Кузьмі Кохану — 110: яким був відомий художник родом з Лиманщини (ФОТО)

Він вижив у Голодомор, під час сталінських репресій та у Другу світову. Заснував відому в Україні художню династію, створив десятки відомих картин, але за усе життя не отримав жодної нагороди. Все це про Кузьму Кохана, який виріс на берегах Оскола, між Донеччиною та Харківщиною. Про те, що писав, ліпив та якою людиною був, — розповіли онук митця та товариш-односелець. 

“Художник він природжений! Його роботи правильні, реалістичні, там все передано: колорит, освітлення, форма, матеріал. Там листя — це листя, земля — це земля. Він був дуже гарний колорист, таких мало, мав просто колосальне відчуття кольору! Кузьма Федорович дуже добре відчував матеріал та об’єм, чого не розуміють графіки та не вміють багато живописців”, — розповідає Вільному радіо про видатного українського художника його онук Ярослав Кохан.  

Кузьма Кохан став родоначальником династії українських художників. Його син Олексій Кохан — український графік, працював головним художником журналу “Перець”, став співавтором Малого Державного Герба України. Онук Ярослав — графік та філософ. 

Хлопчик з великої селянської родини зміг вивчитись на художника в місті

Кузьма Кохан народився 2 листопада 1913 року у великій селянській родині у слободі Рубцевій Харківської губернії Ізюмського повіту. Нині це територія села Рубці біля Лимана Донецької області. 

“У родині людей десять було: точно було двоє сестер, я навіть застав старшу (бабуся Уляна доживала у селі Андріївка під Слов’янськом), та декілька братів. Стандартна велика селянська сім’я”, — згадує Ярослав Кохан. 

У школу Кузьма не ходив, бо не було взуття.

“Він вчився вдома, сидячи біля старших братів і сестер, коли ті робили домашні завдання”, – каже Ярослав Кохан.

На початку 1930-х Кузьма учителював у Шандриголовому — селі неподалік від Слов’янська. 

“Спершу здобув освіту на робфаці (робітничому факультеті, — ред.), учителював деякий час. Центр району був тоді у Шандриголовому. Історичний факт — дідусь знімав там кімнату у “того самого” Шелеста (Петро Шелест — перший секретар ЦК КПУ у 1963-72-х роках, — ред.)”, — розповідає про молоді роки дідуся Ярослав Кохан. 

Першу роботу майбутній митець отримав в роки Голодомору 1932-33-го. 

“Було все як і у всіх: пів села вимерло. Голова колгоспу віддати зерно відмовився, і приїхали вже не за зерном, а за ним. Наша сім’я вижила за рахунок того, що дід взимку учителював і більшість свого пайка відсилав у село. А навесні, коли щось посіяли, вже вони (родина, — ред.) його годували”,  — розповідає Ярослав Кохан. 

З Донеччини викладач поїхав вчитись у Ворошиловградське художнє училище (нині це Луганськ, — ред.) У 1938 році закінчив його з відзнакою, та поїхав до Києва вступати до Художнього інституту. 

Другу світову війну Кузьма Кохан зустрів у військовій формі, але на фронт його не відправили, а евакуювали разом з усім художнім інститутом у Середню Азію.

“Їх оселили всіх разом у медресе (мусульманському аналогу семінарії та академії) у центрі Самарканда, який був зроблений при Тамерлані”, — каже Ярослав Кохан.   

В евакуації художник зустрів свою майбутню жінку — студентку з Москви Парасковію Депутатову.  

Після Другої світової Кузьма Кохан мешкав з родиною у будівлі художнього інституту

Після звільнення Києва пара вирішила повертатись до столиці України вже разом, там доучувались останній дипломний рік. Молода родина вимушена була оселитися просто у коридорі старовинної будівлі Київського державного художнього інституту, у якому навчалися молодята, — таким був побут у деяких людей у повоєнній столиці. 

Нині це Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) у Києві. З цим навчальним закладом пов’язане вже три покоління родини Коханів. 

“У приміщенні цього інституту відділили половину коридора на кімнатки фанерами для студентів-аспірантів. Там дідусь з бабусею жили, там батько і народився, й у колисці жив. У тій кімнаті було вікно, пічка-буржуйка в нього виходила”, — розповідає Ярослав Кохан. 

За його словами, пізніше до цих кімнат добудували майстерні, і ці вікна стали виходити вже у приміщення. 

“І саме те вікно, де жили дідусь з бабусею,  перетворилося на двері. І я в тій майстерні провчився п’ять років. І коли дід прийшов на мій захист саме в цю майстерню — він був приємно вражений”, — розповідає Ярослав Кохан про історію родини. 

Кузьма Кохан та Парасковія Депутатова іноді разом і працювали. 

“Вони ілюстрували дитячі і підліткові книжки. Є цілий ряд книжок, які вони разом зробили: частина ілюстрацій дідуся, частина — бабусі. Техніка у них була приблизно однакова, і відрізнити, хто що робив, дуже важко. Вони працювали в техніці живописної графіки і в техніці туш-перо  —  це дуже гарна академічна штрихована манера”, — розповідає Ярослав Кохан.   

Картини Кузьми Кохана, написані на Донеччині, мали прості побутові сюжети

Кузьма Кохан не поривав зв’язків з малою батьківщиною, каже краєзнавець Олексій Духін. Невдовзі після звільнення Донеччини від нацистів, художник замалював деякі зруйновані міста. 

“Вони багато зробили для фіксації [подій] на Слов’янщині, у Краматорську, де Парасковія Пилипівна написала картину “Молоді кадри Донбасу”, а в Рубцевій вона зробила портрет заслуженого вчителя України”,  — згадує в коментарі Вільному радіо почесний краєзнавець України Олексій Духін зі Слов’янська. 

 Сам художник теж творив на Батьківщині, особливо коли почалося мирне післявоєнне життя.  

“У Рубцевій він написав батьківську хату, яка була у центрі села. Увесь час проводили на Осколі, рибку вудили, писав картини — пейзажі, графіку, портрети. Ми (місцеві, — ред.) позували: хто на дерево ліз, хто до річки стрибати у воду — знаходились сюжети. І пізніше — частенько я ніс парасольку, а мій друг етюдник. Багато його робіт прості: “Трактористи”, “На Осколі”, — згадує Олексій Духін.   

У 1958 році дружина Кузьми Кохана померла від туберкульозу. Художник залишився один з маленькою дитиною. Вдруге він ніколи не одружувався. Виховував сина та продовжував творити. Зокрема і на Донеччині.

У 1971 році Кузьма Кохан створив у Рубцевій картину “Лікнеп”.

Олексій Духін каже, що одного з персонажів на цій картині художник змалював з нього. 

“Мене зобразили як простого хлопця-селянина з рукою, протягнутою до чорнильниці. Він додав мені вуса, бо я виглядав занадто молодим”, — каже Духін. 

Але найбільше краєзнавець цінує іншу роботу Кохана, створену у 1964 році.  

“Найкраще його досягнення — це робота “…та й списую Сковороду”. Ця робота дістала схвальні відгуки та могла отримати Шевченківську премію. Це моя думка. Ця робота заслуговує дуже уважного вивчення! Мало хто знає Шевченка в такій іпостасі, як написав Кузьма Федорович. Він підійшов до зображення Тараса Григоровича після того, як добре вивчив його біографію. Це не просто ілюстрація. Художник вклав своє сприйняття талановитого поета, художника, графіка, академіка Тараса Григоровича Шевченка”,  —  вважає Олексій Духін. 

Відвідував Кузьма Кохан і інші міста Донеччини та Харківщини. 

“Він у мене частенько бував, приїздив до Слов’янська, бував на Карачуні (гора у Слов’янську, — ред.) в гостях у своїх родичів”, — каже Олексій Духін. 

У 1980-х Кохан створив багато робіт для державної художньої лотереї

У 1980-1990-ті Кузьма Кохан продовжував займатись мистецтвом, каже його онук. 

“Писав натюрморти, пейзажі. У 1980-х він відкрив для себе таку штуку як лотерея. Дуже багато робіт у нас немає, бо вони йшли туди. У Кузьми Федоровича держава для цієї лотереї купувала ці роботи. Приватна ініціатива була заборонена. У нас пачка тих лотерейних білетів замість його робіт, на жаль він їх не фотографував”, — розповідає Ярослав Кохан.  

Кузьма Кохан не погодився викладати в будь-якому навчальному художньому закладі. Тож ділився професійними секретами лише з сином та онуком. 

“Він вчив мене як правильно писати, казав: “Ось дивись: так мазки кладеш — воно “круглиться”. Тобто виходить гора, а не площина. Також він вмів дуже добре передавати освітлення, цього теж багато художників не вміють. Є нюанси, які треба знати, і він мені багато що передав”, — згадує дідуся Ярослав Кохан. 

У 2007 році Кузьми Кохана не стало. Його поховали поруч з дружиною на Байковому кладовищі у Києві. 

“Він був дуже м’який, але внутрішньо був завжди за справедливість. Оскільки часи, в які він виріс, були жорсткі та абсолютно цьому не сприяли, він це тримав у собі. Бували випадки, коли дід міг якогось п’яного електрика чи маляра, який прийшов і халтуру зробив, спустити зі сходів, коли дуже “діставали” — пару разів таке було. Назовні він був просто добрий, м’який, лагідний з усіма, суто інтелігентний, завжди спокійний, з гумором — таким його усі й пам’ятають”, — каже його онук.    

Художник з Донеччини часів УРСР не отримав від держави ніяких нагород або звань

За життя влада не відзначила українського художника офіційними нагородами, каже його онук. Немає і меморіальної дошки на будинку на Русанівці у Києві, де Кузьма Кохан прожив декілька десятиліть.    

“А звідки вона візьметься? Дошки роблять діячам, яких відзначила влада. Кузьма Федорович був людиною абсолютно не кон’юнктурною, тому він в історії мистецтва України взагалі не проходить. Його замовчували. Його не те що на нагороди, і на звання ніхто його ніколи б не висунув”, — каже Ярослав Кохан. 

Роботи цього митця є у сховках різних українських музеїв, у приватних колекціях та антикварних салонах.  

“Його картини є у фондах Українського художнього музею  —  не знаю скільки саме. Зокрема, там точно є картина “Зустріч Тараса Шевченка з Михайлом Михайловим та Петром Лавровим у Якова Полонського” (1948). Інші роботи — точно не знаю, вони ніколи не були в експозиціях, а у фондах. А зараз, під час війни, я навіть не знаю, чи є у них експозиція”, — каже Ярослав Кохан.

Онук додає, що Кузьма Кохан не дуже добре фіксував створення своїх робіт. Тому з обліком та збереженням його спадщини є труднощі. 

“Є велика проблема: на Заході його робіт продавалось багато, він, на жаль, облік не вів, у нас списку немає. Але більшість цих робіт була переписана на інших художників. Там сиділи спеціальні фальсифікатори, які на замовлення (щоб робота продавалася краще) ставили ім’я більш знаменитого художника. А знаменитими в Україні у радянські часи були художники кон’юнктурні. Тому на Заході вже акуратно вишкрібали підпис мого діда і ставили туди інше прізвище, і так продавали. Такого фальсифікату багато”, — розповідає Ярослав Кохан.

Родина мріє упорядкувати творчу спадщину Кузьми Кохана та створити сайт. Це потребує часу та коштів. 

“Робота велика, буде на жаль дуже складно: опис взяти та перепитати у нього я не можу, списків робіт він не вів. І мій фотоапарат недостатньо професійний для цього. Я почав переписувати його зошити, дивитися, що з цього можна було б видати. Це дуже велика архівна робота, це важко”,  — каже наостанок Ярослав Кохан. 

За майже три десятиліття до народження Кузьми Кохана неподалік, у Очеретиному теж Ізюмського повіту народився український художник Зиновій Подушко. Йому судилося пройти військовий шлях в Армії УНР та осісти у сусідній Польщі. Більше про його творчість та мистецький шлях дізнавайтесь в матеріалі “Зиновій Подушко: український художник родом з Донеччини, про якого більше знають у Польщі”.