Крізь холод, голод і тяжкі травми: неймовірна історія втечі з шахт Донбасу підлітка-вестарбайтера Жака Сандулеску (ФОТО, ВІДЕО)

Наприкінці Другої світової НКВДисти угнали з Румунії 16-річного хлопця — тільки тому, що він був етнічним німцем. Йому вдалося не тільки вижити, недоїдаючи та важко працюючи на шахтах Донбасу, а й втекти з СРСР.

Про все пережите Жак Сандулеску розповів у автобіографічній книзі “Донбас — реальна історія втечі з Росії”. Особиста історія цього чоловіка, яка розгорталася на українському сході у 1940-х, захоплює подих та варта екранізації, розповідає бахмутська краєзнавиця Наталя Жукова.

“Ця історія починається у Румунії наприкінці 1944-го, коли радянські війська увійшли в цю країну. Жак Сандулеску був 16-річний кремезний юнак, який поспішав до школи. Його захопили радянські військові та з великою партією місцевих цивільних відправили на Донбас. Ніхто й оком не моргнув, що він — неповнолітня дитина. Батько бачив його у натовпі захоплених людей, але ніяких речей передати хлопчику не вдалося. Тож взимку 1944 “визволителі” повезли  його як невільника на схід, на примусові роботи”, — розповідає краєзнавиця.

Вона уточнює: хлопець був етнічним німцем, на ім’я Герман Пфафф. Жаком Сандулеску він став пізніше.

З собою хлопець мав лише 3 підручники та румунські гроші в еквіваленті приблизно 165 доларів. Їх він отримав, вигідно продавши свій акордеон радянському військовому, по секрету від батьків.

“Жак описує, як їх 3 тижні везли на схід у нелюдських умовах, ось, наприклад, таке: “На одній зупинці нам дали сокиру на пів години та дозволили прорубати дірку у підлозі біля дверей. Замість того, аби випорожнюватися, виставляючи свої дупи з вікна, поки двоє інших людей тримали ковдру, аби якось прикрити, тепер можна було робити це через дірку за цією ковдрою. Сечовипускання було не проблемою для чоловіків, оскільки у дверях до вагона була велика щілина. Але дівчата або жінки мали для цього ховатися за ковдрою”, — цитує Наталя Жукова.

Цих румунських невільників привезли на Донбас на початку 1945-го, такого щасливого для місцевих мешканців та такого жахливого для пригнаних цивільних.

“Жак згадує у книзі, що дорогою місцеві плювалися на них, але водночас розуміє почуття людей, які понесли так багато страждань та жертв від окупантів, у тому числі румунських”, — розповідає Наталя Жукова. 

• Артемівськ та Часів Яр у розсекреченому документі: Про що розповів ЦРУ колишній невільник СРСР?

Невільники з заходу постійно голодували

У таборі люди почали вмирати від постійного недоїдання, холоду та виснажливої праці. Тут люди отримували пайку по 300 грамів хліба на день.

“Жак спостерігає та описує, що робить з людьми голод: батько відбирає половину їжі у свого 8-річного сина та б’є його. А у дівчат від недоїдання та надважкої праці не було місячних”, — розповідає бахмутська краєзнавиця.

Хлопця врятувало здоров’я, кремезна від природи статура й оптимізм, зазначає співрозмовниця. Жак добре працював, і його відібрали для робіт на шахту, де видавали втричі більше хлібу, по кілограму на добу.

• “Я вижила”: що згадують про нацистську окупацію бахмутяни, які тоді були малюками (ФОТО, ВІДЕО)

Сильного та розумного невільника помітили

Хлопець потрапив на шахту № 28 біля Ровеньків, що на території нинішньої Луганщини. Табір невільників з заходу знаходився між Венгерівкою та Михайлівкою.

“Автор описує, як почав працювати на шахті — вказує їх не по назвах, як ми нині звикли, а по номерах: № 31, 89 тощо. Назви населених пунктів, де знаходились ті шахти, Жак Сандулеску у книзі теж не вказує  — спочатку вони були йому й невідомі. Він розмовляв румунською, але згодом все більше опановує російсько-український суржик. По всій книзі зустрічаємо шахтарські слова, написані транслітом — “відкатка”, “лебідка”, “порода”, “канат”, “їдальня”, “десятник”, “куфайка”, — розповідає співрозмовниця.

Тікати з шахти хлопець вирішив після першої ж зміни — настільки важкою була праця.

• Як працює шахта. Процес видобутку вугілля та один день з життя гірника показали у відео 360°

Згодом кмітливого, працьовитого та дуже сильного й високого хлопця помітило керівництво.

“Жак Сандулеску згадує начальника руху Сиренка, який відповідав за вивантаження з вагонеток видобутого вугілля та породи. Для економії ресурсів він сконструював технічне рішення: як вивантажувати вагонетки не вручну, а так, аби вони самі перекидалися. Для цього їх треба було сильно штовхнути у певний момент. Двом вільнонайманим робітникам це вдалося з великим трудом, тоді визвався Жак. У нього вийшло це досить легко: допоміг його зріст, який спрацював як важіль”, — переказує книгу спогадів краєзнавиця.

Тож, хлопцю почали довіряти: наприклад, вільнонаймані працівники стали запрошувати хлопця до себе на дружню вечерю. Але йому, звісно, все одно хотілося додому.

• Яку історію України та Німеччини “розповідають” коні: на Донеччині показують унікальну виставку (ФОТО, ВІДЕО)

Втеча і шлях на волю у надлюдських умовах 

Аж ось серед конвоїрів з’явився справжній садист, який одного разу без причини вистрелив Жакові у спину, простреливши навиліт грудну клітину.

“Він декілька разів сильно побив Жака, так, що той вирішив не виходити з шахти взагалі. Їжу йому в шахту приносив його друг, румун Омар, з яким вони здружилися та довіряли один одному. Потім одного разу Жак потрапив під завал, і цей Омар його врятував. Жак дивом вижив, але отримав серйозні травми ніг. Його поклали у лікарню, але ніякого лікування майже не надавали. Ноги не загоювалися, і одного разу він почув слово “ампутація”, — переповідає краєзнавиця.

• Нові фото старого міста. З’явилися раніше не опубліковані кадри Бахмута часів нацистської окупації

Тож хлопець вирішив більше не зважати та тікати. Це було майже безнадійно: зима, хлопець з поламаними ногами, без нормального одягу та взуття, без харчових запасів  —  цілковита авантюра. Але Жаку дивом вдалося прокрастися спочатку через Польщу, потім у радянську зону Німеччини, а звідти у контрольовану союзниками. Його не схотіли прийняти в американському шпиталі — боялися, що він ось-ось помре. Тож останні метри до німецького табору біженців він долав вже втрачаючи свідомість — від страшного виснаження, інфекції від травмованих кінцівок та голоду.

“Його знайшли десь неподалік від того табору, там лікарю вдалося врятувати ноги Жаку, його виходили там. Він отримав першого за 3 роки листа від батьків, в якому вони повідомляли, що сестру Жака теж угнали на схід, і вона померла у першу ж зиму у таборі під Макіївкою, у якихось 50 км від Жака… Батьки порадили хлопцю триматися подалі від Румунії, яку контролював СРСР”,  —  каже Наталя Жукова.

• “Загиблим від вцілілого”: Історія вшанування пам’яті родини-жертв Голокосту в Артемівську

Американський хепі-енд

Власне, на цьому книжка закінчується, і починається епілог, розповідає Наталя Жукова.

“У 1949 Жак емігрував у Канаду, а звідти у США — там він стає боксером. У 1955-му призваний в американську армію, служить у Європі, закінчує там Сорбонну, вивчаючи літературу та філософію, стає громадянином США, успішним підприємцем — тримає джаз-бар, з’являється у кіноролях та рекламі. Але у США не було дипстосунків з країнами радянського блоку аж до початку 1960-х. У 1961 від онкології помер батько Жака, тож, виходить, в той день наприкінці 1944 року, коли хлопця на очах у батька увезли на схід, вони бачилися востаннє”, — розповідає Наталя Жукова. 

Також Жак знайшов нарешті свого друга Омара та допоміг йому емігрувати у США.

Повернення до себе: книга-сповідь, поїздка на Донбас та розмови зі школярами 

У 1968 вийшла друком книга Жака Сандулеску про його жахливий досвід, але авторові здається, що він “не почутий”.

Жак одружився з Енні Готліб. Але досвід пережитого був таким жахливим та глибоким, що Жак ніколи не наважився завести дітей. За свідченням дружини, для Жака діти значили б “найвищій ступінь вразливості”: його найбільший страх був опинитися на місці свого батька — бути неспроможним захистити своїх дітей.

У 1999 році Жак з дружиною приїхали до Києва у справах — його запросили туди на турнір карате. Тож він нарешті вирішив злітати на Донбас. 

Він знайшов ті поселення, де була його шахта. 

А також розшукав дівчат з його донбаської юності — Дусю, Ніну та Марусю, які нині були вже бабусями.

Він повертався туди й наступного року, і ці візити щоразу трохи зцілювали його. Тоді ж, у 2000-му, Жак з дружиною отримали листа від американського підлітка з Орегону, який просив для свого вчителя копію книги Жака про його примусову працю на Донбасі. Виявляється, його вчитель читав книгу Жака своїм учням впродовж 28 років, і книжка зносилася.

Він поїхав і туди й зустрівся там з учнями та тим вчителем — і нарешті “відчув себе почутим”.

• Гірникам Донеччини заборгували понад 1 млрд грн заробітної плати

Далі буде: переклад та екранізація книги й попіл над Донбасом

Жак Сандулеску помер 19 листопада 2010 року у Чапел-Гілл, в Північній Кароліні.

Вільному радіо вдалося зв’язатися з його удовою, яка живе у Нью-Йорку, США. Вона слідкує за подіями на Донбасі та знає про російсько-українську війну. Енні Готліб-Сандулеску хотіла б розвіяти попіл Жака у тих місцях, де пройшли найтяжчі його роки. Але ті райони Донбасу 8-й рік окуповані проросійськими найманцями та недоступні для західних туристів.

Жак Сандулеску: Життя у фотографіях (частина 1)

У листі журналісту Вільного радіо удова Жака Сандулеску пише:

“У 1990-х, коли ми багато подорожували в Україну у справах  діяльності Жака у федерації “кіокушинкай карате”, ми сподівалися, що зустрінемо когось, хто хотів би перекласти його книгу російською та/чи українською. Її переклали норвезькою, румунською, німецькою та японською. Гадаю, ми не могли знайти нікого, бо в той час люди там фокусувалися на майбутньому, а не на минулому. Але майбутнє виявилося розчаруванням, а минуле каже “Я намагалося вам розповісти”.

Жак Сандулеску: Життя у фотографіях (частина 2)

Вона додає, що Жак завжди хотів, аби за цією історією зняли фільм, і багато років тому він продав права на такий фільм одній команді фільммейкерів, які досі мають плани його зняти.

Читайте також:

• «Живий, здоровий, чого і вам бажаю». Війна в рядках листів
• “Щоб по них не топтались люди й корови не ходили…”: Репортаж із перезахоронення бійців Другої світової на Донеччині (фото, імена)
• Тепер їх 5. Померли ще двоє гірників, які постраждали від вибуху в шахті на Донеччині