Художниця та поетеса Оксана Шабас із Костянтинівки створила арт-проект “Наші” — він присвячений пам’яті загиблих воїнів, зокрема її друга Артема Тимченка. Через вірші, картини й виставки вона розповідає про захисників, їхні родини та жінок, які пережили найтяжчу втрату. У своїй творчості художниця передає власні емоції та досвід війни.
Про творчий шлях мисткині та ідею проєкту “Наші” розповідаємо в матеріалі.
З кожної картини Оксани Шабас на відвідувачів виставки дивляться герої, які стали на захист країни. У портретах відчувається їхній погляд — упевнений та сповнений віри у життя. Роботи мисткині зараз показують у Полтаві, куди вона сама переїхала через війну.
Зараз, до Всесвітнього дня поезії, Оксана також проводить зустрічі, на яких її вірші оживають у поєднанні з музикою та живописом. У її поезії — глибока туга за рідною домівкою, роздуми про війну, ціну свободи та кохання. Жінка каже: її творчість — це спосіб зберегти пам’ять про захисників, які навіть після загибелі залишаються в серцях рідних.
Переживши особисті втрати, Оксана почала писати вірші, що стали голосом жінок, які втратили коханих, синів, братів. Через мистецтво Оксана не лише розповідає історії воїнів, а й допомагає родичам загиблих — саме вони приходять на її виставки, знаходячи там розуміння та емоційну підтримку.
Після одного з таких творчих заходів зустрічаємося з Оксаною Шабас у кафе, аби поговорити про її життя і мистецтво.
“Мої батьки тільки нещодавно виїхали з Костянтинівки цього року”, — каже жінка. — “Я їх вмовляла довго. Зараз вони виїхали, й мені спокійніше. Я сумую за рідним містом”.
Дитячі роки та юність Оксана провела у Костянтинівці, а вчитися поїхала в Горлівку. У 2009 році вона переїхала в Донецьк, але за п’ять років мала покинути місто, коли туди увірвалася війна.
“Я мешкала біля залізничного вокзалу в Донецьку. Одразу не виїхали, бо думали з подругою, що скоро все скінчиться. Одного разу, це вже коли наші хлопці були в аеропорту, в нашій багатоповерхівці був обшук. Хтось сказав, що в будинку снайпер, а ми жили на першому поверсі та на поличках у нас була українська символіка, яку довелося ховати. Тоді я вперше зрозуміла, що намагаються вкрасти все те, з чим ти жив до цього все своє життя. Ми бачили, коли у дворах містом ставили гаубиці, щоб стріляти в бік аеропорту, але чекали, що, може, все зміниться на краще”, — згадує жінка.
Ще до початку війни Оксана купила квитки до Іспанії, куди збиралася вирушити у подорож.
“12 днів я пробула там, а коли повернулася в Київ, дізналася, що у Донецьк потяги не ходять, тому що пошкоджений залізничний вокзал. Тому поїхала до Костянтинівки з однією валізою. Комп’ютер та інші особисті речі залишилися на орендованій квартирі”, — розповідає Оксана.
Відтоді вони з подругою вирішили допомагати захисникам. Пізніше до них долучився ще один знайомий хлопець.
“Ми дізналися, що хлопці, які приїхали в село зі Слов’янська, отримали харчове отруєння, тож запропонували їм приготовлену домашню їжу. Спочатку дивилися на нас з недовірою, а згодом ми стали постійно привозити смаколики, домашню випічку. Потім дізналися, що треба одяг за сезоном, і зробили на дві роти різних бригад, що були поблизу Костянтинівки, сюрприз — за їхніми розмірами замовили нові речі”, — говорить мисткиня.
Компанія друзів почала волонтерити у селах біля Донецька. Серед тих, кому вони допомагали, були й захисники 25-ї бригади. Так Оксана познайомилася з військовим Артемом Тимченком, який згодом став її другом. Захисник підтримував її перші кроки в мистецтві, й це їх зблизило. “Ви ще тільки шукаєте себе, але продовжуйте”, — говорив він.
Артему сподобався портрет військового, який Оксана створила за фотографією з інтернету. Саме ця робота стала першою у майбутньому проекті “Наші”, який народився ще задовго до повномасштабної війни. Оксана зізнається, що саме Артем став тим, хто надихнув її продовжувати малювати портрети українських захисників. Його слова підтримки та віри в її талант визначили подальший напрямок її творчого шляху.
Під час повномасштабного вторгнення Артем зателефонував Оксані й запропонував їй зробити виставку своїх картин. Спитав: “Може, і мій портрет там буде?” Але жінка відмовилася малювати друга: не хотіла накликати біду, бо до цього на її портретах були лише загиблі.
Та непоправне все ж сталося — у квітні 2022 року Артем загинув у бою на Авдіївському напрямку. Оксана відчула тривогу, коли захисник перестав виходити на зв’язок, але не наважувалася йому написати.
У січні 2023-го Артем наснився мисткині й сказав, що настав час робити виставку.
“Я прокинулася, полізла вночі у фейсбук і побачила, що батько Артема написав про його загибель. Мені так чітко ніхто до цього не снився. Я дуже болісно переживала його смерть, а потім вирішила на його день народження намалювати його портрет”, — розповідає художниця.
Пам’яті Артема вона й присвятила свій арт-проєкт “Наші”. Його портрет тепер можна знайти серед облич інших героїв виставки.
Більшість робіт в експозиції — це портрети земляків Оксани, які загинули в бою за рідну землю. З картин на відвідувачів дивляться захисники Донеччини Олексій Інт, Євген Лось, Андрій Алєксєєнко, Руслан Єльцов, Вадим Кокурін, Андрій Роганов, Руслан Куркай, Сергій Сікан, Сергій Михайлов, Олексій Васильченко, Едуард Хатмуллін, Дмитро Кадуков, Дмитро Ломов та інші воїни. Також на виставці представлені портрети захисників із Полтавщини та інших українських регіонів.
Ці картини, історії життя 42 бійців та присвячені їм вірші увійшли до книжки “Наші”. Її Оксана Шабас зараз готує до друку. Великий тираж коштує дорого, тому мисткиня за підтримки небайдужих знайомих видаватиме збірку обмеженою кількістю примірників. Декілька вона планує надати бібліотекам Києва та Полтави.
Окрім цієї книжки, Оксана видала ще три збірки своїх творів. З однією з них ви можете ознайомитися за цим посиланням.
Цієї неділі, 23 березня, Оксана Шабас запрошує всіх охочих на свою творчу зустріч. Вона розпочнеться о 13:00 у Полтавській обласній бібліотеці ім І. П. Котляревського.
Раніше ми розповідали про збірку “Незламний Бахмут: війна очима освітян”, яка вийшла друком до третіх роковин відкритого вторгнення. У книжці зібрані твори-спогади від вчителів, учнів та їхніх батьків про пережите у нині знищеному місті.