image

Між перешкодами. Як живе і досягає успіху бахмутянка, яка 21 рік пересувається на візку

|
12 Листопада 2021

Наталя Зубар вже 4 роки займається настільним тенісом і має титул чемпіонки України. Вона любить подорожувати й допомагає рідному місту розвиватися. Все це — не підводячись з візка. Ми розпитали у Наталі, як вона знаходить щастя посеред бар'єрів.
Наталя Зубар живе з родиною в Бахмуті. 21 рік тому вона отримала травму хребта і відтоді пересувається на візку.
"Якось ми на ожеледиці потрапили у ДТП. Мені тоді було 24. Дуже важко було це сприйняти, життя змінилося за одну секунду, як-то кажуть. Потім було багато операцій. Ніхто не давав ніяких прогнозів, нічого не обіцяв. Ти був у такому стані, що дуже віриться, що ти встанеш і що все повернеться на своє звичне місце. А воно нічого не поверталося", — згадує Наталя Зубар.
Наталя Зубар. Фото: Вільне радіо
Попри пережитий стрес, жінка почала перелаштовувати життя на новий лад. Давалось це не так швидко, як хотілося б.
"Тоді я жила на 4-му поверсі, в дуже старій будівлі з вузькими сходами. Перші 6 років я з хати виходила може пару разів на рік влітку. Ми з чоловіком спускалися погуляти або може кудись поїхати", — розповідає жінка.
Але поступово справи почали налагоджуватися. У 2006-му Наталя Зубар потрапила до табору активної реабілітації в Євпаторії.
Мета таборів активної реабілітації — відновлювати фізичний, психологічний та соціальний стан людей з травмами хребта. Організатори цих таборів допомагають людям якомога швидше повернутися до вільного і самостійного життя.
Фото: gar.org.ua
"Я побачила, що жити на візку можна, і навіть непогано та цікаво. І що треба щось змінювати. Саме тоді я вирішила, що треба робити своє життя своїми руками", — стверджує Наталя.
Вони з чоловіком придбали квартиру на першому поверсі та з боку балкона обладнали пандус, який допомагає жінці виїжджати з дому. Наталя каже: зараз вдома вона майже не сидить.
"Я займаюсь активно спортом, тому частіше я буваю на стадіоні, гуляю вулицею: це парк, набережна, Алея троянд. Ще я займаюся громадською діяльністю, тому мене часто можна побачити на всіляких подіях, зборах", — говорить про свій нинішній спосіб життя Наталя.
Аби місто ставало комфортнішим для людей з інвалідністю, вона вступила в комітет з доступності при міській раді. Разом з однодумцями жінка обстежує громадські місця на предмет безбар'єрності та радить владі усунути недоліки. Наприклад, за її ініціативою на одній з вулиць зробили нижчими бордюри перед зупинками, а біля лікарні переробили пандус.

Але в місті ще є над чим працювати. За результатами останнього моніторингу в міськраді з'ясувалося, що з 98 обстежених громадських закладів лише 9 повністю безбар'єрні.
"Я стала перемагати, відчула себе впевненіше"
Фото: Вільне радіо
Наталя знайшла себе у спорті. Для себе вона обрала настільний теніс. Каже, цей вибір був випадковим, але, зробивши його, вона не пошкодувала.
"У нас є Артур Анатолійович Радковський, він майстер спорту міжнародного класу з танців на візках. Але він такий унікальний спортсмен, він в різних видах спорту дуже розвинений. І якось після одних з комплексних змагань, де ми разом їздили, він запропонував мені спробувати потренуватися в тенісі. І так він став моїм тренером. А потім стали їздити на змагання, я стала перемагати, відчула себе впевненіше. Займаюся вже 4 роки. Я чинна чемпіонка України", — каже Наталя Зубар.
Джерело: Управління фізичної культури та спорту ДонОДА (ліворуч), tt-kharkiv.com (праворуч)
Заняття проходять на місцевому стадіоні "Металург". Навколо центрального входу — бордюр, який Наталя ніяк не омине. Але збоку від входу є пандус. Підходимо до нього: половина конструкції перекрита будівельним сміттям. Тож доводиться докласти зайвих зусиль, аби потрапити на поріг.

Долаємо цю "смугу перешкод" і натискаємо на кнопку біля дверей. Нас зустрічають і супроводжують коридорами спорткомплексу. Для людей на візку тут є спеціальний ліфт і туалет. Просимо відвідати й інші частини будівлі разом з Наталею, але нам ввічливо відмовляють, не пояснюючи причин.

Заняття проходять у підвальній частині спорткомплексу. З Наталею тут тренуються ще двоє спортсменів. Насправді їх могло б бути й більше, зазначає жінка. Але на заваді стають проблеми з доступністю.
"Дуже мало займаються спортом через різні проблеми. Найголовніша в тому, що важко вийти з хати. Якщо люди живуть на третьому, п'ятому поверсі, навіть на першому, але перед першим поверхом багато сходинок — то людині просто важко вийти з хати. І вся та доступність, яка робиться в місті, для них недоступна", — говорить спортсменка.
Зміни повільні, але вони відбуваються
Фото: Вільне радіо
Безбар'єрність досі залишається болючим питанням у багатьох містах України. Наприклад, під час минулорічних місцевих виборів у Часів Ярі з'ясувалося, що в місті взагалі немає дільниць для маломобільних людей.
Голосування для маломобільних. В Бахмуті не стало більше пандусів на дільницях
Причому маломобільними вважають не лише людей з інвалідністю. До цієї категорії належать вагітні жінки, батьки з малолітніми дітьми, люди поважного віку, люди з нестандартною масою тіла тощо.

Втім громадський простір в Україні все ж потроху підлаштовують під потреби маломобільних людей, запевняє координаторка напрямку інклюзії в StarLightMedia та організаторка таборів активної реабілітації Уляна Пчолкіна.
"Питання безбар'єрності, інклюзії і взагалі доступності послуг, сервісів і архітектурної доступності завжди були актуальними. Я 16 років маю інвалідність, і ці питання ніколи не були поза увагою: завжди були активісти, політики, громадський сектор, які постійно вели над цим роботу", — говорить Уляна Пчолкіна.
Уляна Пчолкіна. Фото: Facebook/Уляна Пчолкіна
За її словами, багато надій зараз покладають на стратегію безбар'єрності, яку затвердили цієї весни. Цей документ передбачає 6 основних напрямків формування безбар'єрності. Поки що планують покращити фізичну безбар'єрність — тобто доступність маломобільних людей до всіх об'єктів у містах. Після цього хочуть взятися за інформаційну, цифрову, суспільну, освітню та економічну безбар'єрність.
"Будуть експерти і фахівці працювати над тим, аби сервіси й послуги ставали більш інклюзивними, йшли до людей, були універсальними і не були, знаєте, для "середньостатистичної білої людини середніх років", а й для людей з інвалідністю також. Ще має бути відповідальність за невиконання цієї стратегії. Лише тоді я і багато інших експертів бачимо можливість для того, щоб ці зміни дійсно відбувалися", — стверджує громадська діячка.
Однак до людей на візку в Україні дослухалися не завжди. Як розповідає голова Бахмутського громадського об'єднання людей з інвалідністю "Надія" Олена Бондаренко, ще пів століття тому радянська влада вдавала, що таких людей не існує.
"Це найбільш соціально незахищений прошарок народу, якому чинилися різні перешкоди. До того як почалася Перебудова, казали, що у нас зовсім мало інвалідів, та недоцільно створювати таку організацію. А люди хотіли, щоб були підприємства, як в інвалідів по зору, по слуху, щоб можна було реалізувати себе. А до цього кожен інвалід перебував у замкнутому просторі своєї квартири й тільки міг дивитися на світ через вікно. Так проходило життя таких людей", — каже Олена Бондаренко.
З настанням Перебудови та політики гласності соціальні настрої змінилися. Люди з інвалідністю почали гуртуватись, аби влада їх помітила. Тоді ж подібну організацію створили в Бахмуті. Цього року їй виповнилося 32 роки.
"Загалом у нас 179 людей за списком. Є у нас люди не тільки з Бахмута, а й з району: з Курдюмівки, з Часів Яра. Річ у тому, що люди з ураженням опорно-рухового апарату не всі можуть до нас дістатися, та частіше за все ми на зв'язку з ними тільки телефоном. Головним напрямком нашої організації є спортивно-оздоровча робота, вирішення соціальних питань кожного, ліквідація у нашому місті бар'єрів та щоб кожна людина в інвалідному візку могла потрапити до транспорту. Те, що для здорової людини дрібниця, для нас все дуже тяжко", — зазначає голова організації "Надія".

Олена Бондаренко. Фото: 06274.com.ua
Поступово умови для таких людей у Бахмуті стають кращими, додає Олена Бондаренко. Наприклад, побільшало вбиралень у школах і лікарнях, куди зможе заїхати візок, з'являються підйомники та з'їзди на тротуарах. А біля Центру соціальних служб нещодавно побудували інклюзивний дитячий майданчик.

Але часом зручності для людей з інвалідністю виявляються геть незручними. Як пандуси під неможливим для заїзду та спуску кутом.
Аптека, в яку не зайти. Тролейбус, який не приїде
Фото: Вільне радіо
Вийшовши зі стадіону, прямуємо далі. На шляху трапляється аптека, обладнана підйомником. Просимо співробітників опустити пристрій, аби Наталя показала, як ним користуватися. Виявляється, підйомник з якихось причин не працює.
І таких недоліків у Бахмуті вистачає, зізнається співрозмовниця.
"В місті немає перукарні, куди можна було б зайти, зробити зачіску чи манікюр. Якщо це якісь державні установи, то з ними легше домовитися, вони майже всі зараз обладнанні пандусами. Йдеться і про те, що там створюють туалети для людей на візках. Це дуже важлива річ, на яку треба звертати увагу. А ось там, де приватний сектор, — це вже зовсім інша територія, зовсім інший рівень проблем", — каже Наталя Зубар.
Між районами жінка пересувається здебільшого низькопідлоговими тролейбусами. Перед поїздкою вона телефонує в диспетчерську та дізнається, коли буде найближчий такий тролейбус. Та саме в день нашої зустрічі з'ясувалося, що їх на маршруті не буде весь день.
Фото: Вільне радіо
Інший варіант для маломобільних бахмутян — "соціальне таксі". Але його треба замовляти заздалегідь, і поїхати на ньому можна лише до закладів соціальної сфери. Крім того, замовити такий транспорт можна лише 4 рази на місяць.

Якщо ж Наталі потрібно в інше місто, обирати доводиться між залізницею та приватними перевізниками. Звичайні міжміські автобуси для цього не підходять.
"Автовокзалом у нас не дуже зручно користуватися, хоча там є пониження, там вимощено плиткою. Але там немає служби, яка допомагає увійти в автобуси. І тому я намагаюся особисто не користуватися автобусами, бо це наразі найнезручніший вид транспорту. А на залізничному вокзалі — навпаки. По-перше, там все архітектурно доступно: там є сходи, заходи, пандуси, є туалет пристосований, є пониження на коліях. Але, знов-таки, не завжди є бригада, яка може допомогти сісти в потяг. Та зараз я намагаюся замовляти вагони з підйомниками", — розповідає жінка.
"Щоб пройти 50 метрів, доводиться обійти 500. Але це краще, ніж нічого"
Фото: Вільне радіо
Гуляючи містом, проходимо повз ПЛР-лабораторії. Наталя зазначає: для маломобільної людини зробити тест на коронавірус у Бахмуті — окремий квест. Адже у місті майже немає лабораторій, куди можна потрапити без перешкод.

Жінка вказує на пандус біля будівлі: підйом, який нагадує атракціон, та один лише невеликий поручень на половину відстані. За 50 метрів є ще одна лабораторія. До неї ведуть гвинтові сходи, а пандуса годі й шукати.
Фото: Вільне радіо
"Будують приміщення, а потім починається така історія: "Ну ми ж орендарі, ми ж не можемо нічого зробити". А той, хто здає в оренду, каже: "А я чому повинен про це думати?" І залишаються люди без послуг. За нормативами ухил пандуса має бути 1 до 12, тобто, якщо висота метр, то довжина має бути 12 метрів. І ухил має бути не більш ніж 8 градусів. Поручень має бути з обох боків і повинен виступати на 30 сантиметрів за пандус, щоб можна було зручно схопитися. Там повинно бути 1,5 метра, щоб можна було зробити маневр, заїхати. Не повинно бути порогу, пандус має бути не ковзкий… Я про це можу розповідати довго і нудно", — жартує Наталя.
Перешкодою для безбар'єрності у місті є й сам його ландшафт. Наприклад, щоб дістатися з Нижнього парку у Верхній або навпаки, треба зробити 500-метровий гак через вул. Горбатова.

"Але це краще ніж нічого", — відмічає жінка. Та зізнається: з цим спуском у неї пов'язана неприємна історія.

"Я брала участь у заході на День вишиванки, а потім поспішала на стадіон і пробила колесо. Якщо сюди я якось доїхала, то спуститися цим спуском було важко. І я стояла там нагорі, чекала, щоб мені хтось допоміг. І йшов чоловік один, я йому кажу: "Допоможіть, будь ласка, спуститися", а він каже: "Я вышиванкам не помогаю". А потім йшла військова жіночка, вона мені допомогла", — згадує Наталя Зубар.
Фото: Facebook/Наталя Зубар
Нечемних людей навколо вдосталь, міркує вона. Та порядних все ж більше.
"Люди думають, що якщо ти на візку, то в тебе проблеми з головою"
Фото: Вільне радіо
Окрім проблем з доступністю, викликом для людей з інвалідністю стає ставлення до них держави й суспільства. Наталя стверджує: їй, освіченій людині, було тяжко знайти роботу, коли вона опинилася у візку.
"Чомусь вважається, що людина з інвалідністю не може виконувати якусь професійну роботу. Мені не зрозуміло, чому це так. З цим упередженням я теж зіткнулась. У мене вища освіта, за фахом я філолог і дитячий психолог. Освіта з відзнакою, але після травми я не змогла працювати за фахом, бо сказали: "Як ти собі це уявляєш?". Тоді в жодну школу не можна було зайти: всюди ж сходи високі, двері вузькі. І немає бажання (в керівництва, — ред.), щоб працював хтось незвичний, хто не так виглядає", — розповідає Наталя.
Ті ж, у кого не виходить влаштуватися, можуть покладатись хіба що на пенсію від держави. Прожити на неї неможливо, обурюється співрозмовниця.
"Найбільш принизливим є те, що держава поставила нас в таке становище. В мене як в інваліда І групи А пенсія лише 2200 гривень. І більш ніяких виплат. А з іншого боку, я не можу працювати, бо моя інвалідність не дає можливості мати ту роботу. Коли ми намагалися звернутись до пенсійного фонду та спитати, чому таке становище і як бути, які зміни можуть колись з'явитися — нам відповіли щось на кшталт: "Ви радійте, що вам хоча б щось платять, бо ви не заробили й того", — скаржиться Наталя Зубар.
З пересічними людьми теж виникають непорозуміння. Багато хто на перше місце ставить інвалідність — особистість при цьому відсувається на другий план.
"В принципі, зараз мене дуже важко чимось здивувати. Але не можу звикнути до принизливого ставлення. У нас в житті буває упередження, що якщо ти у візку, то ти повністю неспроможний, наче в тебе проблеми з головою. Нікого не турбує, що у тебе проблеми з ногами. Всі уявляють собі, що якщо ти з інвалідністю, то ти вже якась не така людина. Інколи починають розмовляти не зі мною, а з супроводжувачем. Вважається, що я сама не можу нічого робити", — каже жінка.
Фото: Вільне радіо
Та запевняє: це її вже не дуже засмучує. Каже, люди просто не звикли спілкуватися з маломобільними людьми. Їх майже не бачать — не останньою чергою тому, що ті звикли сидіти вдома через проблеми з доступністю. Тож треба багато працювати, аби змінити ставлення суспільства до таких людей.
"Я розумію, що люди ще не звикли часто бачити і спілкуватися з людиною у візку. Хоча це все залежить і від нас самих. Від того, наскільки часто ми виходимо, показуємо себе, розповідаємо про своє життя", — підсумовує Наталя Зубар.
534

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Читайте нас в Telegram DONрегіон
Підписуйтесь на наш Instagram Вільне радіо

Якщо Ви дочитали цей матеріал до кінця, сподіваємось, він був корисним для Вас

Ми дуже цінуємо те, що Ви з нами!

Запрошуємо Вас стати патроном Вільного радіо та підтримати нашу редакцію.

Якісна незалежна журналістика потребує багато зусиль та ресурсів, і саме Ви можете допомогти нам робити це чесно і кожного дня!

Щомісячна підтримка
Допомогти одноразово
Поділитись публікацією

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів


Спонсор

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: