Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Як підтримати дитину під час повітряної тривоги? Чи потрібно відверто говорити з нею про небезпеку? Які сигнали у поведінці дитини можуть свідчити про те, що їй уже потрібна допомога фахівця? Про це та інше журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з психологинею благодійного фонду “Схід SOS” Мариною Юнашевою.
У стресових ситуаціях діти насамперед орієнтуються на поведінку батьків та інших близьких дорослих, каже психологиня.
“Для дитини реакція батьків — це сигнал про те, наскільки ситуація є небезпечною. Якщо дорослий дезорієнтований, кричить або панікує, нервова система дитини сприймає це як підтвердження загрози”, — пояснює Марина Юнашева.
Тож, аби бути опорою для дитини, дорослий має опанувати свою тривогу. Допомогти собі можна через коротку паузу перед дією. Кілька повільних вдихів і видихів допомагають нервовій системі перейти від панічної реакції до більш контрольованої. Працюють і так звані “якорі” — невеликі предмети, на яких можна зосередити увагу, або прості фрази на кшталт: “Я знаю, що робити”.
Водночас психологиня радить не перекладати власні переживання на дитину. Фрази “ти бачиш, як мені страшно” або “не роби мені ще важче” можуть створювати для неї додатковий тягар відповідальності за стан дорослого.
Психологиня зауважує: підхід до таких розмов залежить від віку дитини.
Для дошкільнят достатньо простого пояснення: сирена означає, що потрібно перейти в безпечне місце. Деталі про ракети чи загрозу життю дитині цього віку не потрібні, адже їй важливіше не розуміти всі обставини війни, а відчувати, що дорослі знають, що робити.
Також не варто вигадувати неправдиві пояснення, наприклад, називати сирену грою або навчальною тривогою. Якщо дитина бачить занепокоєння дорослих, але чує інше, це може лише посилити її тривогу.
Водночас дітям молодшого віку легше засвоювати правила безпеки через ігрові елементи. Наприклад, можна разом збирати “тривожний рюкзак” для іграшки, малювати маршрут до укриття або вигадувати історії про героя, який знає правила безпеки.
“Через гру дитині стає трохи легше впоратися з тривогою, тому що з’являється більше розуміння й відчуття контролю”, — пояснює Марина Юнашева.
Прагнучи вберегти дитину від зайвих хвилювань, батьки інколи уникають розмов про війну. Проте повне ігнорування цієї теми рідко допомагає.
“Діти все одно відчувають зміни в поведінці дорослих, чують сирени, бачать реакції оточення. Повне замовчування теми рідко справді захищає дитину, а навпаки — посилює тривогу через невідомість” — каже психологиня.
Водночас чесність не означає, що дитині потрібно розповідати все. Дошкільнятам достатньо пояснити правила безпеки. Молодшим школярам уже можна розповідати більше про причини тривог та необхідність укриттів. Підлітки зазвичай самостійно шукають інформацію, тому з ними особливо важливо говорити відкрито й чесно.
“Чесна розмова не означає говорити дитині все. Вона означає давати стільки інформації, скільки дитина здатна емоційно витримати у своєму віці”, — зазначає фахівчиня.
Підлітки переживають війну інакше, ніж молодші діти. Вони вже розуміють масштаби небезпеки, читають новини та формують власне бачення подій. Втім, це не означає, що їм легше.
За словами психологині, зовні підліток може здаватися байдужим або навіть жартувати про тривоги, хоча насправді переживатиме сильний страх, безсилля чи тривогу. Тому краще уникати формальних заспокійливих фраз на кшталт “усе нормально”. Натомість краще говорити чесно:
“Так, ситуація небезпечна, тому ми дотримуємося правил безпеки”.
Важливо також визнавати емоції підлітка, навіть якщо вони проявляються через агресію, дратівливість або відсторонення. Підтримка при цьому не завжди означає довгі розмови, підкреслює фахівчиня. Іноді достатньо просто бути поруч і дати зрозуміти, що дитина може звернутися по допомогу, коли буде готова.
Окрему увагу психологиня радить приділяти інформаційному перевантаженню. Постійний перегляд новин, відео обстрілів та іншого тривожного контенту може підтримувати відчуття небезпеки навіть тоді, коли її немає поруч.
Такі запитання є одними з найскладніших для батьків. Проте залишати їх без відповіді не варто, каже психологиня Марина Юнашева. Для дитини це насамперед спроба зрозуміти, чи вона в безпеці та чи можуть дорослі впоратися із загрозою.
Помилкою буде як залякування, так і фальшиві гарантії.
“Діти дуже тонко відчувають, коли слова дорослих не збігаються з реальністю, і це може посилювати тривогу та недовіру”, — пояснює Марина Юнашева.
Для молодших дітей важливими є спокійний голос, фізичний контакт і слова про те, що дорослі поруч.
Школярам можна сказати: “Так, зараз є небезпека, тому ми йдемо в укриття. Ми робимо все можливе, щоб бути в безпеці”.
Підліткам потрібна більш відкрита розмова: “Я не можу пообіцяти, що ризиків не існує. Але ми робимо все, що від нас залежить, щоб подбати про безпеку”.
Під час сильного стресу діти можуть реагувати по-різному: плакати, кричати, метушитися, відмовлятися йти в укриття або навпаки завмирати. У такій ситуації психологиня радить зосередитися на трьох речах: контакті, простих інструкціях і русі.
Насамперед дорослому важливо стабілізувати власний стан. Допомогти може навіть один повільний вдих та видих. Після цього варто встановити контакт із дитиною короткими фразами: “Я поруч”, “Ми йдемо в безпечне місце”, “Тримай мене за руку”.
Якщо дитина плаче або відмовляється рухатися, допомагають прості завдання: порахувати сходинки, допомогти взяти речі або перетворити дорогу до укриття на гру.
Якщо ж дитина завмерла, важливо повернути її увагу. Для цього можна попросити її назвати колір предмета, подивитися в очі дорослому або зробити ковток води. Ще один ефективний спосіб — вправа “5–4–3–2–1”. Дитина називає п’ять предметів, які бачить, чотири речі, яких може торкнутися, три звуки, два запахи та один смак. Це допомагає повернутися в момент.
Під час сильного стресу найефективнішими часто виявляються не слова, а тілесні практики. Допомогти можуть:
Також добре працюють прості дихальні вправи через гру. Наприклад, можна запропонувати дитині “задувати свічку” або “надувати кульку”.
Водночас не кожна техніка підійде будь-якій дитині. Інколи найкращою підтримкою в моменти сильної паніки може бути просто спокійна присутність дорослого.
За словами Марини Юнашевої, одна з найважчих речей для дитячої психіки під час війни — відсутність контролю та передбачуваності. Саме тому дітям допомагають ритуали безпеки — прості повторювані дії, які дають відчуття зрозумілого порядку. Дитина має знати, що робити після сигналу сирени, куди йти, хто бере речі та де її місце в укритті.
Для молодших дітей можна намалювати маршрут до укриття або створити власну “карту безпеки”. Також корисно давати невеликі завдання: допомогти скласти речі, перевірити воду чи взяти ліхтарик.
“Страх у небезпечних умовах є нормальною реакцією. Завдання ритуалів — не зробити так, щоб дитина нічого не боялася, а допомогти переживати цей страх у контакті з дорослим і відчутті передбачуваності”, — пояснює психологиня.
Після пережитого травматичного досвіду психіка дитини може ще довго реагувати так, ніби небезпека не минула. Тому страх сирен, гучних звуків чи темряви є нормальною реакцією на надмірний стрес.
Дитина може різко реагувати на шум, прокидатися вночі, боятися залишатися на самоті й постійно перевіряти, чи поруч батьки. Найважливіше в такій ситуації — повернути відчуття безпеки та передбачуваності.
“Після травматичного досвіду страх рідко минає лише від слів «не бійся». Дитячій психіці важливо знову й знову отримувати досвід: поруч є дорослий, який допомагає впоратися й не залишає наодинці з переживаннями”, — говорить психологиня.
Саме тому важливо підтримувати рутину навіть у складних умовах: лягати спати в один і той самий час, разом вечеряти, читати перед сном або зберігати інші звичні ритуали.
Після обстрілів або тривалих тривог дитина може почати боятися засинати. Сон для неї може асоціюватися з втратою контролю: дитина хвилюється, що засне, і в цей час станеться щось небезпечне.
У такому разі батькам варто подбати, аби атмосфера перед сном була максимально передбачуваною. Корисно обмежити новини, уникати тривожних розмов увечері та дотримуватися звичних ритуалів.
Також дитині важливо розуміти, що робити в разі нічної тривоги та хто буде поруч.
“Якщо буде сирена — ми прокинемося і підемо разом. Наші речі вже готові. Я тебе розбуджу й буду поруч”, — наводить приклад фахівчиня.
Втім, якщо проблеми зі сном не минають протягом кількох тижнів, нічні кошмари регулярно повторюються або дитина починає боятися залишатися сама навіть удень, варто звернутися до психолога чи психотерапевта.
Певний рівень тривоги під час війни є природним. Але якщо нервова система надто довго перебуває в режимі постійної небезпеки, стрес починає впливати на життя дитини.
У молодших дітей це може проявлятися через частий плач, страх розлуки з батьками, нічні кошмари, проблеми зі сном або скарги на біль без медичних причин. У школярів — через труднощі з концентрацією, дратівливість, агресивність чи нав’язливий інтерес до теми війни. У підлітків — через ізоляцію, апатію, емоційне виснаження, порушення сну або ризиковану поведінку.
Особливо тривожним сигналом психологиня називає втрату здатності радіти, гратися, цікавитися світом або підтримувати емоційний контакт із близькими.
Якщо симптоми не зменшуються протягом кількох тижнів або починають заважати навчанню, спілкуванню та повсякденному життю, варто звернутися до фахівця.
Докладніше про це розповідаємо в матеріалі “Як розпізнати, що дитині потрібна допомога психолога”.
Отримати безкоштовну психологічну підтримку для себе чи дитини можна у просторах психосоціальної та юридичної допомоги “Затишно space” від БФ “Схід SOS”:
Раніше ми розповідали про те, як підтримати себе в умовах хронічного стресу. У матеріалі — поради психологині для тих, хто через війну живе в постійній напрузі.