, затишно і зовсім не страшно, принаймні у світлу пору доби. Набагато більше страшать звуки обстрілів, які тепер нерідко можна почути в Бахмуті. Зовсім неподалік, за кількадесят кілометрів — запеклі бої на Луганщині. Тому влада з міркувань безпеки закликає людей не ходити на кладовища. (Ці фото ми зробили восени, тож нічим не ризикували, і вас закликаємо до цього).
Але Маріупольський некрополь вміє здивувати. В одному з секторів випадково натрапляємо на пам’ятник зі свічкою та іспанським прізвищем MENENDEZ, під яким, судячи з напису, могили Анни та Енріке.
На окремому камені у фундаменті викарбуване повне ім’я іспанця — Енріке Сандаліо Менендес Бланко. Краєзнавці підказують: це може бути родич громадського діяча родом з Бахмута з таким самим іменем і прізвищем — Енріке Менендес. Гіпотеза підтверджується після того, як з останнім вдається зв’язатися.
І ось що розповідає Енріке Анатолійович Вільному радіо про свого предка.
“Так, це мої бабуся та дідусь, вони поховані разом на Маріупольському кладовищі Бахмута. Мене назвали на честь дідуся — Енріке Менендеса.
Вони офіційно одружилися наприкінці 1950-х, але жили разом з кінця 1940-х. Їхня могила — місце знакове. Я приїжджаю туди щороку, з хамоном та іспанським вином, виливаю трохи на могилу — у мене такий ритуал вже понад десятиліття точно. Я думаю, діду було б приємно”, — розповідає Енріке Менендес-молодший.
За його словами, дідусь хотів померти на іспанській землі. Але через війни та політику став вигнанцем зі своєї країни та помер в Україні.
“Він був з Мадрида, і, звісно, все життя хотів поїхати до себе на батьківщину. Оскільки в Іспанії був режим Франко, а дідусь воював під час Громадянської війни за республіканців, він не міг потрапити в Іспанію. Й помер в Україні. Мама їздила до його іспанських родичів та привезла йому на могилу грудку іспанської землі”, — каже онук іспанця.
Цього року через бої на Донбасі Енріке вперше не приїде на могилу дідуся — виїхав з Донбасу сам та вивіз матір. Просимо розповісти про екзотичну пару більше.
“Познайомились вони в Криму, й у них народилась донька — моя мама Тетяна Менендес. Звідти переїхали в Артемівськ у 1950-х. Дідусь вчився у юридичному університеті Мадрида. Коли він після Другої світової війни потрапив у радянську зону окупації та в СРСР (це окрема довга історія, яку я докладно розповідав), то працював у відділі контролю якості на Артемівському “Кольорметі” (заводі з обробки кольорових металів). Знання юриста, отримані в Іспанії, в СРСР згодитися не могли. Бабуся Анна Іванівна працювала там само у бухгалтерії. Дідусь помер у 1971-му, а бабуся — у 1986-му. Не знаю наскільки він був релігійний, але його хрестили у католицькій церкві. Тож на могилі дідуся — хрест католицький, а на могилі бабусі — православний”, — зазначає Енріке.
За його словами, дідусь окрім рідної іспанської та вивченої російської розмовляв французькою та був інтелігентом, мав багато друзів. В Бахмуті залишаються пам’ятні речі дідуся, які Енріке-молодший частково вивіз.
Енріке додає: бабуся Анна була з розкуркуленої родини, яку депортували до Середньої Азії. Та резюмує: Енріке та Анна Менендес — це люди, долями яких пройшлися цілих три диктаторські режими. Гітлера, Франко та Сталіна.
Власне, Маріупольський некрополь — це “багатонаціональна республіка”. Тут поховані люди різних національностей та вірувань. Ось, наприклад, могила вірмена, судячи за іменем та шрифтом:
У Бахмуті, де кожний знає один одного через одне-два рукостискання, за пів години знаходимо телефон сина цього чоловіка. Виявляється, сина звати Амаяк Гарнікович, а вже його син (тобто онук цього покійного на фото) — повний тезка, Гарнік Амаякович. Так в цій родині бережуть пам’ять предків та родинні імена.
“Наприкінці 1980-х я служив в армії в Німеччині. Наша родина жила в Баку, у домі біля моря, і якраз тоді там почалися ті “події” — азербайджанці почали вбивати вірмен. І мої батьки втекли звідти з моїм молодшим братом. Як зараз йде війна, так і тоді… Переселилися в Артемівськ, бо тут жив брат мами. Тато прожив тут пів року та восени 1989-го, у 46 років його не стало — не витримало серце, цукор”, — розповідає Амаяк.
Амаяк згадує, що на похорон батька прибути з Німеччини не встиг — приїхав вночі після того дня.
“Таким чином я, мама та мій брат живемо тут, в Бахмуті, вже 33 роки. Тато прожив тут лише пів року. Я зі своєю родиною зараз виїхав з міста, стало страшніше, ніж у 2014-15-му. Нашу родину знову наздогнала війна”, — каже чоловік.
Амаяк Аракелян каже, що тато працював водієм на вантажівках, і “нічого героїчного у його житті не було”.
“Моя рідна мова — російська. Й українську мову я розумію краще, ніж вірменську — її я, можна сказати, й не знаю”, — наостанок каже Амаяк.
Є тут і мусульманські могили. Їх помітно одразу — вони орієнтовані відносно сонця протилежно від могил християн. Більшість із пам’ятників оформлені лаконічно та нижчі за висотою, ніж більшість могил навколо.
А є й могила, ймовірно подружжя, з символами християнства та ісламу.
Йдучи алеями кладовища, подекуди бачиш обличчя людей, яких добре знав. Своїх вчителів…
…своїх лікарів:
ЛОР-лікар Віктор Іванович Сірко — “дитина війни”, він народився у 1939-му. На межі XX-XXI століть працював у ЛОР-відділенні Другої міської лікарні Артемівська. Нині це будівля Прозорого офісу, тож ані лікарні, ані тим більш кабінету Віктора Івановича вже немає. Залишилася лише ця пам’ять та пам’ять його вдячних пацієнтів, колег та рідних, які дбають про могилу.
Попри українське прізвище на могилі лікаря Сірка — написи російською, як і на абсолютній більшості могил навколо. Тому написи українською помічаємо одразу.
Власне, на Маріупольському цвинтарі знайшло вічний спокій не одне покоління видатних міських лікарів. На їхню професію вказує символ “келих Гігеї”. У радянські десятиліття такі знаки іноді викарбовували на пам’ятниках медпрацівників на замовлення близьких.
Такий є на пам’ятнику відомого у місті лікаря Віктора Григоровича Кучмістого.
У березні 1973-го він став першим головним лікарем санаторію-профілакторію «Веселка» Артемівського заводу з обробки кольорових металів. Тут оздоровлялися покоління робочих-кольорметівців. До 50-річчя цей заклад не дожив.
З цікавістю оглядаємо пам’ятники, в оформленні яких щось вказує на професію людини. Це досить незвично для минулих часів, каже історик, співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
“Наприклад, бачимо напис “Музикант Лічман Григорій Петрович — це могила 1970 року. І така вказівка на професію музиканта — не зовсім звичайна для тих часів”, — каже історик.
Судячи з року народження чоловіка (1921-й) та червоній п’ятикутній зірці, яку встановили на верхівці пам’ятника, чоловік був ветераном Другої світової.
А цей чоловік, Віталій Волков, був правоохоронцем та помер (чи загинув) у 33-річному віці. Рідні захотіли увічнити пам’ять про його професію й у підписі, і на фото:
Ця жінка, похована тут, була монахинею — й окрім цього про неї нам невідомо нічого.
А неподалік бачимо ряд могил під одним іменем — Хрещановські. На церковний сан натякає лише прізвище та скорочення “о.” перед іменем.
“Отець Іоаннн Крещановський входив у комісію з обстеження місця масової страти близько 3 тисяч мешканців Артемівська, злочину нацистського режиму, восени 1943 року, після звільнення міста”, – розпоавідає про отця Івана Крещановського бахмутський історик Ігор Корнацький.
Знаходимо й місце поховання видатного вченого, про якого рідні “розповіли” на могильному камені:
“Ернст Кіпко — лавреат державної премії, доктор технічних наук, почесний президент міжнародної асоціації з шахтних вод. Нещодавно йому встановили меморіальну дошку на житловому будинку в центрі міста, на розі Горбатова та Миру”, — розповідає бахмутський історик Ігор Корнацький.
Розчулюють пам’ятники, на яких за замовленням рідних вигравіруване щось, що розповідає про захоплення людини. Так, ймовірно, цей чоловік — Михайло Церковний — мав пасіку. У пам’ять про це надгробок прикрасили зображенням стільників і бджіл:
На околиці одного з секторів, майже на краю цвинтаря, бачимо, мабуть, найоригінальніше оформлення могили рідної комусь людини — скульптурна фігура гармоніста у майже повний зріст:
Судячи з написів на пам’ятнику, тут поховали Гарькавого Миколу Митрофановича, який помер у 2008-му. А поруч лежить його син — Сергій Миколайович Гарькавий, якого не стало 5 років тому.
Цікаво, що й у сина було хобі, яке стало його професією. Сергій Гарькавий був ковалем, мав майстерню в селищі Опитному. Він виготовляв на замовлення садові меблі, ворота, козирки для ганків …й металеві троянди. Дві з яких рідні закріпили зліва від пам’ятника ковалю.
До речі, саме він викував металеву альтанку для молодят, яка прикрашає центральний парк Бахмута. А також ковану карету та інші подібні вироби.
А от біля занедбаних могил стає ще сумніше — бо розумієш, що до них ймовірно з тих чи інших причин вже нема кому приходити.
На Маріупольському цвинтарі — багато єврейських могил, чиї потомки довгі десятиліття живуть в Ізраїлі або деінде.
Про Ізраїля Самойловича Міцельмана, чия могила на фото посередині, розповідає його племінник, Віктор, який декілька десятиліть живе у Німеччині.
“Ізраїль Міцельман — це мій рідний дядя, рідний брат мого батька. Дядя був професійним водієм ще до Другої світової війни, пройшов усю війну водієм у танковому корпусі Катукова. Мав двох дітей — доньку Тамару та сина Сеню 1941 та 1947 років народження. Після війни працював в автоколонні. Останні 10 років свого життя дядя возив директорів м’ясокомбінату та заводу шампанських вин. Вони його брали тому, що він абсолютно не вживав алкоголю. Це для водіїв, які пройшли війну, було рідкістю”, — розповідає Віктор Міцельман.
За його словами, під час Перебудови, в середині 1980-х, дружина покійного з дочкою та вже жонатим сином репатріювалися до Ізраїлю. Всі вони вже померли, залишилися лише онуки, які діда ніколи ймовірно не бачили та не знають, де його могила в українському Бахмуті.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
