“Я готова чекати скільки завгодно, але чи є у нього цей час?” — дружина полоненого маріупольця Дмитра Шурди

Маріупольський спортсмен і громадський діяч Дмитро Шурда вже пів року має статус “полонений”. Окупанти знайшли в його телефоні фото з червоно-чорним прапором. Дмитра затримали та звинувачують у підготовці “азовців”. У полоні у чоловіка стався інфаркт, родина вже кілька місяців не знає, що з ним. Історію Дмитра розповіла його дружина.

Далі — розповідь Світлани Шурди від першої особи.

Дмитро активний громадський діяч, займався й патріотичним вихованням молоді, працював дитячим тренером з боксу. Він суддя міжнародної категорії, секретар Федерації боксу Маріуполя.

Повернувся зі змагань і почав допомагати містянам

Коли почалась повномасштабна війна, Дмитро був на змаганнях у Луцьку. Прорватися в Маріуполь він зміг аж 5 березня. Ми з 2014 року допомагаємо військовим, і як тільки Дмитро приїхав до Маріуполя, він почав волонтерити у хабі “Халабуда”. Тоді я бачила його 2-3 години на добу. Через два дні й ми з дочкою долучилися до нього, допомагали на продовольчих складах розвозити їжу по сховищах.

15 березня сказали про “зелений коридор”. Фактично його не було, але ми чекали на евакуаційні автобуси з Запоріжжя. За пару днів до того у багатоповерхівку поряд з нашою було пряме влучання, і ми вирішили вдома більше не ночувати, переїхали до “Халабуди”. Ми жили на п’ятому поверсі, і в сусідній дім прилетіло як раз на п’ятий поверх, той будинок загорівся. А наш досі один з двох в районі, які вціліли. Нашу квартиру, звичайно, зломали, але від обстрілів вона дивом не постраждала.

16 березня вранці чоловік сказав нам збиратися і виїжджати. Його знайомий дав свою машину, і ми поїхали увісьмох, без Дмитра. Три дні ми діставались до Запоріжжя.

Вже там я вперше почула, що Дмитра затримали. 

 

“Сподівалася, що його просто перевірять і відпустять”

Мені подзвонили знайомі та сказали: “Свєто, знаєш, є така інформація, що Діма виїжджав наступного дня і на одному з блокпостів його зупинили начебто через те, що в телефоні побачили якесь фото”. Я почала питати, що сталося,  в усіх знайомих. Але ніхто нічого не знав.

Я сподівалась, що його просто перевірять і відпустять. Вже пізніше знайомі розповіли, що виїжджали трьома машинами, і з трьох лише одна доїхала до підконтрольної території. Дімину машину затримали під Маріуполем, ще одну — в Бердянську.

Виявилось, причиною стало фото, де Діма на фоні червоно-чорного прапора. Я не розумію, звідки воно могло бути, вони ж готувались до виїзду і чистили телефони.  Я не знаю, що саме це за фото. Але вони його побачили, і понеслось…

З Запоріжжя ми з молодшою донькою поїхали далі. Старша жила в Харкові, з нею ми зустрілись у Львові. 30 травня виїхали до Хорватії. Моя донька професійно займається стрибками у воду, а в Хорватії є збірна команда, і там працює її тренерка. Тож ми вирішили, що Ніка продовжить заняття. І я поїхала разом з нею.

 

“Він дивом вижив після інфаркту”

14 квітня ввечері я побачила дзвінок з незнайомого номера “фенікса” і зрозуміла, що мені телефонують з тієї території. Коли я відповіла, почула голос чоловіка. Він був дуже слабкий. У нього там стався серцевий напад, був інфаркт. Він дивом залишився живим. Коли це сталося, він був в Оленівці. “Швидкою” його привезли у донецьку лікарню.

Вечорами в лікарні він брав у когось телефон і дзвонив мені. Звичайно, багато не розповідав, та й я не розпитувала  особливо, бо не все ж можна сказати.

29 квітня у нього закінчилось лікування. Йому навіть видали лікарняний та історію хвороби. В цей день у доньки день народження. Він рано вранці зателефонував і привітав її. Після цього ми з чоловіком не розмовляли. Його забрали з лікарні назад в Оленівку. І з того часу у мене немає з ним жодного зв’язку. 

 

“Вмовити когось поїхати в Оленівку було неможливо”

Пару разів мені дзвонили чоловіки, які були разом з Дмитром в Оленівці, і передавали від нього звістки. Один з хлопців, коли вийшов, сказав мені, що у Діми там закінчуються ліки. А у мене в Оленівці немає жодних знайомих, лише в Донецьку. Але вмовити когось поїхати з Донецька в Оленівку — це неможливо. Бо навіть коли він лежав у Донецьку в лікарні, я просила знайомих передати йому ліки та особисті речі — і всі боялися. Там всі бояться то мобілізації, то питань зайвих, то ще чогось. Я знайшла телефон його троюрідного брата, він пенсійного віку, і вмовила його приїхати до Діми в лікарню. Це було на Великдень.

Коли він був у лікарні, то був впевнений, що його після лікування випустять. Адже в Оленівці він був у камері для цивільних.  Але не так сталося, як гадалося. 

Ми з ним домовились: якщо пройде тиждень після його виходу з лікарні, і його не буде на волі, то треба шукати адвокатів. Мені дали контакти одного адвоката, але він нічого мені не обіцяв. Адвоката до нього не допускають, поки йде слідство. Він мені сказав, що за законом повинні, але “ви розумієте, який зараз час”. У червні він дізнався, що Дімі надали статус військовополоненого, а військовополоненим адвокатів не надають. Тому він сказав, що не може нічим допомогти.

 

Дмитра звинувачують у підготовці “азовців”

В середині травня мені сказали, що Дмитра перевели з Оленівки до СІЗО в Донецьку.  Чому — незрозуміло. Це було тоді, коли туди мали привезти “азовців” з “Азовсталі”. Мабуть, звільняли місце, бо багато чоловіків перевели тоді з Оленівки до Донецька.

Його звинувачують у підготовці “Азова”. Він тренер, і начебто в той клуб, де він працював з дітьми, приходили й “азовці” й там тренувалися. 

Коли вдарили по Оленівці, був дуже сильний шок для мене теж. Хоча я розуміла, що на той момент Діма вже не мав там бути. Але чисто по-людськи мене це дуже сильно вибило.

 

“Він є в обмінному фонді, але його не відпускають”

У травні Дмитру дозволили передавати особисті речі, і я передавала через брата ліки. У червні він вже не наважився поїхати до Дмитра. Там ходять чутки, що люди, які цікавляться полоненими, на окупованій території зникають, незалежно від віку та статусу. 

Я не знаю, де він, що з ним, не можу передати ліки. Після інфаркту відновлення має бути мінімум рік, необхідна постійна терапія. Навіть лікар у Донецьку йому казав: після звільнення з полону обов’язково пройдіть обстеження. 

Він спортсмен, і мені передавали, що він і в полоні кожного дня робить зарядку, займається йогою, намагається себе підтримувати. 

Він є в обмінному фонді. Його кілька разів готували на обмін, але з того боку не підтверджували. Його не відпускають, і я не розумію, чому. Думала, оце показове судилище у Маріуполі буде на День Незалежності, і його тримають для цього. Але там нічого не було…

 

“Я багато разів уявляла нашу зустріч”

Мені всі кажуть, що треба почекати. Я готова чекати скільки завгодно, але чи є у нього цей час? І от я зараз у Хорватії, сиджу на сонечку, тут тепло, тихо, не стріляють, а він там. І я нічого не можу зробити. Дуже складно усвідомлювати цю безвихідь. 

Я вже і назад готова їхати, але навіть адвокат мені казав: “Не здумайте, бо ви, по-перше, не доїдете, а по-друге, нічим йому тут не допоможете”. 

Я багато разів уявляла нашу зустріч.  У мене були різні варіанти.  Я думала, що його відпустять, і він зможе приїхати сюди до мене, і відновитися тут. Потім я думала, що його обміняють, і я поїду в Україну, і там ми зустрінемось. 

Перше, що я йому скажу: “Слава Богу, ти вільний! Слава Богу, ми разом!” Я вже боюсь якось планувати, хоча інколи тут ходжу і уявляю, якби він приїхав, ми б туди сходили, я б йому те показала, я б йому сніданки готувала.

Вже пів року ми не бачились. А  коли він ще дзвонив з полону, то казав, що в житті дуже багато чого змінилось, ми всі стали інакшими. І  я тепер розумію, що, можливо, нам знадобиться час, аби звикнути одне до одного. Але все це такі дрібнички…

Ми звертались у різні інстанції. Нещодавно мій брат в Україні подав заяву в поліцію. Я підключила усіх, кого могла: спеціальні служби і організації, волонтерів, Діміних вихованців і колег. Ми всі шукаємо бодай якусь інформацію про нього. І ми всі дуже на нього чекаємо.

***

Нагадаємо, раніше ми розповідали, як донька Дмитра Ніка Шурда присвятила йому та бійцям ЗСУ свою перемогу на чемпіонаті Європи зі стрибків у воду серед юніорів.

“Це золото ми присвячуємо всім воїнам, які захищають нашу країну, і моєму татові, який досі перебуває в полоні у РФ… Я вірю, що його скоро звільнять і він буде шалено щасливий за нас… А ми продовжуємо працювати на своєму фронті і підіймати прапор України на змаганнях”, — написала дівчина у своєму інстаграмі.

Читайте також: 

• “Контузія — це найлегше, що сталося з сином на “Азовсталі”. Розповідь матері полоненого захисника Маріуполя “Грінки”
• “Минулий раз ми бачились 24 лютого, в день його народження”, — дружина полоненого з “Азовсталі” Володимира Чертушкіна
• Ціна була висока: звільнений з полону боєць “Азовсталі” розповів, що їх намагалися деблокувати