Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Генерал вермахту Максиміліан Фреттер-Піко командував 97 легкою піхотною дивізією, яка у 1941 році наступала на сході України та вела бої за тодішній Артемівськ, нині Бахмут. Коли армія загарбників дійшла до міста, з’ясувалося, що вона не має чисельної переваги над силами оборони. Але генерал вдався до тактики відволікання, що дозволило нацистам після двох днів боїв окупувати місто.
У роковини цієї події розповідаємо, як усе відбувалося, за спогадами самого генерала.
Розповідь німецького генерала артилерії Максиміліана Фреттер-Піко про бої в Бахмуті журналісти Вільного Радіо прочитали у книжці “Німецька піхота. Стратегічні помилки вермахту. Піхотні дивізії у війні проти Радянського Союзу. 1941–1944”.
У ній генерал розповідає про бойовий досвід німецьких піхотних дивізій на Східному фронті в роки Другої світової війни.
З 19 квітня до 27 грудня 1941 року він командував 97 легкою піхотною дивізією, яка входила до складу 55 армійського корпусу генерала Ервіна Фірова у складі групи армій “Південь”. Командуючи 97 легкою піхотною дивізією вермахту, Максиміліан Фреттер-Піко захопив Бахмут (тоді ще Артемівськ).
Повну версію книжки можна придбати в українських книгарнях. У 2026 році її видало українське видавництво “ЦЕРЕМ”.
Наша редакція не підтримує тоталітарні режими й рішуче засуджує націонал-соціалістичний (нацистський), комуністичний та будь-які інші тоталітарні режими, а також порушення рівноправності громадян за ознаками раси, національного чи регіонального походження, релігійних переконань, інвалідності тощо.Мета цього матеріалу — показати, як командувач наступу на Бахмут запам’ятав ці бої під час Другої світової війни. Стаття має суто інформативний характер і не пропагує жодної ідеології.
Німецький генерал описує, що становище у військах вермахту напередодні боїв за тодішній Артемівськ було непростим. Попри те, що нацисти наступали, генерал визнавав: Червона армія мала чисельну перевагу.
Крім того, у середині жовтня 1941 року погода погіршилася, що ще більше ускладнило наступ нацистів.
“Сильні, тривалі дощі розмивали землю настільки, що маршрут пересування (шосейних доріг не було) складався з сильно розбитих, брудних, липких доріг”, — пише Максиміліан Фреттер-Піко.
Через дороги, що перетворилися на суцільну багнюку, війська вермахту просувалися повільно, а постачання затримувалося або взагалі припинялося. Увесь транспорт 97 дивізії, що складався переважно з паризьких розвізних автомобілів, не міг подолати такі дороги. Генерал просив надати дивізії тягачі, однак вище командування вермахту відхилило його запит.
Утім, за кілька місяців до цього нацисти захопили на окупованих територіях України чимало коней і возів. Їх розподілили між частинами дивізії, що дало змогу солдатам продовжувати просування навіть за негоди.
Розвідників, які рухалися попереду, пересадили на коней. Так само замість велосипедів і мотоциклів коней почали використовувати армійські кур’єри.
“Дивовижною виявилася тягова сила наших коней, які витримували велике навантаження навіть за умови мізерного зернового корму”, — пише генерал.
Головною перешкодою під час руху дивізії Максиміліан називає степові балки, які доводилося перетинати вузькими стежками. Часом техніка нацистів днями стояла перед балкою, адже не могла перетнути її без тягачів.
Зброю та боєприпаси доводилося накривати й захищати від дощу.
“Радянські війська скористалися складними погодними умовами та бездоріжжям, посилюючи опір. Вони знали, що бездоріжжя не дозволить проводити досить масштабні тактичні маневри. Тому війська могли вести бої лише вздовж шляхів просування, які часто були роз’їжджені в ширину на 50—100 м”, — згадує генерал.
Візки солдатів вермахту постійно застрягали, а багнюка, немов клей, налипала на лопати, якими намагалися їх відкопати. Захоплювати нові трофеї не вдавалося.
“Німецькі війська виявили, що всі переправи, мости, дорожні споруди, промислові підприємства, бункери із зерном, колгоспні споруди, заповнені худобою та птицею, були зруйновані та знищені. Праворуч і ліворуч від маршу лежали трупи тварин, що загинули під час відходу. Навіть значна частина населення з сіл була евакуйована на схід через знищення житла та запасів. Радянські війська боролися за виграш часу й дотримувалися своєї традиційної тактики «випаленої землі» у власній країні”, — розповідає Максиміліан Фреттер-Піко.
Попри складнощі, дивізія рухалася далі й захопила Костянтинівку. У спогадах генерал дивувався, що на німецьких мапах цей населений пункт позначили як село, тоді як солдати вермахту виявили густонаселене місто.
Рухаючись далі на схід, дивізія з подивом виявила дорогу з твердим покриттям — це був шлях на Артемівськ.
Бахмут генерал описує як місто, яке розташовувалося в улоговині та займало значну площу.
“Противник контролював місто та висоти й наполегливо їх захищав. Згідно з наказом, Артемівськ мав бути взятий якомога швидше, щоб угорський «швидкий корпус» зміг вирушити в напрямку Ворошиловграда (йдеться про Луганськ, який так називався з 1935 до 1957 року, — ред.) для захоплення переправи через річку Донець”, — пояснює генерал.
Бахмут тоді обороняла від нацистів 15 дивізія Червоної армії. Командування вимагало якомога швидше захопити місто, аби радянські солдати не встигли його знищити.
“Можна було чітко чути, як радянські війська підривали всі життєво важливі споруди та установи”, — пише Максиміліан Фреттер-Піко.
Щоб оцінити місцевість, якою дивізія мала наступати на місто, генерал особисто вирушив на розвідку. Вже повертаючись, він потрапив під обстріл радянських військ. Як згадує генерал, вижити йому вдалося лише завдяки підлеглим, які саме тоді перейшли в зустрічну атаку.
Та все ж вилазка була успішною.
“Точна розвідка місцевості та результати бойової розвідки показали, що фронтальний наступ слабкими силами моєї дивізії проти противника, який добре підготувався до оборони, не гарантує переконливого успіху або міг би відбутися лише з дуже великими втратами”, — згадує Максиміліан.
Розраховувати на підтримку артилерії та авіації Люфтваффе під час штурму Бахмута командування не могло.
“Власний артилерійський дивізіон, що пересувався на тягачах, перебував на ремонті в Лозовій і не був готовий до наступу”, — зазначає автор книжки.
Бездоріжжя остаточно вивело з ладу не лише артилерію, а й іншу техніку. Застрягли навіть танки угорського “швидкого корпусу”, і генерал не знав, де саме. У спогадах він зізнається: якби Червона армія знала про справжнє становище 97 дивізії вермахту й перейшла в контратаку, це могло б закінчитися для нацистів катастрофою.
Тому генерал та інші командувачі вирішили вдатися до масштабної та ризикованої операції.
Спочатку легка артилерія, яка все ж дісталася позицій крізь липку багнюку, почала обстрілювати західний фланг оборони міста. Під її прикриттям посилена розвідувальна група одного з батальйонів 207 єгерського полку просувалася до міста й відвернула на себе увагу червоноармійців. Основний результат залежав від дій інших батальйонів.
“У цей час п’ять батальйонів із 204 єгерського полку, добре замаскованих завдяки камуфляжу, підготувалися до атаки на місто з півночі та півдня. Близько полудня 1 листопада 1941 року до міста увірвалися штурмові групи”, — описує Максиміліан.
Однак радянські військові швидко оговталися від атаки й кинули в бій резерви. Їх, як зазначає німецький генерал, розмістили у фабриках, школах та інших великих будівлях. Звідти оборонці не лише чинили відчайдушний опір, а й переходили в контратаки.
“Кожен бій у будівлі супроводжувався надзвичайним напруженням сил наступальних підрозділів. Вогонь вівся з-за кожного кута. Розвідці знадобилося чимало часу, щоб визначити місце розташування противника. Лише після цього в бій вступали бойові групи”, — описує ті події командувач дивізією.
Найбільше в міських боях нацистам допомогли легкі польові гаубиці — з них артилеристи вермахту знищували будівлі та численні вогневі точки в Бахмуті.
Згодом генерал зрозумів, що радянські командувачі намагалися виграти в Бахмуті більше часу, щоб дати змогу основним силам Червоної армії відступити.
“Їм це вдалося через брак сил у німецької сторони. Однак у результаті несподіваного наступу з півночі Артемівськ було швидко захоплено з відносно незначними втратами. Мости через річку Бахмут опинилися в руках німців цілими й неушкодженими. Росіяни, приголомшені несподіваною атакою, так швидко відступали, що не встигли їх знищити”, — пише Максиміліан Фреттер-Піко.
Розвинути успіх війська вермахту не змогли, адже без моторизованих частин, які застрягли на бездоріжжі, вони не могли переслідувати й завдавати ударів по підрозділах Червоної армії, що відступали.
У ніч проти 2 листопада 1941 року, близько 4:30, генерал доповів: “Угорський «швидкісний корпус» може розпочати рух”.
Зазначимо, бахмутські історики вважають датою захоплення Бахмута нацистами 31 жовтня 1941 року. Втім, навколо цього питання є розбіжності. Наприклад, як розповідав Вільному Радіо завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький, є свідчення про те, що 1 листопада бої у східних районах міста ще тривали, хоча напередодні нацисти вже зайшли в Бахмут.
Втім, з невідомих Максиміліану причин цей корпус так і не прибув, і його дивізії довелося будувати оборону Бахмута, щоб не дати Червоній армії відбити місто.
“Це місто було інтелектуальним і економічним центром Донбасу і мало велике значення як база постачання для проведення подальших операцій”, — описує Бахмут у ті роки командувач дивізією.
Аби не втратити контроль над містом, солдати дивізії зайняли найближчі висоти на сході й почали облаштовувати їх для оборони.
Ситуація для армії вермахту в місті залишалася без суттєвих змін до 10 листопада 1941 року, коли почали дути суворі східні вітри. Через холод стало неможливо навіть копати окопи, і нацисти облаштовували їх, підриваючи промерзлу землю вибухівкою. У відносному комфорті перебували лише частини дивізії, розташовані в будинках міста.
“Однак на позиціях у кулеметах та іншій стрілецькій зброї на холоді мастило загусало настільки, що виникала затримка під час перезаряджання”, — пише генерал.
Тому військові вермахту стали використовувати для зброї соняшникову олію, яка не псувала метал.
Постачання залишалося недостатнім, бракувало навіть одягу.
“Ділянка залізниці, що вела до Артемівська, зазнала значних пошкоджень з боку росіян: вони підривали залізничні колії, знищували вокзали та матеріальну частину”, — пояснює Максиміліан.
У самому Бахмуті, додає він, доволі швидко почали помічати партизан, які нападали на окремих солдатів.
“У цьому випадку призначення вчителя, який володів німецькою мовою, на посаду бургомістра виявилося дуже вдалим, оскільки він дуже енергійно відновлював діяльність міської адміністрації”, — зазначає командувач.
Підприємства, які вціліли, швидко вдалося відновити.
“У зерносховищах довжиною в сотні метрів були достатні запаси обмолоченого зерна. Багато безхазяйних корів і кіз було спіймано, і за ними доглядали”, — розповідає генерал.
Завдяки вцілілим запасам і підприємствам Бахмут став для нацистів центром забезпечення своїх військ. Максиміліан Фреттер-Піко визнає, що захоплення міста значно покращило становище його дивізії.
Червона армія не дозволяла нацистам облаштуватися й постійно йшла в контратаки, намагаючись відновити контроль над Бахмутом. Генерал пригадує, як однієї ночі до тилових позицій нацистів прорвалася ціла кінна дивізія.
“Ця дивізія, що спішилася з коней, наче індіанці, чудово маскуючись, абсолютно безшумно пройшла через наші слабко укомплектовані лінії оборони: людина за людиною, кінь за конем. Те, чого не змогли досягти танки, мали раптово зробити кавалеристи та коні!” — дивувався генерал.
Та попри те, що прорив удався, солдати вермахту оточили кінну дивізію та знищили більшість її бійців, а коней забрали як трофеї.
Після цього нацисти, за твердженням Фреттер-Піко, відбили ще кілька атак на Бахмут, і активні спроби контрнаступу припинилися. Накопичивши сил, командування дивізії отримало наказ наступати далі на схід одразу після закінчення холодів, адже артилерія Червоної армії продовжувала гатити по Бахмуту, що ускладнювало перебування в ньому нацистів.
Втім, участі в цих боях автор книжки вже не брав. 31 грудня 1941 року генерал Максиміліан Фреттер-Піко отримав наказ покинути 97 дивізію й узяв під командування 30 армійський корпус, який опинився в критичному становищі у Криму.
Нагадаємо, у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи опублікували фотографії Бахмута часів Другої світової війни. Ці кадри знайшла та передала установі бахмутська краєзнавиця Наталя Жукова.