Роман Гелуненко — вчитель української та англійської мов. Разом із дружиною він працює в одній з бахмутських шкіл. За чотири місяці відкритої війни вони встигли виїхати з Бахмута, прожити в окупованому Куп’янську, вирватися звідти і стати свідками обстрілу Вінниці 14 липня.
Про досвід життя в окупації, переїзд і удар росіян по мирному місту Роман розповів нашим журналістам. Далі — пряма мова.
Коли Путін оголосив про “визнання ЛДНРії”, ми вже розуміли, що щось буде, щось почнеться. Україну попереджали різні експерти, західні партнери. Не хотілося в це вірити, бо ми вже один раз війну подивилися (у 2014, — ред.), але так вже вийшло.
24 лютого мені зателефонував друг, каже: “Війна почалась”, я такий: “Яка війна?”, бо я спав ще, не міг зрозуміти. Він каже: “Війна почалась, по Харкову б’ють”. Я сам був у Бахмуті, збирався на роботу цього дня йти. Вийшов подивився в одне вікно, в інше — там люди з собаками гуляють, люди на роботу збираються, хтось йде вже кудись. Загалом тиша та спокій. Потім відкрив новини в телеграмі та побачив, що дійсно війна почалась.
Я забрав дружину, кота, трішки речей, і ми поїхали в Куп’янськ на Харківщині (Роман виріс у Куп’янську, — ред.). Чомусь ми подумали, що все почнеться з Бахмута, бо він недалеко від зони бойових дій. Мені тоді здавалось, що це логічний крок. Але логіка мені трохи зрадила. На другий чи третій день після нашого приїзду місто здали, і в Куп’янську вже була русня. Тож ми встигли пожити в окупації два місяці.
Коли ми приїхали в Куп’янськ всі там також були на паніці, зрозуміло. Ніхто не очікував, що тут будуть активні бої. Були вибухи, були підриви шляхів сполучення та інше. Виходить, що ми поїхали від війни і потрапили на війну. Потім мер міста Мацегора здав місто русні й почалося “доволі цікаве життя”, скажімо так. По факту я самих росіян не бачив — Куп’янськ розділений великою річкою Осколом, яка відділяє саме місто від селища, де живу я. І вони весь цей час, який я там провів, не могли переїхати через цю річку. Мій друг, який живе в самому місті, розповідав, що росіян там було багато. Вони займали позиції — лікарню, поліцію. Згодом вони все ж до нас зайшли, але вже після того, як ми поїхали.
Перший тиждень були обстріли. Хоч вони були й далеченько від нас, все ж цей перший тиждень ми провели у підвалі-бомбосховищі. Коли вибухи припинилися, ми зрозуміли, що русня в місті, та почали виходити: треба було оновлювати запаси їжі, ходити в магазини. За перші два тижні з полиць зникли всі продукти, але потім, як я розумію, власники магазинів дістали продукцію зі складів, тож їжа була. Ціни попіднімалися, але не критично. Деякі речі було складніше знайти, наприклад, жіночі засоби гігієни, але й вони згодом почали з’являтися. Підприємці їздили за товаром в бік Харкова, проїжджали через зону бойових дій.
Потім зник інтернет. Це було 30 березня, якщо я не помиляюся. Мені це було важливо, бо я проводив уроки онлайн. Пізніше зник і мобільний зв’язок майже весь, окрім lifecell. І потім, коли русня почала гнати посилено колони в бік Ізюма і Харкова, ми почали розуміти, що нічого хорошого вже не буде.
Подзвонив мій двоюрідний брат, він у Вінниці живе зі своєю дружиною і донькою, і сказав, що у нас є останній шанс виїхати. Ми думали про виїзд, але у мене в Куп’янську живуть бабуся та мама, яких я теж не хотів полишати. Я казав їм, що треба їхати, але вони відмовилися. Ми з ними довго сперечалися, і я зрозумів, ще переконати їх я просто не можу. Вони дорослі люди, які самостійно вирішили. Це дуже складна історія, від якої я тільки нещодавно відійшов.
Орки вирубили взагалі весь зв’язок у селищі, тому зв’язатися з рідними зараз дуже складно. Русня вже зайшла до нас у селище, облаштувалися там. З’явилися колаборанти серед моїх однолітків з паралельних класів.
Ми планували виїжджати з Куп’янська машиною. Довго вагалися, бо не знали, яким шляхом можна виїхати, наскільки далеко русня заїхала, чи є там їхні блокпости. Нам просто казали, що вони є всюди, куди не поїдеш. Але їхати ми все одно вирішили. Тож ми зібрали речі й рушили 7 квітня о 5-й ранку. Нас забрав мій дядько на своєму авто. Речей взяли із собою мінімально, всі гроші, що в мене були, я залишив бабусі — це загалом єдине, чим я міг їм допомогти.
Ми проїхали зо 5 кілометрів і побачили блокпост, але не знали, чий. Коли почали до нього наближатися, побачили український прапор — там стояли наші військові. Коли ми його проїхали, я зрозумів, що ми вже на підконтрольній території, в безпеці. Наш шлях був через Лиман, Краматорськ, Покровськ, Дніпро. Згодом в’їхали вже у Вінницю. Перші декілька днів ми прожили у брата, а згодом винайняли собі квартиру.
З роботою особливих проблем немає — ми продовжили працювати у школі. Нині діти на канікулах. Ми маємо в будь-якому випадку дистанційно працювати, поки війна не закінчиться, а може ще й довше. Спочатку думав знайти собі тимчасову роботу, але з цим є проблеми, бо в Вінниці дуже багато переселенців. Гроші в мене поки що є, скоро вже почнеться навчальний рік, може й зарплату почнуть платити, тому вирішив залишити все як є.
Повітряну тривогу у Вінниці чутно завжди — вона спрацьовує постійно, адже прильоти по місту були ще й на самому початку повномасштабного вторгнення. Але проблема в тому, що люди перестали не неї реагувати. Ми й самі на початку ще спускалися у бомбосховище, але вже останні півтора місяця “забили” на це.
Коли ми приїхали сюди — це був другий місяць війни — у сховищі з нами було максимум людей 10 з усього двору, а до нас спускаються люди з трьох будинків. Чесно кажучи, після 14 липня, коли росіяни вдарили по Вінниці, ситуація не сильно змінилася. Наприклад, вчора ввечері була повітряна тривога (бесіду з Романом ми записували 17 липня, — ред.), і в бомбосховище прийшло людей 20.
Так само була тривога й 14 липня. Вона пролунала за 20 хвилин до прильоту ракети. Я тоді хворів, тому ще спав у той момент. Спочатку тривога прозвучала, потім були повідомлення, що в сторону Вінниці летять ракети — я це проігнорував. Ну а потім був “прильот”.
Для довідки:14 липня близько 10:45 окупанти вгатили по Вінниці. Російські ракети влучили по паркувальному майданчику поблизу дев’ятиповерхового будинку побуту “Ювілейний”. Також постраждав Будинок офіцерів, який слугував концертним залом, та деякі сусідні будівлі. Внаслідок обстрілу загинули 26 людей (станом на 21 липня), а за медичною допомогою звернулися ще 197 людей.
Я почув свист, вискочив у коридор, і якраз стався вибух. Ми живемо десь за 100-150 метрів від епіцентру вибуху, навпроти Будинку офіцерів. Мої вікна виходять якраз на “Ювілейний”, але не з боку вибуху, а з іншого. Тож наш дім менше постраждав, бо ударна хвиля прийшлася на торговельний центр.
Ми схопили документи (вони в нас усі лежать в одному місці), телефони та спустилися в укриття. Там була купа людей. Трохи згодом з’явилися дані про перших поранених. Наскільки я зрозумів, це були люди, які просто вулицею йшли та їх склом поранило. Їм надавали першу допомогу — промивали рани, замотували.
Десь за годину я вийшов зі сховища подивитися, що сталося. Побачив дим, пожежу, купу людей: поліція, рятувальники, медики, військові. Я вирішив особливо не розглядати, тож спустився назад до сховища та чекав на кінець повітряної тривоги.
Хочу сказати, що якщо 25 лютого в Куп’янську були обстріли й мені було страшно, то тут такого страху вже не було. Було лише відчуття, що нам дуже пощастило — ракета влучила не по нас, хоча ми були дуже близько.
“Не таких руських” не буває”
Повномасштабна війна змінила багато речей в нашому житті. По-перше, ми переїхали в центральну Україну зі сходу, де я вже прожив третину життя. Ставлення до Росії в мене не змінилося: я ще з 2014 знав, що Росія — агресор, терорист і так далі. Змінилось може ставлення до росіян: раніше я вважав, що бувають “не такі руські”, а потім виявилось, що “не таких руських” не буває.
Перейшов на українську мову у побуті — вирішив для себе, що з руснею не хочеться мати нічого спільного взагалі. Тому тепер ми з дружиною спілкуємося українською.
***
Нагадаємо, журналісти Вільного радіо поговорили з мешканцем Іловайська Валерієм, який місяцями майже не виходив з дому, ховаючись від “призову”, та зрештою знайшов прихисток у Литві. Про свій досвід порятунку чоловік розповів нашим журналістам. Читайте його розповідь за посиланням.
Читайте також: