Навпомацки. Як прожити щасливе життя з 1% зору — історія літнього бахмутянина

У трикімнатній оселі Віталія Кривошея на верхньому поверсі п'ятиповерхівки чисто та охайно. Ще з порога помічаємо практичний мінімалізм його квартири: простір організований так, аби меблі та інші предмети не заважали пересуватися. Словом — нічого зайвого.

Спокійний та привітний, Віталій Федорович живе розміреним життям. Спілкуємося з чоловіком українською, і вона в нього дуже гарна.

"По-перше, я ж українець, родом із Сумської області. Це в мене було закладене з дитинства. Потім навчався ж до 9-го класу — викладали все українською мовою, а російською була тільки література та граматика. А вже 10-11 клас перейшли на російську мову всі предмети", — згадує чоловік.

2,5 роки тому він овдовів. Каже, без дружини, з якою прожили в злагоді понад пів століття, стало набагато важче.

"Захворіла: серце, серце, серце. Одні лікарі кажуть "пий сечогінне", інші — "не пий"… А потім померла. Ми гарно жили, весь час разом…", — розповідає чоловік.

Присутність дружини Віталія й досі невловимо відчувається — у заведеному укладі життя хазяїна та налагодженому побуті. На стінах його оселі — репродукції картин, а на книжкових полицях — книги для зрячих. Посміхаючись, власник оселі зізнається: вони більше для інтер'єру, адже сам він читає лише книги шрифтом Брайля.

"Це ще з радянських часів, коли я багато їздив. Начебто бібліотечку зібрав. Модно було, для краси, ми ж не можемо читати, ми "читаємо" тільки на касетах", — каже Віталій Федорович.

Тексти для зрячих він вміє читати лише друковані, й тільки тому, що сам це засвоїв — у спецшколі, де він учився, цьому майже не приділяли уваги. А написане від руки Віталій вже не розбере: занадто важко для його зору.

Віталій Федорович розповідає: його Віра була повністю незрячою, або, як кажуть у колі слабозорих людей, — "тотально незряча". Тож 1% зору чоловіка був у них на двох.

А познайомилися вони у Харківській середній школі-інтернаті для сліпих дітей, де обидва навчалися з 1955 до 1966 року.

"Після школи вийшли, трохи попрацювали в Харкові, а потім переїхали сюди: тут її рідні жили у Перевальську на Луганщині (звідси було 1,5 години на автобусі)", — згадує Віталій Федорович.

Облаштувати побут на новому місці, в тодішньому Артемівську, молодому подружжю допомогла велика родина жінки.

Тут у Віталія і Віри народилися двоє дітей. З вихованням проблем не було, знов-таки, виручали родичі. А от у школі малих нерідко ображали через слабозорих батьків.

"Я скажу відверто — було по-різному. Бували такі сутички, їх і ображали, бувало, в школах. Ну, це ж діти… Що ж я буду, звертати увагу на малечу? Казали (своїм дітям, — ред.) "Ти нас любиш, і добре. А те, що вони розказують, дражняться, — ти ж розумієш, що…", — каже чоловік. Але не договорює.

Нині вони вже дорослі й підтримують батька, щоправда, здалека, з сусідньої держави. Донька з онукою давно мешкають у столиці Росії, а син — на заробітках на крайній півночі. Але діти щодня телефонують по мобільному додатку, і невістка навідує.

Слабозорі або повністю незрячі люди можуть читати та писати за допомогою спеціальної системи знаків з випуклих точок.

І у Віталія Федоровича на столі є спеціальна металева дошка Брайля з грифелем. Вона виглядає як рамка зі "стільниками" для кожної літери, в якій фіксують аркуш паперу, аби той не рухався. Чоловік бере папір і вправно показує як писати за системою Брайля.

"Сюди закладаємо папір. Тут в кожній клітинці — 6 крапок, кожна літера — це певна комбінація з точок. Грифель — це гвіздочок на паличці, береш ним і пишеш, справа наліво, ось так", — пояснює Віталій Федорович.

Чоловік швидко вдавлює крапочки у певній послідовності, потім витягає папір та перевертає: ці випуклі крапочки означають "Наталя, Вільне радіо". Доводиться повірити йому на слово, адже для людини, яка не знає шрифту Брайля, ці випуклі позначки не несуть геть ніякого сенсу. А для незрячих це їхня "секретна мова".

"Пишу справа наліво, а читаю зліва направо. Тому що коли пишу — видавлюю їх, а потім перевертаю аркуш", — демонструє чоловік.

Тобто, виходить, незряча людина має не лише знати як пишуться всі літери абетки, цифри тощо, а і які вони навпомацки у дзеркальному вигляді, аби потім їх прочитати.

Показавши, як пишуть незрячі, співбесідник і не помітив, що взяв для цього та трохи зіпсував свою грамоту з міжнародного змагання з шашок.

Шашки вважають спортом, тож Віталій Федорович — спортсмен. На столі в нього почесний кубок та дошка з шашками. Ще більше нагород — у меблевій "стінці": він з гордістю показує свої медалі та кубки.

"Цей кубок я одержав у Польщі у 2011-му за 3 місце, на Чемпіонаті Світу з шашок серед людей з порушенням зору. Це моя найдорожча нагорода", — показує кубок чоловік.

Гра у шашки потребує від слабозорої людини розумових зусиль не лише для обдумування ходів. Незрячі люди грають наосліп, тобто запам'ятовують розташування шашок та кожний хід, а руками контролюють правильність свого ходу та ходу суперника.

Віталій Федорович теж так вміє, але бачить силуети фігур, тож користується цим. У шашках гравців з добрим зором та слабозорих не ділять — всі можуть змагатися на рівних.

"Якщо турнір просто на першість області, там всі грають, незалежно від того зрячий чи незрячий, майстер ти чи кандидат. Я з усіма граю, й зі слабозорими, і зі зрячими, і з "тотальними" граю. Коли проводять турнір з незрячими, грають незрячі", — зазначає Віталій Федорович.

Він показує спеціальну дошку для слабозорих гравців. Власне, від звичайної вона відрізняється лише тим, що всі чорні поля на ній "втоплені". На чорних шашках зверху для контрасту наклеєні світлі шматки паперу, а верх білих не гладенький. Все це допомагає шашкам не зсуватися, а слабозорим гравцям — відрізняти шашки різного кольору та контролювати хід один одного.

"Там ще шашечні годинники, ходиш і перемикаєш годинник (я переключив, йде час суперника. І навпаки), — я на ньому час не бачу! Тому я повинен кожного разу питати в судді скільки в мене часу пройшло, скільки залишилося, скільки у суперника часу — це найважче", — пояснює Віталій Федорович.

Для слабозорих спортсменів існують спеціальні годинники. Але поки вони вартісні та є не в усіх. Також гравцю зі слабким зором іноді важче грати, ніж тотально незрячому. Нещодавно Віталій Кривошей повернувся зі змагань у Болгарії, де посів 5 місце. Каже, зіграти краще йому завадило надмірне світло.

"Там ми грали просто неба, в альтанці, де яскраве світло. У мене одразу все: очі закриваються та сльозяться, голова болить — я кожного дня таблетки пив. Мені погано було там грати", — каже Віталій Федорович.

В його оселі світло скрізь приглушене. Також, наче через цю світлобоязнь, він сутулиться та нахиляє голову, аби в очі потрапляло менше світла.

Фото: Вікіпедія

Поганий зір не залишив Віталію Кривошею шансів навчатися у звичайній школі, і з 7 років він пішов у спецшколу, далеко від батьків. Спочатку плакав, а потім звик.

"Гарна була школа, це була школа-інтернат. Там всі такі ж, всі не бачать: хто трошки бачить, хто зовсім нічого. Дружні були, всі 11 років. У старших класах до нас інші поступили — з Дніпра, з Києва", — згадує чоловік.

За словами Віталія Федоровича, спочатку в школі діти опановували брайлівський шрифт, а за допомогою нього потім навчалися всіх предметів. Підручники у Віталія Кривошея були українською мовою. Каже, український шрифт Брайля відрізняється від російського не сильно.

"Так само як й у зрячих, лише трохи там пишеться по-іншому. "І", "и", там 2 точки, там 3…", — намагається пояснити різницю він.

Також там навчали машинопису — друкувати на машинці, щоб слабозорі могли написати й звичайний для зрячих документ — заяву, листа, скаргу тощо. Деякі люди працюють так, наприклад, у видавництвах, швидко набираючи текст. Але це можливо лише в парі зі зрячою людиною, яка диктує цей текст, або з диктофоном чи комп'ютером.

У Бахмуті працює бібліотека для людей з порушенням зору. Там є книги шрифтом Брайля, аудіокниги, програвачі, комп'ютер з інтернетом, фільми з тифлокоментарями та апаратура для їх демонстрації. Більшість фільмів та книг — російською.

Віталій Федорович, як і інші слабозорі, залюбки відвідує цю бібліотеку.

"Щоб брати книги, щоб спілкуватися", — каже чоловік.

Тут понад сто читачів з вадами зору, які приїжджають і з інших районів міста. Люди беруть додому і книги шрифтом Брайля, і озвучену літературу на аудіокасетах. Також тут можна отримати копію фільму з тифлокоментарями на свою флешку.

Сюди ж кличуть виступати й гостей, теж незрячих. Наприклад, в один з днів УТОС (Українське товариство сліпих, — ред.) запрошує Віталія Федоровича на зустріч з іншою спортсменкою, медалісткою Паралімпійських ігор-2020 у Токіо, бахмутянкою Юлією Павленко. У вересні вона виборола першу на цьогорічній Паралімпіаді медаль для України за стрибки в довжину.

На зустріч приходять й інші слабозорі. Юлія передає свою медаль присутнім, аби вони потримали її паралімпійську "бронзу". Серед них — і Віталій Федорович. Він теж розповідає про свою нещодавню участь у міжнародному турнірі.

"Я їхав з супроводжуючим. Це за кошти Укрцентру "Інваспорт", Київ виділяв. Мене відправили туди за те, що я торік посів на Чемпіонаті України з шашок перше місце — завоював право поїхати в Болгарію, до Кранево, з 28 серпня до 7 вересня", — розповідає чоловік.

Його та паралімпійську чемпіонку розпитують про деталі та уважно слухають.

За спогадами батьків, з пів рочку й до 3-х Віталій Кривошей взагалі нічого не бачив, а потім "трохи почало відпускати". Батьки зрозуміли, що із зором сина щось не те, під час його хрестин.

"Ми жили в невеличкому селі, 30 хат, у хуторі Кулики Слободянського району Сумщини. Там не було нічого — ані школи, ані церкви. 1947-й, другий післявоєнний рік. Батьки кажуть "Його ж треба хрестити". Батько-шофер привіз попа, той взяв, окунув мене у холодну воду. А у мене, розповідали, "очі на лоб вилізли", і всі побачили, що щось не те. Давай перед очима показувати руками та зрозуміли, що я нічого не бачу", — каже чоловік.

Так само випадково виявили сліпоту і в його майбутньої дружини Віри, теж у ранньому дитинстві.

Та описує, як його батьки все ж боролися за зір сина: консультувалися з найкращими офтальмологами України.

"Їздили по професорах — тоді був дуже знаменитий Інститут Філатова в Одесі, а в Харкові — Інститут Гіршмана — начебто знаменитості. Сказали: "Переросте, може, потім зробимо операцію". Одразу пішла катаракта. Пішов до школи, поїхали ще раз в Одесу та сказали: "Хай він ще переросте". Школу закінчив, а потім уже пізно. Казали "Медицина у нас ще не дійшла до того, щоб гарно зробити операцію. Гарантії ніякої не даємо". От і все", — розповідає Віталій Федорович.

Операції з видалення катаракти успішно проводять вже декілька десятиліть у тому числі у Краматорську, Слов'янську та Дружківці. На питання чи хотів би зробити таку операцію зараз, Віталій Кривошей зізнається: дуже боїться втратити той 1% зору, що в нього залишився.

"Я звернувся до однієї, другої лікарки. Дивляться-дивляться й кажуть: "Ви щось бачите?" — "Так, бачу" — "Ну і добре. Ми боїмося, аби вам не було гірше". Якщо воно задавнене все… А кому вірити? Ось зробили однокласнику в Дніпрі, начебто бачить, а проходить якийсь час — поступово падає зір і все. І так одному, другому", — зітхає пенсіонер.

Тож він зважив всі "за" та "проти", й обрав "синицю в руках".

"І я думаю так: "А воно мені потрібно, що я оце бачу, а потім зовсім не буду бачити ані доріжки, нічого?" І я так оце й живу. Хоч щось, та бачу. А якщо нічого? Якби знав, що воно поможе, я б, звичайно, все віддав… А я ж не знаю, допоможе чи ні. Я боюсь втратити те, що в мене залишилось", — говорить чоловік.

Та додає: з таким зором жити вже звик.

"Наприклад, пішов я на базар. Сам дійшов — я вже там знаю всіх і все! А якби в мене не було зору? Я пішов би сам?", — міркує пан Віталій.

Фото: Он Клиник

У кабінеті лікарки-окуліста з Бахмута Ірини Дабіжі — звична з дитинства таблиця "ШБМНК", знайома всім чи не на пам'ять, тематичні плакати й чемодан зі скельцями для перевірки зору. У цьому ж кабінеті лікарка оглядає очне дно, вимірює очний тиск, робить уколи в очі та виконує інші маніпуляції.

Щодня Ірина Дабіжа приймає близько 10 пацієнтів з проблемами зору та приблизно стільки ж людей, які прийшли на медогляд. Лікуватися до неї приходять лише дорослі — дітей оглядає окремий спеціаліст.

Лікарка стверджує: найчастіше люди втрачають зір через глаукому або вроджені патології. Вони спричиняють порушення прозорості рогівки, відшарування сітківки та атрофію зорового нерва.

"Далі — механічні травми ока або опіки, які супроводжуються відшаруванням сітківки, крововиливом у скловидне тіло", — розповідає бахмутська лікарка-окуліст.

"Перша інстанція" для перевірки зору — це та сама таблиця з літерами й незамкненими кільцями.

"В ній 10 рядків. Якщо бачать 10-й рядок, найнижчий, — це 100% зір. Якщо з 5 метрів людина бачить лише 1-й, найвищий, рядок, — це 10% зору. Це, будемо казати, ще достатньо непоганий зір. А слабозорі — це коли у людини зір в межах сотих (тобто 1-9% зору, — ред.)", — розповідає лікарка.

За її словами, Віталій Кривошей, який бачить лише на 1%, може розрізнити кількість пальців максимум з метрової відстані. А отже, й верхнього рядка таблиці не побачить. Лікарка зазначає: ті, хто втратив зір змалку, у подальшому житті адаптуються краще. І такі люди, за її спостереженням, зазвичай більш спокійні.

"Слабозорі з вродженою патологією або ті, хто отримав травму у дитячому віці, — вони вже пристосувалися та більш спокійні. Останнім часом люди, які втрачають зір, — більш агресивні. Бо вони обурені тим, що не мають підтримки від держави", — каже вона.

Та наводить приклад хлопця, який у 15-16 років мав травму ока. Дворічне лікування не допомогло: він осліп на одне око, і його довелося видалили.

"І парадокс: коли він лікував це око, за його тодішніми захворюваннями (відшарування сітківки, хронічне запалення) йому могли дати 2-гу групу інвалідності, робочу або неробочу. А після видалення ока (за умови, що друге бачить на 100%) йому дали тільки 3 групу, це робоча. Але з одним оком працювати його нікуди не візьмуть, по обмеженню зору", — розповідає Ірина Дабіжа.

В такому разі люди можуть працювати двірниками, вантажниками тощо — і це озлоблює їх, каже лікарка. А ще слабозорим важко отримати групу інвалідності.

За її словами, такі правила щодо слабозорих людей в Україні існують досить давно, і їх не переглядають. Але сказати, що з боку держави немає геть ніякої підтримки таким людям, буде некоректно.

"В реабілітаційній карті слабозорого підкреслюють що саме він/вона потребує: тростину, ортопедичне взуття, магнітофон, годинник. Замість книг шрифтом Брайля можуть запропонувати тифломагнітолу, на якій є записи книжок", — стверджує Ірина Дабіжа.

Ортопедичне взуття слабозорим потрібне, аби їм було безпечніше ходити.

"Коли слабозорі починають орієнтуватись, у них відчуття, що дорога зовсім нерівна. Вони бояться, що там ямка, бояться підвернути ногу, десь перечепитися", — пояснює лікарка.

Отже, Віталій Кривошей живе з інвалідністю понад пів століття.

"Ще в 11-му класі нас водили на комісію. Коли я випустився зі школи, перекомісія була кожного року. Потім 15 років пройшло, і дали мені першу безстрокову групу інвалідності", — згадує пенсіонер.

Тобто щорічно впродовж 15-ти років він мав дати комісії обстежити себе, аби "довести", що він за рік не прозрів. На питання з якими почуттями ходив на ті перекомісії, відповідає:

"От з яким почуттям ходить туди інвалід, в якого немає ноги? А він має ходити на перекомісію кожного року (аби продемонструвати та задокументувати, що нога "не відросла", — ред.) З таким точно відчуттям і я…", — описує свій досвід чоловік.

Нині він отримує близько 3 тис. грн соцвиплати від управління соцзахисту (УПСЗН) та приблизно стільки ж — від пенсійного фонду. З цих сукупних 6 тис. грн минулої зими до половини йшло лише за опалення 3-кімнатної квартири. Ще у чоловіка є комунальні пільги — 50% оплати за воду та електрику; також він платить половину квартплати за більшу частину житла. Заповнювати комунальні книжки Віталію Федоровичу допомагала сусідка, але нещодавно вона поїхала. Це може зробити й невістка або будь-хто, кого він попросить.

Людина з інвалідністю по зору раз на рік отримує від УПСЗН засоби реабілітації.

"Мені дали, наприклад, оцей приймач. Тростину дали, але я нею не користуюся. Будильник, який "розказує" час, дали. А от апарат для вимірювання тиску, який озвучує дані, я купив сам", — каже чоловік.

Окрім шашок, у Віталія Федоровича на столі його "помічники": планшет, радіо, стаціонарний телефон.

"Він не працює, тільки час мені каже", — пояснює чоловік та натискає на кнопку. Запрограмований жіночий голос озвучує поточний час: "Тринадцять годин сорок сім хвилин".

Є в чоловіка й телевізор, який працює від інтернету. Його він дивиться через лупу, сідаючи у метрі від екрана. А професійну лупу годинникаря використовує, якщо треба розгледіти зблизька щось дрібне.

"Я картинки не дуже розбираю — бачу, що фігурка, а тонкощі я ж не бачу", — каже про зображення телевізору чоловік.

Найважче в побуті дається прибирання, зізнається пан Віталій. Хоча сам регулярно пилососить, витирає пил та поливає квіти.

Дійсно, оселя Віталія Федоровича не виглядає так, ніби він похапцем готувався до гостей. Видно, що в усьому він цінує лад. Чоловік пропонує чаю, і ми не відмовляємось. Поки на конфорці закипає чайник, він показує як вправно порається на кухні. Чай заварює "на звук" та за інтуїцією — вже знає скільки секунд, з яким нахилом та як довго лити окріп у чашку. Має й електричний чайник.

"Це мої "друзі" — цим (кухонним комбайном, — ред.) я нарізаю овочі, м'ясо можна "крутити", а це мені син зробив прилад, горіхи колоти. Он мікрохвильовка, є у мене скороварка, супчик варю", — показує чоловік.

Вдома він почувається впевненим та захищеним. Вже заготовив овочів на зиму — невістка привезла з села. А в морозилці лежать вишні.

Та самими заготовками не проживеш, тож у магазин Віталій Федорович теж вибирається.

До найближчої продуктової крамниці — метрів 500, і якщо для зрячої людини це елементарно, для слабозорої або незрячої — це подолання різноманітних перешкод. Спочатку треба вдягнутися — і все те, що зрячі роблять автоматично, слабозорим дається важче.

"Як прасувати? А отак, руками, все на щуп. "Раптом десь щось?" — ну, значить десь щось…", — каже Віталій Федорович.

Потім слід упевнитися, що у квартирі все вимкнене — газ, світло, електрика, вода. Навпомацки закрити двері, спуститися з 5 поверху. Помічаємо, що у під'їзді, де живе Віталій, на кожному сходовому прольоті верхня сходинка — на пів висоти нижча від усіх інших. Таке трапляється. Але через цей дефект хтось з порушенням зору може й вбитися, травмуватися чи "просто" впасти, забитися та налякатися.

Поки що все це Віталій робить спокійно та швидко. З 5 поверху "злітає", навіть не тримаючись за поручні. У дворі він теж почувається впевнено. А потім виходимо на "магістральний" тротуар зі старим асфальтом — нерівним та у вибоїнах.

Повз проходить незрячий чоловік з тростиною — він не спирається на неї, а простукує все перед собою. У Віталія Федоровича теж є така, але він нею не користується. Між іншим зазначає, що дорогу переходить на звук. Неподалік у 9-поверхівці живуть ще 5 людей з інвалідністю по зору, які отримали там квартири ще за радянських часів. А в домі Віталія таких 7 родин — і всі вони щодня долають ці шляхи з додатковими труднощами. Хоча місцева влада й знає про їх "компактне проживання" тут (автомобілістів тут попереджає табличка "Сліпі пішоходи"), та навіть базової доступності тут годі й шукати.

У магазин Віталій Федорович прийшов по фрукти та хліб. Продавчиня приязно його обслуговує.

"Якщо побачу щось, то… От банан бачу, тоді я його беру", — каже чоловік.

Продавчиня озвучує решту та перераховує вголос кожну купюру. Каже, що слабозорих клієнтів у цьому магазині багато. Питаємо чоловіка, як він рахує гроші. Відповідає, що це дається важкувато.

"Хто як може: хто розкладає гроші по різних кишенях; я придивляюсь. Але це важко, особливо розрізняти монети. До паперових банкнот я якось вже звик, на колір. Правда, 20-ка світла пішла і сотня — вони однакові за кольором, треба уважніше дивитися…", — каже чоловік.

Вийшовши на вулицю, затримуємося біля магазину, аби дізнатися більше про цю будівлю. Вона для літніх слабозорих мешканців міста — особлива.

Магазин — на розі двох вулиць, у старовинній будівлі, нині пофарбованій у соковитий рожевий колір. Тут колись була синагога, потім майстерня скульптора Івана Кавалерідзе, аероклуб, під час та після Другої світової — бібліотека, і потім до початку 2000-х тут знаходилось виробництво УПП УТОС "Зоря". А потім робота для слабозорих скінчилася, і будівлю приватизували.

"Шихтовка, збирання трансформаторів. Треба було скласти докупи пластинки у певному порядку та вкласти їх у сердечник, а потім скрутити. Трансформатори йшли на шахту. У 2002-му нам запропонували звільнитися з УТОСу, сказали нічим платити: "Кооперація не працює, нам не платять, і ми не можемо вам платити", — згадує Віталій.

За його словами, праця слабозорих коштувала дуже дешево.

"Сидиш там цілу зміну, за ці копійки. Воно коштувало набагато дорожче, ніж нам платили. Ми ходили туди, щоб бути зайнятими та спілкуватися у своєму колі. Звикли до підприємства: як так, не працювати? І це був підзаробіток до пенсії", — каже Віталій.

Біля цього магазину ми прощаємося та розходимося, кожний — у своє звичне життя.

"Особливо коли ожеледиця, буде взагалі кошмар. Якби вони зробили тут ділянку асфальту, я був би щасливий! Повністю!" — каже наостанок чоловік.