Наприкінці Другої світової НКВСівці угнали з Румунії 16-річного хлопця — тільки тому, що він був етнічним німцем. Йому вдалося не тільки вижити, недоїдаючи та важко працюючи на шахтах Донбасу, а й втекти з СРСР.
Про все пережите Жак Сандулеску розповів в автобіографічній книзі “Донбас — реальна історія втечі з Росії”. Особиста історія цього чоловіка, яка розгорталася на українському сході у 1940-х, захоплює подих та варта екранізації, розповідає бахмутська краєзнавиця Наталя Жукова.
“Ця історія починається у Румунії наприкінці 1944-го, коли радянські війська увійшли в цю країну. Жак Сандулеску був 16-річний кремезний юнак, який поспішав до школи. Його захопили радянські військові та з великою партією місцевих цивільних відправили на Донбас. Ніхто й оком не моргнув, що він — неповнолітня дитина. Батько бачив його у натовпі захоплених людей, але ніяких речей передати хлопчику не вдалося. Тож взимку 1944 “визволителі” повезли його як невільника на схід, на примусові роботи”, — розповідає краєзнавиця.
Вона уточнює: хлопець був етнічним німцем на ім’я Герман Пфафф. Жаком Сандулеску він став пізніше.
У такий спосіб керівництво СРСР повторило нацистський експеримент з використання примусової праці іноземних громадян на території СРСР. В радянські часи про це не говорили.Для довідки:Вестарбайтери (“західні робітники”) — це примусові робітники німецького походження, яких наприкінці Другої світової війни радянські війська угнали з країн Європи для примусової праці на території СРСР (переважно України та Білорусі). Вони мали відновлювати вугільну промисловість Донбасу, чорну металургію півдня України та працювати в інших галузях. На початку до СРСР вивезли понад 112 тисяч людей. Окремо, як військовополонених, експлуатували та утримували німецьких армійців. У другій хвилі вивезли ще понад 215,5 тисяч людей. Через важку працю, голод та погані побутові умови смертність серед вестарбайтерів була від 20% (серед цивільних) до 39% (серед військовополонених). Всього в СРСР померли близько 66,5 тисяч вестарбайтерів.
Із собою хлопець мав лише 3 підручники та румунські гроші в еквіваленті приблизно 165 доларів. Їх він отримав, вигідно продавши свій акордеон радянському військовому, по секрету від батьків.
“Жак описує, як їх 3 тижні везли на схід у нелюдських умовах, ось, наприклад, таке: “На одній зупинці нам дали сокиру на пів години та дозволили прорубати дірку у підлозі біля дверей. Замість того, аби випорожнюватися, виставляючи свої дупи з вікна, поки двоє інших людей тримали ковдру, аби якось прикрити, тепер можна було робити це через дірку за цією ковдрою. Сечовипускання було не проблемою для чоловіків, оскільки у дверях до вагона була велика щілина. Але дівчата або жінки мали для цього ховатися за ковдрою”, — цитує Наталя Жукова.
Цих румунських невільників привезли на Донбас на початку 1945-го, такого щасливого для місцевих мешканців та такого жахливого для пригнаних цивільних.
“Жак згадує у книзі, що дорогою місцеві плювалися на них, але водночас розуміє почуття людей, які зазнали таких страждань та жертв від окупантів, у тому числі румунських”, — розповідає Наталя Жукова.
У таборі люди почали вмирати від постійного недоїдання, холоду та виснажливої праці. Тут люди отримували пайку по 300 грамів хліба на день.
“Жак спостерігає та описує, що робить з людьми голод: батько відбирає половину їжі у свого 8-річного сина та б’є його. А у дівчат від недоїдання та надважкої праці не було місячних”, — розповідає бахмутська краєзнавиця.
Хлопця врятувало здоров’я, кремезна від природи статура й оптимізм, зазначає співрозмовниця. Жак добре працював, і його відібрали для робіт на шахту, де видавали втричі більше хлібу, по кілограму на добу.
Хлопець потрапив на шахту №28 біля Ровеньків, що на території нинішньої Луганщини. Табір невільників з заходу знаходився між Венгерівкою та Михайлівкою.
“Автор описує, як почав працювати на шахті — вказує їх не по назвах, як ми нині звикли, а по номерах: №31, 89 тощо. Назви населених пунктів, де знаходились ті шахти, Жак Сандулеску у книзі теж не вказує — спочатку вони були йому й невідомі. Він розмовляв румунською, але згодом все більше опановує російсько-український суржик. По всій книзі зустрічаємо шахтарські слова, написані транслітом — “відкатка”, “лебідка”, “порода”, “канат”, “їдальня”, “десятник”, “куфайка”, — розповідає співрозмовниця.
Тікати з шахти хлопець вирішив після першої ж зміни — настільки важкою була праця.
Згодом кмітливого, працьовитого та дуже сильного й високого хлопця помітило керівництво.
“Жак Сандулеску згадує начальника руху Сиренка, який відповідав за вивантаження з вагонеток видобутого вугілля та породи. Для економії ресурсів він сконструював технічне рішення: як вивантажувати вагонетки не вручну, а так, аби вони самі перекидалися. Для цього їх треба було сильно штовхнути у певний момент. Двом вільнонайманим робітникам це вдалося з великим трудом, тоді визвався Жак. У нього вийшло це досить легко: допоміг його зріст, який спрацював як важіль”, — переказує книгу спогадів краєзнавиця.
Тож хлопцю почали довіряти: наприклад, вільнонаймані працівники стали запрошувати хлопця до себе на дружню вечерю. Але йому, звісно, все одно хотілося додому.
Аж ось серед конвоїрів з’явився справжній садист, який одного разу без причини вистрелив Жакові у спину, простреливши навиліт грудну клітину.
“Він декілька разів сильно побив Жака, так, що той вирішив не виходити з шахти взагалі. Їжу йому в шахту приносив його друг, румун Омар, з яким вони здружилися та довіряли один одному. Потім одного разу Жак потрапив під завал, і цей Омар його врятував. Жак дивом вижив, але отримав серйозні травми ніг. Його поклали у лікарню, але ніякого лікування майже не надавали. Ноги не загоювалися, і одного разу він почув слово “ампутація”, — переповідає краєзнавиця.
Тож хлопець вирішив більше не зважати та тікати. Це було майже безнадійно: зима, хлопець з поламаними ногами, без нормального одягу та взуття, без харчових запасів — цілковита авантюра. Але Жаку дивом вдалося прокрастися спочатку через Польщу, потім у радянську зону Німеччини, а звідти у контрольовану союзниками. Його не схотіли прийняти в американському шпиталі — боялися, що він ось-ось помре. Тож останні метри до німецького табору біженців він долав вже втрачаючи свідомість — від страшного виснаження, інфекції від травмованих кінцівок та голоду.
“Його знайшли десь неподалік від того табору, там лікарю вдалося врятувати ноги Жаку, його виходили там. Він отримав першого за 3 роки листа від батьків, в якому вони повідомляли, що сестру Жака теж угнали на схід, і вона померла у першу ж зиму у таборі під Макіївкою, у якихось 50 км від Жака… Батьки порадили хлопцю триматися подалі від Румунії, яку контролював СРСР”, — каже Наталя Жукова.
Власне, на цьому книжка закінчується, і починається епілог, розповідає Наталя Жукова.
“У 1949 Жак емігрував у Канаду, а звідти у США — там він стає боксером. У 1955-му призваний в американську армію, служить у Європі, закінчує там Сорбонну, вивчаючи літературу та філософію, стає громадянином США, успішним підприємцем — тримає джаз-бар, з’являється у кіноролях та рекламі. Але у США не було дипстосунків з країнами радянського блоку аж до початку 1960-х. У 1961 від онкології помер батько Жака, тож, виходить, у той день наприкінці 1944 року, коли хлопця на очах у батька увезли на схід, вони бачилися востаннє”, — розповідає Наталя Жукова.
Також Жак знайшов нарешті свого друга Омара та допоміг йому емігрувати у США.
У 1968 вийшла друком книга Жака Сандулеску про його жахливий досвід, але авторові здається, що він “не почутий”.
Жак одружився з Енні Готліб. Але досвід пережитого був таким жахливим та глибоким, що Жак ніколи не наважився завести дітей. За свідченням дружини, для Жака діти значили б “найвищій ступінь вразливості”: його найбільший страх був опинитися на місці свого батька — бути неспроможним захистити своїх дітей.
У 1999 році Жак з дружиною приїхали до Києва у справах — його запросили туди на турнір карате. Тож він нарешті вирішив злітати на Донбас.
Він знайшов ті поселення, де була його шахта.
А також розшукав дівчат з його донбаської юності — Дусю, Ніну та Марусю, які нині були вже бабусями.
Він повертався туди й наступного року, і ці візити щоразу трохи зцілювали його. Тоді ж, у 2000-му, Жак з дружиною отримали листа від американського підлітка з Орегону, який просив для свого вчителя копію книги Жака про його примусову працю на Донбасі. Виявляється, його вчитель читав книгу Жака своїм учням впродовж 28 років, і книжка зносилася.
Він поїхав і туди й зустрівся там з учнями та тим вчителем — і нарешті “відчув себе почутим”.
Жак Сандулеску помер 19 листопада 2010 року у Чапел-Гілл, у Північній Кароліні.
Вільному радіо вдалося зв’язатися з його удовою, яка живе у Нью-Йорку, США. Вона слідкує за подіями на Донбасі та знає про російсько-українську війну. Енні Готліб-Сандулеску хотіла б розвіяти попіл Жака у тих місцях, де пройшли найтяжчі його роки. Але ті райони Донбасу окуповані росіянами та недоступні для західних туристів.
У листі журналісту Вільного радіо удова Жака Сандулеску пише:
“У 1990-х, коли ми багато подорожували в Україну у справах діяльності Жака у федерації “кіокушинкай карате”, ми сподівалися, що зустрінемо когось, хто хотів би перекласти його книгу російською та/чи українською. Її переклали норвезькою, румунською, німецькою та японською. Гадаю, ми не могли знайти нікого, бо в той час люди там фокусувалися на майбутньому, а не на минулому. Але майбутнє виявилося розчаруванням, а минуле каже “Я намагалося вам розповісти”.
Вона додає, що Жак завжди хотів, аби за цією історією зняли фільм, і багато років тому він продав права на такий фільм одній команді фільммейкерів, які досі мають плани його зняти.