Майже 25 років Сергій Петров із Соледара віддав роботі у соляній шахті ДП “Артемсіль”. Наприкінці травня йому довелося покинути все та евакуюватися з родиною на Дніпропетровщину. Там він теж працює на шахті, тільки вугільній. Він розповів, як це — видобувати чорне вугілля після білої солі.
На 3-му блоці вугільної шахти “Західно-Донбаська” “ДТЕК “Павлоградвугілля” переселенець з Соледара Сергій Петров працює майже місяць. Каже, після переїзду трохи попрацював у Дніпрі на тимчасовій роботі, проте грошей бракувало. Та й до 25-річного пільгового гірничого стажу йому не вистачало лише кількох місяців.
“За щось треба було жити. У Дніпрі оренда лише однієї кімнати у 3-кімнатній квартирі коштувала 4 тис. грн. Тому я вирішив продовжити свою трудову кар’єру гірника: на співбесіді показав усі свої дипломи, і мене взяли на посаду ГРП — “гірничого робітника підземного”, у “проходку”, — розповідає Сергій.
З Соледара він виїхав наприкінці травня до Дніпра, де офіційно став переселенцем. Влітку як депутат Соледарської міськради та волонтер Сергій допомагав українським військовим та цивільним, які ще залишалися у Соледарі.
Спокійніше у місті не ставало, тож чоловік вирішив влаштовуватись на новому місці.
“Коли за місяць все пройшло через руку та спину, то вже трохи звик. В принципі працювати можна, але тяжко. А спочатку я був шокований — “прилазив” додому, абсолютно ні про що не думаючи. Лише з бажанням встигнути відпочити до наступної зміни. І знову на роботу”, — описує неймовірно важку шахтарську працю Сергій.
Про все це він розповідає колегам з “Артемсолі”, які іноді дзвонять та цікавляться вакансіями. За його словами, на Дніпропетровщині у вугільних шахтах, окрім нього, влаштувалися ще троє гірників з Соледара.
Сергій каже, що на “Артемсолі” працював заступником начальника, а після скорочення — на конвейєрі. Нині ж його робота — з відбійним молотком проходити (пробивати, — ред.) допоміжні виробки, які зв’язують стволи шахти, та готувати виробки до видобутку кам’яного вугілля.
І хоч у вугільній шахті для нього все поки що нове та незвичне, чоловік не пасе задніх: якщо щось незрозуміло, питає в нових колег.
“Ми ж усі комунікабельні люди, головне — питати. Мене вже поставили в.о. гірничого майстра. Тому буду намагатись будувати кар’єру тут”, — каже чоловік.
За словами гірника, вугілля видобувають геть за іншою технологією, ніж кам’яну сіль: її у Соледарі “вигризають” з пластів спеціальні гігантські комбайни. Тому тяжкої фізичної праці під землею там було менше.
“Тут, на вугільній шахті, 6 годин тяжкої праці. Тут постійно йде кріплення: незакріпленої породи не повинно бути більше, ніж 50 см, і це все вручну. Це роблять, тому що порода вивалюється та осипається й може когось вбити. Ми одразу встановлюємо арочні рами з 3-х секцій: тягнемо їх, закріплюємо залізобетонною плиткою та ще бутуємо (заповнюємо порожнечу допоміжними матеріалами)”, — пояснює Сергій Петров.
Нещодавно, ділиться чоловік, працювати йому стало трохи легше: на його ділянці отримали комбайн.
“Комбайнер “лупає” саму породу, а ми вже йдемо кріпимо, буримо”, — каже гірник.
І загалом, під землею у вугільній шахті все навіть виглядає незвичним.
“Виробки у Соледарі вражають своєю величчю! Висота камер — до 30 метрів, ширина… А тут це вузькі та низькі лави, в яких шахтарі повзають на колінках. Це чорний вугільний пил — ніс потім закладений цією чорнотою”, — каже співрозмовник.
А ще у вугільну шахту заборонено проносити будь-які предмети, які б могли спричинити іскру. Один спалах — і метан і вуглекислий газ у виробці можуть здійняти потужний вибух.
“Не можна проносити з собою ніяких електроприборів, фотоапаратів: будь-який несанкціонований предмет може призвести до іскріння та пожежі. І тут абсолютно ніхто не палить. Усі домашні речі ми залишаємо у сейфі. І самі робочі можуть тебе “прибити”, якщо побачать, що ти намагаєшся якісь недозволені речі провезти. Адже це — життя цілого колективу, і усі правила там насправді написані кров’ю”, — пояснює гірник.
Сергій живе у Павлограді, і до шахти ще треба дістатись — гірників везуть на роботу автобусами, туди й назад на це уходить близько 1,5 години.
“Знаєте, на автобусі до шахти їдеш, і така картина: терикон, шахта й схід сонця — класно, донбаський схід сонця”, — каже чоловік.
Проте лірика закінчується на прохідній: ця приватна вугільна шахта входить до групи компаній “СКМ” Ріната Ахметова та працює у 4 зміни. Кожна з них триває 6 годин, але фактично робота забирає вдвічі більше часу — разом з дорогою, часом на отримання наряду, перевдяганням тощо.
“О 5:40 автобус мене забирає. У 7:10-7:20 я маю пройти через прохідну й о 8-й годині почати роботу під землею. А після зміни, о 15:30 автобус виходить з селища від шахти, об’їжджає усі села, та десь о 16:30 я на тому місці, звідки вранці виїжджав”, — розповідає Сергій.
Якщо випадає друга зміна — цей цикл починається об 11:40, тож додому чоловік повертається близько 10-ї вечора. А після третьої зміни додому вдається дістатись близько 4-ї ранку. У Соледарі ж уже давно працювали в одну зміну, каже Сергій.
Нині його робота — на глибині 420 метрів. У порівнянні з вугільними шахтами Донеччини цю можна вважати неглибокою (для порівняння — вугільна шахта у Покровську — завглибшки 700-800 метрів, а глибина соляних виробок у Соледарі — приблизно 300 метрів).
З роботи на нього чекають 10-річна донька та бабуся, його мати. Вона доглядає дівчинку, поки Сергій працює. Коли він у шахті, то хвилюється за рідних, які залишились на поверхні — через можливі обстріли армії РФ.
“Коли ти унизу, а твоя донька наверху, і ти не можеш нічого зробити, це гірше за все”, — зізнається він.
Сергій Петров каже: у вугільній шахті за поточним місцезнаходженням кожного працівника слідкує автоматика — такого на ДП “Артемсіль” не було. Це необхідно і для безпеки робітників на випадок надзвичайних ситуацій, і для обчислення робочого часу усіх гірників.
“У тебе є спеціальний жетон — твій магнітний ключ, який чітко відслідковує, де знаходиться людина. Тільки-но ти заходиш на прохідну, ти “відбився” (відмітився в автоматичній системі, — ред.) — система показала, що ти на території. І якщо десь хоч одна така відмітка не спрацювала, моментально йде повідомлення диспетчерам, і одразу встановлюють твою останню відмітку. Тобі можуть просто не зарахувати цей день”, — пояснює гірник.
Таким чином кожний працівник дорогою до робочого місця фіксує свою локацію ще багато разів.
Після цього Сергій отримує наряд на день — паперове розпорядження до праці.
“Далі ти йдеш до “лампової”, отримуєш там “саморятувальник”, світильник, респіратор, приладдя газоаналізаторів метану та вуглекислого газу”, — розповідає Сергій Петров.
На певну глибину шахти, або ж горизонт, гірники спускаються у кліті — так само як і у соляній шахті ДП “Артемсіль”, каже Сергій. Це підйомник з поручнями та воротами, в якому можна також піднімати й опускати вагонетки з копалиною.
До дальніх дільниць забою шахтарі їдуть у каретах. Так називають вагончики-електровози на акумуляторах.
“Тут немає машин з двигунами внутрішнього згорання. Ці електровози — не контактні, тобто в них немає тролей (як у тролейбусів та трамваїв, — такі були у нас в соляних шахтах). А тут в електровозі — акумулятори, які рухають усі механізми. Звісно, везуть вони не як карети, в них сильно “кидає” на розгалуженнях шляху”, — розповідає Сергій.
Потім починається 6-годинна зміна, після якої болять спина та руки. Гірники мають вдягати респіратори, аби хоч трохи захиститися від вугільного пилу. Проте працювати в них душно й незручно, зізнається співрозмовник.
Сергій Петров слідкує і за ситуацією в Соледарі, хоча на відстані це й нелегко. Уява малює, що буде після деокупації краю від російської армії.
“Знаю, що копри “Артемсолі” поки стоять. Але інфраструктура, будівлі, які обслуговують усі наші цехи, склади, фасування, контора, — капітально розбиті. У стволах же ж електроніка, канати, — навіть якщо їх спробувати запустити, це робота не одного дня. І відновлення роботи шахти та цехів з перероблення солі — це справа не одного року”, — вважає чоловік.
На питання чи повернеться він на “Артемсіль”, коли ЗСУ звільнять регіон від окупантів, каже: мусить думати й про доньку.
“Нам туди повертатися практично й нікуди: по дачі пряме влучання, гараж згорів, біля дому “бахнуло” повністю, тільки стіни й цілі. Якщо є діти — повертатися нікуди: школи, садки, будинки культури, лікарні, басейни — вся інфраструктура розбита. Діти будуть тільки сидіти вдома, а ти будеш “вкалувати”, “піднімати” виробництво, — це ж не про те дитинство, яке ми хочемо для своїх дітей”, — міркує чоловік.
Нині у Павлограді він намагається зробити все, щоб і під час повномасштабної війни Росії проти України його дочка здобувала освіту онлайн, ходила на гуртки та займалася спортом.
Нагадаємо, в умовах війни ризикована праця гірників стала ще небезпечнішою. Так, у Торецьку після удару російської армії троє шахтарів опинились заблокованими на глибині 800 метрів. На поверхні вирувала пожежа після обстрілу, шахту знеструмили. Без можливості вийти на поверхню працівники провели майже добу.
Читайте також: