“Ми продовжуємо не знати свою історію”. Режисер з Донеччини про співачку Соломію Крушельницьку та свій фільм про неї (ФОТО, ВІДЕО)

Світ відзначає 150-ліття великої української оперної співачки Соломії Крушельницької. На початку XX століття ця примадонна з Галичини підкорювала сцени зарубіжжя. Єдиний художній фільм про неї зняв 40 років тому режисер Олег Фіалко, уродженець Дружківки. Як головна роль дісталась “зимовій вишні” росіянці Олені Сафоновій, чому в мережі зась знайти український дубляж фільму та яка особиста драма співачки лягла в основу кінострічки — розповідає її автор.

Переоцінити значимість Соломії Крушельницької для культури важко, стверджує кінорежисер Олег Фіалко.

“Це дійсно величезна постать для України! І взагалі для культури світу, Європи точно. Вона була містком між заходом та сходом. Соломія взагалі неоцінена! В Міланській опері є куточок, де висить її портрет, і не тільки тому, що вона там працювала”, — каже про геній Соломії Крушельницької Олег Фіалко.

Це про неї він 40 років тому зняв художній фільм “Повернення Баттерфляй”. Каже, тема сама знайшла його: до нього звернулася авторка сценарію та однойменного роману Валерія Врублевська.

Її пропозиція зняти фільм-біографію про Соломію Крушельницьку, хоч і велику українку, Олега Фіалка спочатку не зацікавила. 

“Бо мені нецікаво знімати біографію, де немає драматичної проблеми. А потім Врублевська розповіла мені, що Соломія Крушельницька так поводилася з молодшою сестрою, що та збожеволіла. І я сказав “Стоп, а ось тут давайте з подробицями”,  — згадує режисер.

Крушельницька, фактично не будучи винуватою в переживаннях сестри, не дозволила їй одружитися, продовжила авторка роману.

“Там, ймовірно, це було і в родині (там же й у брата дещо подібний стан). Соломія Крушельницька до останнього подиху тримала сестру поруч з собою. І навіть коли Соломія вмирала (а у неї була онкологія горла), під час нападів вона затуляла рот кулаком, щоб не закричати від болю і не сполохати сестру та не спровокувати в неї напади. Тобто вона спокутувала свій гріх, котрого вона не мала”, — розповідає Олег Фіалко.

Тож особиста драма з життя оперної співачки зацікавила режисера й лягла в основу його фільму. Хоча драм у житті тоді вистачало й у самого режисера. 

“До зйомок цього фільму я близько 5 років не працював. Бо ходило за мною таке, що я антирадянський фільм зняв “Дисидент”, і роботи мені не давали, й переслідували. Я був вимушений існувати невідомо як”, — розповідає Олег Фіалко.

Про його згоду зняти цю стрічку повідомили міністра культури телефоном по спецзв’язку, просто з квартири авторки роману про Крушельницьку. Адже Валерія Врублевська була “людиною системи” — членкинею Комуністичної партії та дружиною помічника першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Тому й мала привілей — сама шукала собі режисера, який би зняв фільм за її романом.

Справжньою перлиною фільму стали оперні арії, які виконувала колись Соломія Крушельницька. Для цього записали спів іншої великої українки, вже сучасної оперної діви Гізели Циполи. Хоча на початку зйомок режисер і не збирався додавати у фільм нічого подібного.

“Я казав тоді: “Футбол треба дивитися на стадіоні, а оперу слухати в оперному театрі”. Але одного разу запросили Гізелу Циполу, записали одну, другу, третю речі — а тоді я зрозумів, що це вже викинути не можу. Бо це було з точки зору співу геніально! Гізела отримала в Японії титул “Краща Баттерфляй усіх часів й народів”, — каже Олег Фіалко.

Фільм Олега Фіалка “Повернення Баттерфляй”

Радянська полонянка: уряд відібрав у Соломії віллу в Італії в обмін на паспорт

До кінця 1920-х Соломія Крушельницька гастролювала з концертами, в тому числі на Галичині. А у 1938-му співачка овдовіла.

За рік вона поїхала відвідати рідний край, але почалася Друга світова війна. Піддана Італії, Крушельницька опинилася на землях Західної України, приєднаних у листопаді 1939-го до СРСР.

Нова влада націоналізувала будинок співачки, залишивши їй 4-кімнатну квартиру, в якій вона жила із сестрою. Під час нацистської окупації Львова Крушельницька виживала завдяки приватним урокам вокалу. Після війни мисткиня працювала у Львівській консерваторії.

Громадянство СРСР їй дали лише після того, як вона передала свою італійську віллу й усе майно радянській державі. У 1951-му Крушельницькій дали звання заслуженої діячки мистецтв УРСР, а у жовтні 1952 року — професорки. Вже тоді жінка хворіла на рак горла.

Померла співачка 16 листопада 1952-го. Її поховали у Львові на Личаківському цвинтарі поруч із могилою Івана Франка.

Роль Соломії Крушельницької  —  це перша головна роль Олени Сафонової

Невдовзі після початку роботи над стрічкою режисер поїхав обирати місця зйомок та акторку на головну роль. Під час відрядження він побачив фотографію маловідомої тоді акторки з Ленінграда Олени Сафонової, яку запросили до Києва на зустріч.

За спогадами Олега Фіалка, спочатку акторка йому зовнішньо не сподобалась: приїхала у якомусь розмальованому кожусі замість дублянки та чоботах незрозумілого кольору. 

“Коли я на неї подивився, то жахнувся: зрозумів, що це діаметрально не те, що мені потрібно. І щоб її не образити, я їй сказав, що “це такий характер, як Фелікс Дзержинський у спідниці”. А вона мені каже: “Цікаве зрівняння. Якщо ви хочете знайти в мене характер, то ви з ним ще зіткнетеся. А якщо хочете знайти в мені жінку, то це також буде вам дуже важко”, — згадує Олег Фіалко.

У той самий момент він помітив щось в очах Сафонової, що зрозумів: “це вона”. Режисер вирішив, що зніматиме Сафонову у головній ролі, й навіть без кінопроб. І не пошкодував. Хоча навіть авторка сценарію Врублевська та міністр культури УРСР були проти. 

Італійською змогла, а українською  —  ні

Велика частина життя Соломії Крушельницької пройшла за кордоном, зокрема в Італії, де вона навчалась оперного співу. Тож режисеру довелося шукати відповідні краєвиди, які б були схожими на італійську природу. Бо зйомки за кордоном цього фільму не погодили.

“Знімали ми Італію у Ризі у Латвії, у Ленкорані в Азербайджані (це субтропіки) та інших місцях. У фільмі є навіть епізод, де Соломія з сестрою сидять біля моря, а потім сестра біжить. Так от сцена, де вони сиділи, знята під Баку, а у човен сестра вбігає вже під Ригою, у Юрмалі”,  — згадує залаштункові секрети Фіалко.  

Тож потім, за кордоном, під час фестивального показу, де були італійці, режисер переживав — чи достовірно йому вдалося показати Італію. 

“Питаю в них “Ну як [виглядає Італія в кадрі]?” Вони сказали, що добре. “Тільки у вас там служниця з якимсь акцентом говорить. Але вона ж, мабуть, з села…”, —  згадує Фіалко.

І загалом третина фільму “Повернення Баттерфляй” звучить італійською мовою. Для цього знадобився консультант-викладач. При цьому Олена Сафонова озвучувала італійською мовою себе сама, каже Олег Фіалко. Ймовірно акторці допомогло вільне знання французької мови — вона навчалася у мовній спецшколі.

А от озвучити репліки українською акторці завадив її сильний російський акцент. Тому у фільмі Соломія Крушельницька українською мовою говорить голосом акторки Людмили Логійко.

За радянськими мірками стрічка вийшла дорогою, каже режисер: “Повернення Баттерфляй” обійшлося у понад 800 тисяч рублів. За його словами, зйомки художнього фільму на кіностудії ім. Довженка тоді коштували в середньому 260-280 тисяч рублів.

“Чи зберіглася українська версія фільму “Повернення Баттерфляй”, я не знаю”

Знімати російську акторку в ролі відомої українки у часи УРСР було практикою звичною, пояснює Олег Фіалко. Загалом, в УРСР та інших радянських республіках фільми знімали російською мовою. Тому майже всі художні фільми в УРСР за замовчуванням повинні були мати російську та українську версії звукової доріжки.

“Часто з багатьох причин у фільмах, знятих на кіностудії Довженка, український варіант був дуже поганий. А у цього фільму український варіант вийшов кращим. Де тепер ця копія? На превеликий жаль, я не знаю! Можливо вона є у Довженко-центрі, який зараз хочуть закрити”,  —  пояснює режисер.

Він додає, що мав і сам копію фільму українською, але втратив її.

З озвучуванням фільму “Повернення Баттерфляй” пов’язана й кумедна історія. Брата Соломії Крушельницької у фільмі зіграв видатний український актор Іван Миколайчук. 

“Тепер можна говорити: він запив, а треба було терміново озвучувати українською мовою. А він там у себе на батьківщині. Я написав йому телеграму, а він каже: “Олег, вибач, я не можу. Скажи, що я українську мову погано знаю чи хату мамі будую”, — розповідає Фіалко. 

Озвучувати героя Миколайчука в українській версії фільму довелося голосом іншого українського актора.

“І коли ми здавали дубляж худраді, пам’ятаю, там були Павличко, Драч,  — вони таке влаштували! “Як це так, чому Іван, до якого ми звикли, звучить не мовою Івана?! Хто це, що це?!” Я сказав: “У мене від Івана телеграма є! Іван мови не знає” — “Якої мови?” — Кажу: “Української”. Реготали усі”,  —  згадує співрозмовник.

Пізніше Іван Миколайчук все ж озвучив свою роль. Але знайти українську копію фільму в інтернеті не вдається. 

“Слово “Україна” тоді було під забороною. Не знаю, як цензори все це пропустили” 

У фільм, знятий наприкінці епохи застою зі сценаристкою-комуністкою, режисер зміг вставити й деякі українські речі. 

“Наприклад, коли Соломія приходить у божевільню до брата Івана, й він каже, що хоче померти. І там йдуть такі тексти, які були взагалі заборонені! Там була “Україна”, яка була заборонена (тоді неможливо було, не було такої “України” — так вважалося в нашій ідеології). Або коли в Соломії під час конкурсу питають “Звідки ви?” — Соломія відповідає “З Галіції, з України”. Тобто це було заборонено!” — згадує Олег Фіалко.

Для цього режисер, як й інші кінематографісти СРСР, вдавався до хитрощів, відволікаючи увагу цензорів на щось другорядне. Так, одним з перших глядачів фільму став той самий Врублевський, чоловік сценаристки. “Розмова з ним була не на життя, а на смерть”, каже Фіалко.

“Наприклад, він вимагав, щоб у фільмі не було хрестиків (християнських хрестів і символів, які їх нагадують, — ред.) В Радянському ж Союзі все відбувалось періодами: якщо сьогодні, скажімо, боряться з хрестиками, а вчора боролися з горілкою, то про горілку ці цензори забувають. І дивляться тільки за хрестиками!” — пояснює тогочасні реалії український режисер.

У фільмі є й епізод, де герой Станіслава Говорухіна каже про себе, що таких як він українців вважають божевільними. 

“А це ж був період Андрія Сахарова, заслань, коли наших дисидентів відправляли до божевільні. У фільмі ця репліка  —  про 50-70 років до того (тобто про початок XX століття,  —  ред.), але це ж саме відбувалося й на наших очах! І про це неможливо було говорити, це було заборонено”,  —  проводить паралелі Олег Фіалко. 

“Нам треба відсікти російську культуру, бо це метастази”

Режисер впевнений: постать Соломії Крушельницької й досі недостатньо вшанована в Україні. Попри декомунізацію та стихійну дерусифікацію, яка триває в Україні від початку російського вторгнення.

“Ми продовжуємо не знати свою історію! Крушельницьку порівнювали з Карузо та іншими тогочасними оперними співаками, її досі в Італії пам’ятають. А свого ми не знали — воно ж було вторинним! Ну не може бути в Києві (я вже не кажу в Донецьку чи Макіївці) велике. Тому не знаю, скільки вулиць названі іменем Крушельницької в західній Україні. А у центральній та східній і поготів”, — каже український режисер родом з Дружківки Олег Фіалко.

Олег Фіалко вважає: саме росіяни у радянській владі зробили усе, аби в Україні українська культура почувалася другорядною та незначущою, порівняно з російською.

“От якби Крушельницька була московською співачкою! Росіянин же від народження найкращий, найрозумніший, а усі окрім них — “чучмеки, чорномазі, хохли” тощо. Так відбувалось й у світі культурному: якщо ти написав три віршики, і тебе в “Ізвєстіях” надрукували, то тобою можна вже й вулицю називати”, — з гіркотою констатує Олег Фіалко.

Він вважає, що українці й зараз дуже повільно “одужують” від цього українського комплексу меншовартості. 

“В наших мізках продовжується: є “гарні росіяни”, є російська культура. Та хай вона є, хай вони нею живуть! Але нам треба позбуватися цього, тому що є своє! Якби ми ще були якісь невігласи, але ж стільки свого!” — каже Олег Фіалко.

***

До 150-річного ювілею Міністерство культури України презентувало сайт, присвячений Соломії Крушельницькій. Там зокрема викладені автентичні записи її співу.

Читайте також:

• “Ім’я Леонтовича закодоване у гербі Покровська”. 144 роки тому народився автор всесвітньо відомої обробки “Щедрика” (ФОТО, ВІДЕО)

• “В Донецьку я отримав серйозну музичну освіту”. Видатному композитору сучасності Віктору Степурку — 70 (ФОТО, ВІДЕО)
• Юна піаністка з Костянтинівки перемогла у престижному конкурсі та зіграла на паризькій сцені (ВІДЕО)